Володимир Гнатюк. Квітка печалі. – К.: ДП «Експрес-об’ява», 2025. – 108 с.
Скільки б часу та енергії не забирали у нього, вченого-педагога, заслуженого працівника освіти, директорські обов’язки (очолює козацький ліцей № 283 міста Києва), громадська діяльність у «Дніпровській Січі», подальше напрацювання і практична реалізація концепції національного виховання учнів, Володимир Гнатюк не може не жити поетичним словом. Тож і його поезія, лаконічна за обсягом, настільки непідробно-щира. Вона – мелодія вдячної любові, життєдайне світло завше молодого серця навіть тоді, коли в очі дивляться зажура, скорбота й біль. Адже «чорніють храми від сліз, хусток і вічних домовин» («Темніють дні, не світяться планети…»), «війною небо клекотить» («Сніжить на сході і в Карпатах…»), «сирени виють, холодно душі» («Зима і дощ…»). Та водночас не згасає, попри найсуворішу трагідраму реалій, сподівання, що навіть коли й «у любові так любові мало… І так багато смерті на війні» («Коли мовчать ракети…»),
Світанок гляне радості сльозою.
Твої, вітчизно, дочки і сини
З останнього живими вийдуть бою («Настане тиша, тиша від війни»). Але тональність нової збірки віршів Володимира Гнатюка, у яку б проблематику й тематику автор не заглиблювався, все-таки визначає «в руках війни квітка печалі» («В буремний час…»). Зважаючи на цю даність і будучи вірним покликанню, він, перефразовуючи назву вірша – заспіву книги, «слова гартує у душі».
Свою «Квітку печалі» поет присвячує світлій пам’яті своїх брата Миколи, поета-пісняра, і сестри Людмили. Тож його зворушливі ліричні екскурси у світ дитинства та юності – це зазвичай щем від зустрічей із дорогими і незабутніми людьми, із тим, що повсякчасно зігріває душу та надихає, даючи силу торувати свій земний шлях. Тоді, коли «час іде і в таїнстві пряде чиєсь життя із сонячного льону» («Спогад»), «а світ і далі виринає в слові, і слово в Бога, слово серед нас» («Печаль, як квіти…»).
У кожному з трьох розділів («Війна ввірвалась бомбами і страхом», «Зорі пахнуть травами вночі», «Яблуневий вальс») – осягання поетичним словом сутності буття, невмолимих законів часоплину, оксиморонного поєднання скороминущості та непроминальності. Якщо у першому – акцентування передовсім на викликах екзистенційної війни проти України та її народу, то в другому й третьому - лірична сповідь, завдяки якій «народжується пісня. І кожен звук, як серця стук, як воля Господа всевишня» («Відчути пальчиками рук…»). Адже, як зауважує Михайло Сидоржевський, «автор «Квітки печалі»- тонкий лірик, який вловлює, здається, найтонші нюанси й коливання світовідчуття і талановито вплітає їх у мелодію слова, передає читачеві як мінорну музику душі, чутливої й спраглої гармонії цього неогортанного світу». Він також наголошує, що «оригінальний поетичний стиль Володимира Гнатюка – класичний, якому притаманні пластичність, пастельна тональність і глибока образність. Є в ньому щось від лірики Максима Рильського, а легкий притлумлений щем, захований у скупих рядках його поезій, можливо, нагадує сугестивне письмо ще одного корифея нашої літератури – Володимира Свідзінського».
Та, безумовно, Гнатюків художній світ, - це щире слово, що дихає любов’ю, щомиттєвим відчуттям дива неповторності. Найчастіше це лаконічні восьмивірші, у який авторові вдається вмістити крізь призму метафори збірний образ сьогодення, радість і біль буття, вдячність за дар бути. Для поета концептуально засадничо навіть тоді, коли «переболіли втрати пережиті, і щастя проминулися мости» («Життя втомилось…»), що «світ і далі виринає в слові, і слово в Бога, слово серед нас» («Печаль, як квіти…»).
Світосприймання автора «Квітки печалі» закорінене в глибинні християнські традиції. Тому й кожні його рядок, строфа, вірш – молитовне одкровення, непоказне щире освідчення, пошуки гармонії, попри найсуворіші виклики. Володимир Гнатюк уміє створювати настроєві картини, озвучені мелодією часоплину. Нерідко це дивовижні словесні перлини, у яких, крізь призму несподіваних точних деталей, - філософія земного шляху (не випадково, серед його творчих відзнак, поряд із літературною премією імені Олександра Олеся, й Міжнародна літературно-мистецька премія імені Григорія Сковороди), щемливе чуття батьківщини, космос людської душі. Як, наприклад, у завершальній строфі поезії «Збираю осінь у рясний букет…»:
Все ніби так: тумани і дощі,
Десь перехожий ледве в полі мріє,
І зорі пахнуть травами вночі,
І місяць в повноті своїй зоріє.
Проживаючи у найбільшому українському мегаполісі, Володимир Гнатюк зазвичай і досі залишається «прописаним» своїм серцем у світі дитинства та юності, його кличуть сільські стежини, аби не загубитися у велелюдді та збайдужінні. Тож зізнаючись в однойменному вірші: «Ступаю в осінь, скоро сімдесят», спиняється на хвильку в Ботанічному саду, аби відчути вкотре, що
Стоїть зі мною неймовірна осінь
І обіймає душу молоду («Цей Ботанічний сад…»). І за своєю життєдайною вдачею, способом сприймання буття, попри те, що іноді, як в однойменному вірші, «не чутно музики і слів», поет (хай від імені навіть не ліричного героя, а птаха) розтаємничить власну сутність:
І я крильми спроваджував пітьму,
Щоб смайлик сонця сів на ваші плечі («Сидів самотній одинокий птах…»).
Володимир Гнатюк уміє чути й бачити серцем. І в кожному випадку образи, що народжується з-під його пера, - як пісенне відлуння відвічності, як зблиск сяйва гармонії людини й природи. От і в поета верба «така п’янка, як пісня солов’я», а листочки цього дерева, яке (як у «Лісовій пісні» Лесі Українки) навіть під час свого старечого зимового сну стає прихистком для мавок, беруть люди в амулети «як любові золоті ключі» («Росте верба уся в зелених шанах…»). Для нього, наче розширення закодованого у назвах однойменних віршів сенсу, «осіннє небо, як волошка синя, несе любові світлу благодать» і «так несподівано зима свої автографи по-білому морозом пише».
Автор «Квітки печалі», якими б настроєвими параметрами не обмежувався той чи інший вірш, вдячно творить цілісний образ життєдайного світу. Його змістовне, багатогранне слово, уникаючи пасток велемовності, гри, вигадувань сенсаційно-провокативних метафор, довірливо-щире, природно пісенне. Тому не випадково поет залишається вірним традиціям силабо-тонічної римованої версифікації. Як зауважував Микола Сом, «із інтимною лірикою Гнатюка можна (і треба!) заходити на учнівський урок».
Унікальність «Квітки печалі» і в тому, що ця книга – поєднання щемливої лірики з вишуканим художнім оформленням Валерія та Марічки Франчуків. Це не тільки колоритні ілюстрації на основі прочитання і сприйняття поезій, а суголосні з ними чутливо-настроєві зорові філософеми митців у двох варіантах (нагадування про дві сторони кожної сутності) – різнобарвному і водночас на наступній сторінці, у зменшеному чорно-білому.
Зрештою, скільки б не розмірковувати про «Квітку печалі» Володимира Гнатюка, жодні відгук, рецензія, навіть монографічна розвідка не спроможні замінити вражень від прочитання книги. Вона - свідчення подальшої творчої еволюції поета, його вірності власній стилістиці, зокрема - у контексті попередніх книг: «Твоє ім’я вже сходило в мені», «Небо і крила», «Зоряне побачення», «Малюнки на склі», «Любові промінь золотий». Поета, який «у дні зажури й прозріння, коли у небо веселкове зійде мелодія осіння», живе творчістю, під прихистком слова та молитовно, без тіні сумніву, промовляє до прийдешнього: «Зустрінь мене, моя любове».
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2025/12/22/103404.html
|
