Як розглядається в цьому романі російсько-українська війна та які рахунки з нею в письменника? Яку роль виконує національна міфологія в консолідації та культурному розвитку народу? Як вплинули на творчість автора відомі письменники Валерій Шевчук, Євген Гуцало та Іван Білик? На ці та інші питання відповідає один з ідеологів українського арійства. 

– Ярославе, у 1991 році в серії «Перша книжка прозаїка» ти дебютував книжкою «Заповіти білих горватів». У першій книжці автора, як правило, міститься художній код його подальшої творчості. Так, у прозі Валерія Шевчука, що недавно пішов із життя, у першій книжці повістей і оповідань «Серед тижня», що вийшла 1967 року, простежується його подальша естетика: улюблений жанр – повість, місце, де розгортаються події, Житомир, відсутність найменшого пієтету до радянських цінностей, введення в обіг слів зі староукраїнської писемної мови, педантизм, мовна кучерявість, яку називають бароковим стилем. Яку роль у виході твоєї першої книжки відіграли два відомі прозаїки-шістдесятники Валерій Шевчук і Євген Гуцало? 

–Тридцять з хвостиком років тому моє життя було молоде і веселе. На очах валився хибкий Союз. Редакції київських видавництв, газет і журналів потихеньку прибирали комуно-ідеологічні забрала. В сьому шляхетному дійстві брав і я заманливу участь. Заодно вже встиг підготувати до друку свою дебютну книжку «Заповіти білих горватів», позбавлену радянської цноти. На той час працював я у видавництві «Веселка». За статусом воно дитяче, тож нічого мені, звісно, було потикатися зі своїм веслом у ріднесеньку притику. Мій навчитель, високодостойний поет Станіслав Вишенський, який огранював мій найперший літературний доробок, узявся мені допомогти з публікацією. Зателефонував до видавництва «Молодь» редактору Юркові Набоці. Прикметно, що Набока перед тим кількома роками раніше перевівся з «Веселки» до «Молоді», і його посаду обіймав Вишенський. Вони були неабияк знайомі, та і я трішечки знався з Юрком. Набока – випускник київського журфаку, старший за мене на років сім. Ще старшокурсником завітав я до видавництва «Молодь», у якому готувалось до друку в щорічному альманасі «Вітрила» моє оповідання. Редактором-упорядником «Вітрил» тоді був саме Юрій Набока. Він охоче погодився внести до збірки початківців і моє зеленаве твориво, але за умови, що замість фотографії в головному уборі я принесу іншу. Я не приніс іншу світлину і не потрапив тоді у «Вітрила». Тепер я трепетно, переступивши поріг кабінету, в якому редакторствував Юрко, вручив йому свій рукопис. Набока мене впізнав, як наче вчора бачились, по-товариськи розговорилися. Осмілившись, я й попрохав, аби він дав мій скромний доробок не комусь з експертів «закритих рецензій» (неодмінне правило будь-яких радянських видавництв), а власне Валерію Шевчуку. Валерій Олександрович – тоді новоспечений лавреат Державної премії Української РСР імені Т.Г. Шевченка був на слуху. Проте мене підкупили не його письменницькі звитяги, а опубліковані ним дослідницькі студії з давньої української літератури. Почувши моє прохання, Юрко порадив подати рукопис на рецензію комусь надійному, а не відомому, бо Шевчук «не панькається з початківцями. Однак я наполіг, аби саме Валерій Шевчук визначив подальшу долю мого першодоробку. Не минуло й двох місяців, як мені зателефонував Набока й запросив до себе. Я чимдуж помчав до «Молоді». Подає мені він півтори сторінок набраного на друкарській машинці тексту, в якому Валерій Шевчук не рекомендує до друку мою книжку. Тоді Набока порадив мені прилаштувати рукопис в іншому видавництві. Дорогою до «Веселки» я вже не мчав, а поволеньки плівся. Невтішний доплентався до «Веселки», коли у вестибюлі йде назустріч літкритик Михайло Слабошпицький: «Чому сумний і невеселий?» «Ось, – киваю на течку під пахвою, – рукопис відхилили в «Молоді». «І хто відхилив?» «Валерій Шевчук». «Дай-но його мені, я з ним ознайомлюся, а там щось придумаємо». Десь через місяць телефонує Євген Гуцало, якого на три роки раніше за Валерія Шевчука удостоїли Шевченківської премії. Мені аж дух перехопило. Сам живий класик до мене обізвався. Євген Пилипович повідомив, що мій рукопис йому передав Слабошпицький, і він «Заповіти білих горватів» уже встиг прочитати з великим задоволенням і написати на них рецензію. Призначив мені зустріч біля Головпошти. Ми зустрілися, він передав мені течку, сказавши, аби я відкрив її та ознайомився з його відгуком. Рецензія була написана від руки, каліграфічно, на чотирьох сторінках «Годиться? – поцікавився, коли я просяяв, дочитавши останнє речення. – Гадаю, тепер у «Молоді» не відмовлять». І запропонував пройтися з ним Хрещатиком до книгарні «Сяйво», де був закапелок тільки для членів Спілки письменників, щоб собі придбати якесь рідкісне видання. Так з’явилися «Заповіти білих горватів» у, як тоді казали, «братській могилі», коли  твори кількох авторів виходили під однією обкладинкою. «Заповіти білих горватів» уперше побачили світ разом з повістю сина одного з комсомольських функціонерів. До слова, видавництво «Молодь» підпорядковувалось ЦК ЛКСМУ.

– Про арійську расу почали активно писати й говорити в кінці 19 – на початку 20 століття. І це б залишилося модною темою, доки в справу не втрутилися політики. А саме ідеологи Третього Рейху, які з арійців зробили насамперед німців і на цьому побудували свою доктрину політичної та військової експансії. Хоча англійський письменник-фантаст Герберт Велс і вчені-антропологи, і лінгвісти в арійцях бачили не конкретний народ, а праіндоєвропейців. А якщо точніше, осідлу цивілізацію, якій протиставляли кочові цивілізації. Тебе часто позиціонують як ідеолога українського арійства.  Наскільки тема арійства захоплює тебе, як письменника?

– Десь на першому-другому курсі в одній із книгарень Києва я придбав перший том «Ріґведи» з капітальним науковим апаратом. Тоді й майнула думка, що ми даремно пізнаємо світ через філософію, релігію та літературу Європи і Близького Сходу. Позаяк перші мандали «Ріґведи», як стверджують вітчизняні та зарубіжні історики, написані в Північному Причорномор’ї. Власне, відтоді, з глибокого радянського застою, я й поклав собі відродити шлях до першоджерел українства і світу не через чужоземні джерела, а безпосередньо через «Ріґведу». Про це, зокрема, йдеться в оповіданні «Холодне місто» з моєї книжки «Витівки Ярґа», в якому київський студент у радянські часи розпочинає реставрацію дохристиянського періоду життя свого народу. Слово «арії, арійці» походить із санскриту і означає «шляхетний, світлоносний», воно було прийняте ранніми лінгвістами Нового часу для позначення індоєвропейських мов, зокрема стародавніх народів або носіїв мови індоіранської підродини. 

Ярослав Орос і Володимир Даниленко

– У 1972 році вийшов історичний роман Івана Білика «Меч Арея», в якому перед читачами постає образ вождя гунів Аттили, названого в романі київським князем Богданом Гатилою. В радянську епоху історична тема була під особливим наглядом цензури і КДБ. Письменникам дозволяли розвивати свою творчість про Київську Русь як колиску трьох братніх народів, козаччину, але обов’язково крізь призму Переяславської Ради. Тому роман «Меч Арея» був відразу заборонений, а Іван Білик залишився безробітним і без права видавати книжки. Як вплинули на тебе творчість Івана Білика та особисте знайомство з письменником?   

– З Іваном Біликом я познайомився у видавництві «Веселка», коли готував до друку його роман «Дикі білі коні». Відтоді й склалися між нами добрі стосунки. Знайомство з Іваном Івановичем справило велике враження на мене. Білик уже був тоді метром, вчителем, наставником, а я лише підмайстром, редактором його майбутньої книжки. Тоді він працював у часописі «Всесвіт». Наші, скажемо, робочі зв’язки переросли в однодумство. Іноді Білик заходив до «Веселки», часом я до «Всесвіту». Бува, й чаркувалися з ним. Іван Іванович не подобав і за óбразом, і за творчістю на українськоих радянських письменників. Охайний, доглянутий, з лукавинкою у мудрих очах, він говорив повільно, неголосно й переконливо. Я ловив на лету мовлене ним. Автор «Меча Арея» вельми освічений, знав собі ціну. Повсякчас тримався з гідністю. Що мене й підкупило. Бо, будьмо відверті, тодішні (мо’ й нинішні) українські письменники лізуть зі шкури, щоб сподобатися. Коли я вже працював на Українському радіо, запросив Івана Івановича до розмови на свою авторську передачу, й тоді запали глибоко в душу його слова: «Ярославе, коли я помру, то не хочу у «лоно Аврамове», а нехай моя душа полине в ирій». Велемудрий Білик світ бачив по-українському, й за Винниченком, був чесний з собою. Вдівцем, сліпий, він самітником доживав у своєму київському помешканні. Навідувалась, доглядала за ним його родичка. Тими роками якось прийшли до Івана Івановича двоє ходаків з редакції часопису «Всесвіт» умовити його підписати згоду, щоб продати приміщення «Всесвіту». Він категорично відмовився розбазарювати майно редакції. Таким він  запам’ятався мені назавжди. 

– Вся західна література побудована на грецькій та римській міфологіях. Досить згадати романи Джойса «Улісс» або Апдайка «Кентавр». В Україні зараз спостерігається відродження інтересу до української міфології. Найбільше це простежується в сучасній музиці, особливо електрофольку. Можна згадати Онуку, гурти «Говей», «Фолькнери», Лію, «ДахуБраху», Аліну Паш та інших виконавців. Чи є прямий зв´язок між пробудженням національної самосвідомості під час війни та інтересом до української демонології?

– Зацікавлення демонологією в Україні було повсякчас. Згадаймо Григорія Квітку-Основ’яненка. Власне на творчості автора «Конотопської відьми» й породився, запозичивши чимало у Квітки, всесвітньовідомий Микола Гоголь. Се доведено як московськими, так і українськими авторитетними дослідниками. Той таки Габрієль Гарсія Маркес в одному з інтерв’ю зізнався, що творчість Гоголя зробила великий вплив на нього. Українська демонологія настільки прадавня й сучасна, як новоявлені українські дрони. З’являється там, де не чекаєш.

– Прийняття християнства на Русі було процесом неминучим. Весь європейський континент втягнувся у християнізацію. Візантія була зацікавлена в негайному прийнятті християнства на Русі, бо Русь ходила військовими походами на Візантію. Прийняття християнства на Русі було таким поспішливим, що Візантія навіть не переклала Святе письмо українською мовою і прислала переклад давньоболгарською, адже в Болгарії християнство на 124 роки було прийнято раніше. І цей давньоболгарській переклад назвали церковнослов’янською мовою. У Візантії цинічно вважали, що всі слов’янські народи й так усе зрозуміють. А якщо додати до цього ще діяльність Петра Могили, який загальмував розвиток писемної української мови та її впровадження у церковне та світське життя, коли народи Європи вже відходили від латини і починали вводити в церковне життя та діяльність світської влади національні мови. Які ще негативні моменти внесла церква в свідомість української еліти і українського народу в епоху Русі, Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої, Гетьманщини  і  сучасної України?

– Християнство – злоякісна пухлина в українській свідомості. Перші, хто оті метастази виявив – це Шевченко, Франко, Нечуй-Левицький. Кількома реченнями я зараз не охоплю цю «історію хвороби». Се потребує тривалого часу. Спочатку варто уважненько перечитати «Літопис руський». Почасти вірогідний історичний ізвод, що проливає трішки світло на поставлене питання. Звідси й слід розібратися, хто такі варяги, руські князі Рюриковичі, чому древляни помстилися жадібному князю Ігорю.  Отих «чому» набереться багацько. Безумовно, не оминемо також князя Володимира, який перше ніж стати рівноапостольним, повбивав двох своїх рідних братів, силою взяв у дружини братову – Рогніду, збиткувався з неї; на всю губу пиячив, був розпусником. У книжці «Чара. Історія хвороби» я спробував відслонити запону про ті часи, що стали фатальними для України. 

– Яка ідея підштовхнула тебе до написання книжки «Тесла покохав Чорногору»? Як ти визначаєш жанр цього твору? І яким чином винахідник у галузі електро- і радіотехніки серб Никола Тесла  причетний до твоєї книжки? 

– Історичний Никола Тесла належить світові. Ні Сербії, ні Хорватії, ні США, як флорентієць Леонардо да Вінчі. Обоє геніїв – найяскравіші зразки своїх епох. Після Риб настає доба Водолія, й замахнувся я на свого Николу Теслу. Адже після Чорнобиля власне в Україні розпочав свою ходу Водолій-Дінапр. Підтвердженням сьому є нинішня велика війна, геть несхожа на попередні. «Мій» Тесла – уродженець Бахмуту. Не забуваймо, що свого часу на Донеччину було переселено чимало сербів. З отих українізованих сербів і вичинився мій Никола Тесла. Прізвище його матері – Щербина. В діда і баби Щербин на Київщині Николка проводив літні шкільні вакації, тут і вступив до Переяславського педінституту. Після закінчення за розподілом був направлений на роботу до сільської восьмирічки на високогір’ї Карпат. Осьде судилося йому зустріти відьму Одотю, яка й зачарувала його. За жанром «Тесла покохав Чорногору» не казка, а билиця справжня. Себто небилиця. 

– У твоєму романі тезко Николи Тесли живе на Чорногорі і виготовляє труни на замовлення місцевого ділка Циндрика. А оскільки триває війна, гинуть люди, то замовлень на виготовлення трун вистачає. Чи були прототипи у персонажів твоєї книжки? 

– Безумовно, я ж не висмоктую з пальця героїв своїх книжок. Усе беру з життя. Видимого й невидимого. На те ти й творець, що спрягаєш в одне день і ніч, обов’язково долучаючи відтінки. 

– На Русі пантеон язичницьких божеств остаточно сформувався перед прийняттям християнства. Князь Володимир наказав звести пантеон шести божеств: Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і Мокоші. А простий народ вірив у низову демонологію: у духів полів, лісів, вод і повітря, у відьом, русалок, домовиків, чортів, вовкулаків, злиднів. У твоїй книжці є Лель, Дана, Котигорошко, відьма Язя. Наскільки, на твою думку, українська демонологія здатна повернутися в сучасну літературу?

– Одним махом я спростую офіційну версію, мовляв князь Володимир «поставив кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, – а голова його [була] срібна, а вус – золотий, – і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош». Те, що Володимир звелів їх поскидати, безумовно. Перечитавши «Літопис руський», я для себе зробив відкриття, що в 945 році київський князь Ігор позвав до себе візантійських послів, які припливли до Києва, «і  прийшли на пагорби, де стояв Перун. І поклали [руси] оружжя своє, і щити, і золото, і присягнув Ігор, і мужі його, і скільки [було] поган-русів. А християн-русів водили присягати в церкву святого Іллі, що є над ручаєм кінець Пасинчої бесіди, бо це була соборна церква, а багато варягів і хозар були християнами». Отже, ще за діда Володимира Ігоря присягалися біля дерев’яного ідола Перуна. Тобто, ідоли язичницьких богів стояли на київських пагорбах ще до князя Володимира. Варяги-Рюриковичі, сказати б по-сучасному – рекетири, лише грабували й наводили жах на місцеве населення. Про Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і Мокош русь-веслярі (русь з давньоскандинавської мови перекладається – веслярі) до заволодіння Києвом ні сном, ні духом не відали. Розбійники з великої дороги, чи то пак «з варягів у греки», власне у Києві переймали тутешній світогляд, що поволі його й нищили, перегодом силою запровадивши християнство. Пам’ятаймо, що перші руські князі на своїх стягах використовували збережений тут ще з часів скіфів-сколотів тризуб як ознаку влади, що згодом змінили на хрест. А в народній пам’яті дотепер не вивітрилися ні вищі божества, ні низова демонологія. Безперечно, завдяки усній творчості та красному письменству. 

– У твоїй книжці є персонаж скіфського епосу Колоксай, що був одним із царів сколотів. Наскільки, на твою думку, продуктивно для української літератури використовувати міфологію та історичних персонажів народів, які жили на землях сучасної України, але генетично не споріднені зі слов’янськими племенами, від об’єднання яких утворився український народ? Я маю на увазі поширення досвіду Івана Білика в романі «Меч Арея». 

– Після кімерійців, що відомо з писаної історії, кого тільки не носило на наших теренах. А що вже казати про Велике переселення народів з Азії в Європу. Й кожне плем’я, народ залишили слід по собі. Хто більше, хто менше… Та всіх їх і потрібно вважати пращурами нинішніх українців. Панславізм віджив себе разом з Російською імперією. Про нього варто забути і більше не згадувати. Якщо вже йти до джерел, то на скіфах-сколотах можна зупинитись. Адже вони й заклали основи нинішньої України. Колоксай, власне, що з давньогрецької мови перекладається – Сонце-Цар і є тим містичним прабатьком українців.

– Війна Росії з Україною має історичне підґрунтя. Росіяни навіть не є етнічними слов’янами і до 1721 року були московитами, основою яких став угро-фінський народ мокша, що об’єднався з мещерою, муромою, вепсами та іншими угро-фінами. Переяславська рада 1654 року була зборами козацької старшини, що прийняла рішення про військовий союз із Московським царством. Але після 1764 року, коли за наказом Катерини ІІ було ліквідовано посаду гетьмана,  Гетьманщину перетворено в Малоросійську губернію. Ось ці 226 років перебування у складі Росії та Радянського Союзу, а якщо відкинути 4 роки життя в УНР, то це буде 222 роки, не такий великий історичний відрізок часу нашого спільного проживання в одній державі. Але при цьому угро-фінська спільнота, яка ще на початку 19 століття розмовляла своїми фінськими говірками, нині претендує на землі українців, вважаючи їх своїми. Претензії Орбана на Закарпаття теж підживлюються історичним ревізіонізмом. Будемо сподіватися, що в поляків вистачить глузду після недавніх президентських виборів не скотитися до рівня Росії . Історія залишається темою для риторики ультраправих європейських політиків. Як література має реагувати на такі процеси в західних країнах? 

– За літературу в західних країнах відповідати не беруся. Тут би звернути увагу на своїх.  Маю на оці представників сучукрліту, які папужать, наслідуючи те, що в західному світі вже віджило. Щось свіжого, свого втнути ніяк не осилят. Наші сусіди мадяри, словаки, поляки, білоруси разом з московитами залементували, коли Україна грізно дала знати про себе. Та все через нашу землю, що прихопили собі. Я ж на це не піддаюся. Тож коли справимося з найлютішим ворогом, подивляться правді в очі й слабші недруги і теж підігнуть хвости. 

– За три з половиною роки повномасштабної війни ти видав дві книжки, в яких війна залишається на периферії сюжету, але вона присутня. Які в тебе особисті рахунки з цією війною?

– Про те, що війна неминуча у нас з Москвою, я порушував і в попередніх своїх творах. Як мовиться: «У кого що болить, той про те й гомонить». Мій син добровільно пішов на війну. Тож щоранку й щовечора перед сном ми з дружиною чекаємо з нетерпінням звісточки від Юрася: «Живий. Здоровий». Сам розумієш, яке в мене ставлення до отсієї війни.

– З появою інтернету і соціальних мереж закінчилася епоха літературоцентризму і література зараз нагадує один із видів древнього мистецтва, як фехтування на шаблях чи стрільба з лука. Головними стали видовищні мистецтва: кіно, музика. Яку роль повинна виконувати література в сучасному світі? 

– Література буває всяка. Скажімо, в Україні є сучукрліт і красне письменство. Сучукрліт здебільшого виконує функцію графоманії. Красне письменство, за Шевченком, «стоїть на сторожі слова». Принаймні ми з Тобою подалися в сторожі. Яка роль нам з Тобою призначена: «Бог його знає». Головне, що не зраджуємо своєму покликанню. Дорожимо гідністю Творця!