Книжки із розкішними барвистими ілюстраціями супроводжують мене з дитинства. Не віддаю їх нікому. Буває, натраплю вдома на якусь книжку, яку читала ще малою, і виникає так багато спогадів, пов’язаних і з книжкою, і з текстами, і з власним фантазуванням, і з мандрівками центром Львова, який тоді був мені більше казковим, аніж реальним містом… адже я тут народилась і перших 13 років свого життя прожила у центрі.

Книжки із розкішними барвистими ілюстраціями супроводжують мене з дитинства. Не віддаю їх нікому. Буває, натраплю вдома на якусь книжку, яку читала ще малою, і виникає так багато спогадів, пов’язаних і з книжкою, і з текстами, і з власним фантазуванням, і з мандрівками центром Львова, який тоді був мені більше казковим, аніж реальним містом… адже я тут народилась і перших 13 років свого життя прожила у центрі.

Хтозна – можливо, саме завдяки цим книжкам я і сама тепер пишу та неприховано захоплююсь чудовими ілюстраціями. А хто їх створив? Соромно – донедавна не змогла б назвати і п’яти сучасних українських ілюстраторів. А їх же так багато, талановитих, працьовитих і неповторних. Про них не так часто пишуть і ще більше не говорять. А вони ж працюють, живуть і творять поруч із нами.

І от – аби хоч якось дослідити цю тему, я вирушила на їхні пошуки – пішки і возом, інтернетом і стежками, які протоптали друзі. Тих, кого знайшла особисто, розпитала про життя і творчість, із багатьма заприятелювала, а про інших знайшла інформацію у світовій павутині.

Знаю, що десь зовсім поруч є інші талановиті ілюстратори, але поки що я з ними не знайома. Та прийде час, і вони також стануть моїми приятелями. Якщо не реальними, то бодай віртуальними. І я вам про них розкажу.

Оксана Кришталева, керівник літературно-журналістської студії «На горищі».

Максим Паленко народився в Новоолександрівці на Дніпропетровщині. З дитинства любить читати й малювати (мама — учителька української мови й літератури, а батько — в душі художник). Закінчив Дніпропетровське художнє училище (1996), навчався у Львівській академії друкарства (2001). Окрім малювання складає пісні і співає у дніпропетровському гурті мандрівних дяків «Вертеп».

– Якими були Ваші перші ілюстрації? Хто їх замовив? Як їх сприйняли?

– Першою книжкою, яка вийшла з моїми ілюстраціями, була «Ракета на чотирьох лапах» англійського письменника Дж.Стронґа у львівському «Видавництві Старого Лева». Про те, як сприйняли, свідчить те, що відразу після її виходу подзвонив Іван Малкович і запропонував зробити щось для «А-БА-БИ-ГА-ЛА-МА-ГИ» і далі-пішло-поїхало. Я вважаю, що з першою книгою дуже повезло, бо це не було щось таке сіро-прохідне. Коли читав вперше текст «Ракети» то сміявся вголос.

Взагалі, що стосується авторів, яких мені пощастило ілюструвати, то тут гріх скаржитись. Джеремі Стронґа вже згадав. Чудовий письменник Володимир Рутківський, автор трилогії «Джури», до якої я теж приклався, отримав за цю трилогію Шевченківську премію.

Сашка Дерманського і Сашка Гавроша взагалі вважаю кращими сучасними українськими дитячими письменниками. Хоча «дитячий» – це якщо якось класифікувати, бо пишуть кожен по-своєму, настільки захоплююче… Починаєш читати того ж «Пинтю» з думкою, що це дитяча книжка а далі втягуєшся настільки, що оті усілякі штуки про цільову вікову категорію абсолютно десь зникають. Просто починаєш розуміти, що це – просто страшенно цікава історія!

– Які ілюстрації у Вас переважають – до дитячих чи дорослих текстів і чому? Які тексти цікавіше і приємніше ілюструвати чи це не має значення?

– Спочатку на кількох перших книжках це було просто питання роботи в цій галузі взагалі. Тобто, простіше кажучи, брав все, що пропонували. Оскільки видавництва, з якими працював, дитячі, то, відповідно, література теж дитяча. Але дитяча література теж, звісна річ, дуже різна. Бо той же Стронґ – це абсолютно живі історії, в яких присутнє абсолютно справжнє сприйняття дитячого світу без зайвих «уті-путі». Тобто, там є і якась дитяча романтика і якісь геги на рівні «хтось гучно пукнув» тобто – абсолютно живий світ. Страшенно смішний і дотепний. Тому це було робити цікаво.

Але, звісно, був і досвід роботи з дитячою літературою, яка в основі своїй передбачає таке собі пупсічково-лялечкове трактування. Такий собі журнал «Малятко» – як вінець творіння! Трохи спробував помалювати і такого. І тут, як кажуть, треба було це зробити, щоб зрозуміти, що робити цього не треба))… Але загалом – що стосується дитячих і недитячих текстів і картинок до них – це дуже окреме питання, тому що… От скажімо, всі, у кого є діти, знають що найкращий метод увійти до них в довіру – це говорити з ними, як з рівними не сюсюкати, не вигукувати постійно таким ідіотсько-захопленим голосом: «Усі-пусі, який маленький зайчик пострибав»! Тобто, звісно, можна і так, але – і так теж!

Кость Лавро — прекрасний художник, але його зайчики і котики це – тіки Кость Лавро, і підганяти під це лекало усіх книжкових героїв до 5-років – повна дурня. Дитяча література, як і дитяча ілюстрація, має бути дуже різною. Мене в цьому плані в якийсь момент страшенно вразили фільми Міядзаки «Тоторо», де оцей Тоторо-величезний, по суті, монстр з зубами, який страшенно волає, при тому дуже милий і зворушливий персонаж. Це щось абсолютно нове для нашої заскорузлої в зайчиках і котиках дитячої не те що літератури, а дитячої культури!

А щодо того, з чим цікавіше і приємніше працювати – все залежить від конкретної задачі і моїх власних на той момент, якщо можна так сказати, внутрішніх трендів. Наприклад, в дитинстві я чомусь ніколи не захоплювався малюванням різної там техніки, машин і т. д. А кілька років тому чомусь мене якось винесло на таку конкретну, техногенну тему з купою різних стімпанківських механізмів і так-багато з чим. Сьогодні може бути нецікаво, а завтра глянеш на це ж саме в якійсь іншій проекції і заводишся на цю тему!

– Які тексти Ви б відмовились ілюструвати і з яких причин?

– Насправді, я думаю, текстів, яких не можна проілюструвати достойно – не існує. Інша справа, – ставлення і цілі, які переслідуєш, малюючи те чи інше. Тобто, отой самий моральний закон всередині нас, який дозволяє або не дозволяє.

От я впевнений, що нічого б не зміг і не став би робити на замовлення будь-яких політичних груп, тобто якісь такі агітаційно-плакатні штуки не став би робити…  але, з іншого боку – в цій же темі може щось настільки зачепити і вискочити якоюсь цікавою ідеєю, що я сам просто для себе можу зробити щось, що до цього відмовився б робити на замовлення.  Або, от наприклад, я давно вважаю, що є книжки, в яких текст настільки образний, що ілюстрації його ну не те що зіпсують, а їх там просто нікуди запхати. Нема якихось таких образних шпаринок, які можна заповнити. Це от, наприклад «Сто років самотності» або «Майстер і Маргарита», або «Аліса». Але попри те, що я там собі думаю і попри те, що особисто я не хотів би це малювати – чомусь всі, більшість художників, хочуть саме ці твори ілюструвати. Тобто-багато хто чомусь думає що чим класніший текст, тим класніші вийдуть ілюстрації. Чи – я не знаю, що вони там думають. Можливо, це такий момент престижу, типу як кожен актор хоче зіграти Гамлета. От у мене довгий час було бажання оформити мою найулюбленішу книжку всіх часів і народів «Тореадори з Васюківки» а потім, чим старше я стаю, тим менше мені хочеться це робити. Бо я занадто люблю цей текст і цю історію… і я навіть неоднозначно сприйняв нову редакцію Малковичем цієї книжки. І страшенно зрадів, коли дізнався, що один режисер хотів її екранізувати але потім передумав! Бо це теж така історія, абсолютно щільна по сприйняттю, яка не потребує якихось підсилюючих моментів.

– Про оригінали і копії – чи повинні оригінали ілюстрацій залишатись у художника, навіть якщо вони виконані для конкретного замовника і конкретних текстів? І чому?

– Тут я не можу нічого сказати бо з кожним окремо взятим замовником, навіть з кожною, окремо взятою книжкою можуть бути різні умови які узгоджують художник і видавець.

– Чи легко (цікаво, почесно, корисно і приємно) бути успішним ілюстратором в Україні? Як саме?

– Не знаю, наскільки легко бути успішним ілюстратором. Бо успішність – це така штука. Кожен по-різному може її розуміти. Хтось може винайти якийсь свій візуальний прийом, довести людству, що цей прийом коштує великих грошей  і ганяти його з картини в картину до смерті. А можна дозволити своїм роботам рости разом з собою, без прив’язки до комерційного успіху, тенденцій якихось модних. Загалом, для мене успіх – це коли тебе інші хвалять за те, за що б ти себе хвалив навіть тоді, коли інші б поносили. Звичайно це приємно, коли твої книжечки впізнають і купують абсолютно невідомі люди і якимось чином ти стаєш для них таким собі далеким родичем. Бо я от сам дивлюся і передивляюся картинки Ребекки Даутремер і я їх настільки знаю, що створюється ілюзія, що за логікою і вона б мала мене, свого глядача-читача знати, бо якось налагоджується такий собі зв’язок через оце споглядання ніби назад в часі – до моменту створення картинки. І коли твої картинки дивляться мільйони дітей і від кожного з них отака ниточка тягнеться, то, я думаю, це щось таке досить позитивне і такий серйозний плюсик тобі в карму.

Я думаю, скажімо, Кость Лавро або Петренко-Заневський або Катерина Штанко мали би бути дуже щасливими людьми. Хай  може на якомусь такому, тонкому рівні. Тому, просто треба намагатися робити добре. Порівнювати те, що робиш з кращими світовими зразками. Не надто залипати на власній персоні, не лінитися переробляти. Словом-намагатися бути добросовісним і чесним а далі-як показує практика, з’являться і замовники і успіх і гроші. Кожному – в тій мірі, на яку він напрацював!