Починаючи від 2014 року значна частина українських дітей живе в умовах тотальних стресів і горя. А з лютого 2022–го, від початку повномасштабної російсько-української війни ― й поготів. І ось саме в цей короткий проміжок часу до нас, нарешті, поступово повертається правдива історія нашого народу. Вона дуже болюча і жаска.  Як тут не згадати Винниченка, який казав, що: «Українську історію читати без брому не можна». Запропонована казка для дітей  ― про Голодомор. Тема не просто важка, а надважка. Бо як донести до легко – ранимих серденьок про цю трагедію нашого народу? Щоразу казати, що це «не на часі»? Ми це вже проходили. Згадаймо, хоча б,  питання, яке стосувалось мови…  адже все знаходились «добрі» люди, які казали, що це питання «не на часі». Письменниця, авторка психологічного роману про Голодомор 1933 – го року  «Вік червоних мурах», який вже перекладений багатьма європейськими мовами, Тетяна П’янкова, як ніхто інший, зрозуміла раніше від усіх, що це треба зробити ― і то, негайно… 

Тож як розповісти найменшим про трагічні сторінки нашої історії? Працюючи в архівах, читаючи жахливі спогади – свідчення  про знищення українського народу шляхом сфабрикованого штучного голоду, думка про це не покидала авторку. Тож вона зуміла віднайти таку сюжетну лінію, такі казкові персонажі, які, з її майстерної подачі, вміло доносять необхідну історичну правду, не травмуючи дитячу психіку. Іншими словами, підготувала необхідний ґрунт (підмурівок), аби згодом, після прочитання цієї книжки, діти могли вже усвідомлено отримувати реалістичні факти страхітливого тогочасся. До слова, у цій казці кінцівка вивершується очікувано: правда перемагає кривду, оскільки у ній (правді) сконцентрована неабияка сила всепереможного Світла.  Воно особливе, бо пронизане добротою і мудрістю, щирістю і милосердям, на відміну від «світла» Червоної зірки, яка все руйнує на своєму шляху. Та й яким «світлом» може віддавати те, що червоне, яке вже у своїй суті агресивно – насильницьке (читай про «Кольорознавство» ― В.С.).  Подаючи у казці події  1932 – 1933 років, авторка в алегоричній формі відтворює головних персонажів, даючи їм імена, які в українського читача окрім відрази не викликають нічого іншого: Червоний пан («… там, де Чоботи його ступили, лише пустка лишилася»), Червона зірка,  двоголова орлиця (ці образи нікого вам не нагадують?), Мітла, Черевики, ненажерливий пес на ймення Голод, Злидень. На противагу їм виступають добродушні і відчайдушні Тарасик і Півник, Рушничок і Мишко (хатня мишка). До крайніх відразу проймаєшся симпатією, співпереживанням, співчуттям.  У дитячій свідомості карбується важливий посил:  хліб ― це святая святих, його треба шанувати, ним треба ділитися з тими, хто його потребує.

Казкові події відбуваються  в одному з українських сіл, яке захопив ненаситний Червоний пан з допомогою Мітли і Черевиків. Це вони відібрали – вимели у людей все до зернини, не залишили навіть крихти  їжі. І що важливо, під час створення казки, авторка пам’ятає про те, що пише для дітей: жодного разу не вводить у текст слово смерть. Вона замінила його іншим і лагідним ― сон. Тож обезсилені без їжі люди у неї всі… поснули, перетворившись на метеликів. Символіка  цього моменту дуже глибока, бо означає переродження і навіть безсмертя, духовне відродження та нові етапи у житті. А ще, згідно давньої міфології, саме в метеликів вселяється дух померлих, аби згодом воскреснути в іншій формі життя. Ось і Тарасикова бабуся заснула на печі, та так, що ніхто не може її розбудити.  Хіба якщо хлібчик скуштує…  «Бабуся моя заснула, без хлібчика не прокинеться…» (Тарасик).

У книжці можна зустріти цікаві афористичні висловлювання, які підсилюють розгортання подій: «Я старий уже, із семи печей за життя хліб їв. Знаю, що кажу. Без хліба нікому не вистояти»; «Хліб над усіма ― пан»; «Дерево міцне корінням, а добра справа ― друзями». А ще вона рясніє соковитими народними прислів’ями, як от: молотила язиком, як пес хвостом;  до сьомих віників пам’ятатимеш; Андрій Кузьмі рідний Федір; брехати ― не горіхи лущити; язик, як лопата, а говориш ― ніби мокре горить; є каяття, та нема вороття; хто терпен, той спасен; злости повні кости; ні Богові свічка, ні чортові кочерга; напасть не спить, бо хати немає; рот болить, та їсти велить; і пес би ткав, якби хто нитки в’язав тощо. Окремо вкраплені історії персонажів, буквально перегукуються із правдивими історичними фактами. Згадаймо хоча б про кривавий закон про 5 колосків. Хто їх брав з поля, вважався злодієм і його засуджували до розстрілу.  От і в казці мишеня згадує за колоски, які знайшла його сім’я, після чого вона… раптово зникла. У селі не стало чути навіть пташиного співу ― пташки також зникли… Чому вони зникли, про це не важко здогадатись дорослим читачам.  Або ось цей посил, коли Півник знаходить чарівну торбу, а в ній дві великі ложки та сім малих: «Хм… велика родина була». БУЛА. 

Образів – символів, які притаманні нашому народові, в казці чимало. Ось, скажімо, піч, вона в казці особлива, бо ж годувальниця. Від неї дізнаємося про Пана Червоного, якому насправді не їжа потрібна, а «гіркі – прегіркі сльози» тих, у кого відбирає їжу, ними «поїть» Зірку свою. І мріє, щоб всі поснули, бо тоді гасне світло душ їхніх і довкола стає темно. Чим темніше, тим яскравіше починає сяяти Зірка. І мрій тих кілька: засіяти пшеницею (осяяну Червоною Зіркою) поле. З того зерна спекти хліб, нагодувати ним людей, щоб «заспівали» вони по–новому.  Дуже вдалий образ рушників, які у важливий момент, об’єднавшись, тримаються один за одного (зв’язуються) і створюють місточок…  А ще ― двохсотрічне чарівне горіхове Дерево, на якому не один Рід тримався. До слова, образ дерева присутній у багатьох українських народних казках. Згадаймо Івасика –Телесика,  який, на відміну від Тарасика, рятується на дереві, а Тарасик рятує увесь світ, намагаючись скинути з неба Зірку, що йому й вдається зробити. Тарасик, як й Івасик – Телесик ― це уособлення світла і добра. Тоді як Пес і Змія, які намагаються підгризти дерево ―  це вселенське зло, яке, зрештою, буде переможене Світлом. Як на мене, це винятковий образ – метафора, бо ж у кожного з нас є своє родове дерево, яке корінням сягає сивої – пресивої давнини. Кожний з нас перебуває зараз на його «верховітті», оскільки  ми є продовжувачами попередніх продовжувачів свого Роду. І дуже важливо пильнувати те Дерево, не дозволяти нікому «підривати» його корінь, аби не засохло, аби не зникло. Навпаки, «поливати» добрими помислами, думками, діями і справами.  Залишатись самими собою, бути вірними традиціям своїх пращурів, батьків, рідної землі, аби ніхто й ніколи не зумів нас збити з пантелику і в’язати з нас «мітли».  Жити у правді і з правдою, по правді. Так, як це роблять у казці Тарасик і його друзі, а ще  ж ― Сонце, від з’яви якого у фінальній  «картинці» життя довкола стало відроджуватись: ожили дерева, квіти, трави, заспівали пташки. А «Зірка»? Досить нам усім її отруйного «світла». Наситились по самі вінця. Ще й досі не можемо від нього оговтатись у цьому й без того непростому світі.  Світ потребує сьогодні добрих казок, у яких добро перемагає зло. Казка Тані П’янкової саме така. Вона дуже вчасна.