Скільки б часу та енергії не забирали у нього, вченого-педагога, заслуженого працівника освіти,  директорські  обов’язки  (очолює  козацький ліцей № 283  міста Києва), громадська діяльність у «Дніпровській Січі», подальше напрацювання  і практична реалізація концепції національного виховання учнів, Володимир Гнатюк  не може не жити  поетичним словом.  Тож і його поезія, лаконічна за обсягом, настільки  непідробно-щира. Вона – мелодія вдячної любові, життєдайне світло  завше молодого серця навіть тоді, коли в очі дивляться зажура, скорбота й біль. Адже  «чорніють храми від сліз, хусток і вічних домовин» («Темніють дні, не світяться планети…»),  «війною небо клекотить» («Сніжить на сході і в Карпатах…»), «сирени виють, холодно душі» («Зима і дощ…»). Та водночас не згасає, попри найсуворішу трагідраму реалій, сподівання, що  навіть коли й «у любові так любові мало… І так багато смерті на війні» («Коли мовчать ракети…»),    

Світанок гляне радості сльозою.

Твої, вітчизно, дочки і сини

З останнього живими вийдуть бою («Настане тиша, тиша від війни»).  Але тональність нової збірки  віршів Володимира Гнатюка, у яку  б проблематику й тематику автор  не заглиблювався, все-таки визначає  «в руках війни квітка печалі» («В буремний час…»). Зважаючи на цю даність і будучи вірним  покликанню, він, перефразовуючи назву вірша – заспіву книги, «слова гартує  у душі». 

Свою «Квітку печалі» поет присвячує світлій пам’яті  своїх брата Миколи, поета-пісняра,  і сестри Людмили. Тож  його зворушливі ліричні екскурси у світ дитинства та юності – це зазвичай щем від зустрічей із дорогими і незабутніми людьми, із тим, що повсякчасно зігріває душу та надихає, даючи силу торувати свій земний шлях. Тоді, коли «час іде і в таїнстві пряде чиєсь життя із сонячного льону» («Спогад»), «а світ і далі виринає в слові, і слово в Бога, слово серед нас» («Печаль, як квіти…»).

У кожному з трьох розділів («Війна ввірвалась бомбами  і страхом», «Зорі пахнуть травами вночі», «Яблуневий вальс») – осягання поетичним словом сутності буття, невмолимих законів часоплину,  оксиморонного поєднання  скороминущості  та непроминальності. Якщо у першому – акцентування передовсім  на викликах  екзистенційної війни проти України та  її народу, то в другому й третьому  - лірична сповідь,  завдяки якій «народжується пісня. І кожен звук, як серця стук, як воля Господа всевишня» («Відчути пальчиками рук…»).  Адже, як зауважує Михайло Сидоржевський, «автор «Квітки печалі»- тонкий лірик, який вловлює, здається, найтонші нюанси  й коливання світовідчуття і талановито вплітає їх  у мелодію слова,  передає читачеві як мінорну музику душі, чутливої й спраглої гармонії цього неогортанного    світу». Він також  наголошує, що «оригінальний поетичний стиль Володимира Гнатюка – класичний, якому притаманні  пластичність, пастельна тональність і глибока образність. Є в ньому щось від лірики Максима Рильського, а легкий притлумлений щем, захований  у скупих рядках його поезій, можливо, нагадує сугестивне  письмо ще одного корифея нашої літератури – Володимира Свідзінського».

Та, безумовно,  Гнатюків художній світ, - це щире слово, що дихає любов’ю, щомиттєвим відчуттям  дива неповторності. Найчастіше це лаконічні восьмивірші, у який авторові вдається вмістити крізь призму метафори збірний образ сьогодення, радість і біль буття, вдячність за дар бути. Для поета  концептуально засадничо навіть тоді, коли «переболіли втрати пережиті, і щастя проминулися мости»  («Життя втомилось…»),  що «світ і далі виринає в слові, і слово в Бога, слово серед нас» («Печаль, як квіти…»). 

Світосприймання автора «Квітки печалі» закорінене в глибинні християнські традиції. Тому й кожні його рядок, строфа, вірш – молитовне одкровення, непоказне щире освідчення,  пошуки гармонії, попри найсуворіші виклики.  Володимир Гнатюк уміє створювати  настроєві картини, озвучені мелодією часоплину.  Нерідко це дивовижні словесні перлини, у яких, крізь призму несподіваних точних деталей, -  філософія земного  шляху (не випадково, серед його творчих  відзнак, поряд із літературною премією імені  Олександра Олеся, й Міжнародна літературно-мистецька премія імені Григорія Сковороди), щемливе чуття батьківщини, космос  людської душі.  Як, наприклад, у завершальній строфі поезії «Збираю осінь у рясний букет…»:

Все ніби так: тумани і дощі,

Десь перехожий ледве в полі мріє,

І зорі пахнуть травами вночі,

І місяць в повноті своїй зоріє.

Проживаючи у  найбільшому українському  мегаполісі, Володимир Гнатюк зазвичай  і  досі залишається «прописаним» своїм серцем у світі дитинства та юності, його кличуть сільські стежини, аби не загубитися у велелюдді та збайдужінні.  Тож  зізнаючись в однойменному вірші: «Ступаю в осінь, скоро сімдесят»,  спиняється на хвильку в Ботанічному саду, аби відчути вкотре, що

Стоїть зі мною неймовірна осінь 

І обіймає душу молоду  («Цей Ботанічний сад…»). І за своєю  життєдайною вдачею, способом сприймання буття, попри те, що іноді, як в  однойменному вірші, «не чутно музики і слів», поет (хай від імені навіть не ліричного героя, а птаха) розтаємничить власну сутність:

І я крильми спроваджував  пітьму,

Щоб смайлик сонця сів на ваші плечі («Сидів самотній одинокий птах…»).

Володимир Гнатюк уміє  чути й бачити серцем. І в кожному випадку образи, що народжується з-під його пера, - як  пісенне відлуння  відвічності, як зблиск сяйва гармонії людини й природи. От і в поета верба «така п’янка, як пісня солов’я», а листочки цього дерева, яке (як у «Лісовій пісні» Лесі Українки) навіть під час свого старечого зимового сну  стає  прихистком для мавок,  беруть люди в амулети «як любові золоті ключі» («Росте верба уся в зелених шанах…»). Для нього, наче  розширення закодованого у назвах  однойменних  віршів сенсу, «осіннє небо, як волошка синя, несе любові світлу благодать»  і «так несподівано зима свої автографи по-білому морозом пише». 

Автор «Квітки печалі», якими б   настроєвими параметрами не обмежувався той чи інший вірш, вдячно творить цілісний образ життєдайного світу. Його змістовне, багатогранне слово, уникаючи пасток велемовності, гри, вигадувань сенсаційно-провокативних метафор, довірливо-щире, природно пісенне. Тому не випадково  поет залишається вірним  традиціям силабо-тонічної римованої версифікації.  Як зауважував Микола Сом, «із інтимною лірикою Гнатюка можна (і треба!) заходити на учнівський урок».   

Унікальність «Квітки печалі» і в тому, що ця книга – поєднання щемливої лірики  з вишуканим художнім  оформленням  Валерія та  Марічки   Франчуків.  Це не тільки колоритні  ілюстрації на основі прочитання і сприйняття поезій, а  суголосні  з ними  чутливо-настроєві  зорові філософеми митців у двох варіантах (нагадування про дві сторони кожної сутності) – різнобарвному і водночас на наступній сторінці,  у зменшеному чорно-білому. 

Зрештою, скільки б  не розмірковувати про «Квітку печалі» Володимира Гнатюка, жодні відгук, рецензія, навіть монографічна розвідка не спроможні   замінити  вражень  від  прочитання книги.   Вона  - свідчення подальшої творчої еволюції  поета, його вірності власній стилістиці, зокрема -  у контексті попередніх книг:   «Твоє ім’я вже сходило в мені»,  «Небо і крила», «Зоряне побачення», «Малюнки на склі», «Любові промінь золотий».  Поета, який «у дні зажури й прозріння, коли у небо веселкове зійде мелодія осіння», живе творчістю, під прихистком  слова та  молитовно, без тіні сумніву, промовляє до прийдешнього: «Зустрінь мене, моя любове».