Re: цензії

Справді, нормальне державне фінансування вкупі з можливістю заробляти творять дива: розкішні виставки, тематичні екскурсії на будь-який смак, захоплюючі освітні програми привертають до музеїв натовпи відвідувачів. Тож було дуже приємно приєднатися із своїми книжками до однієї з освітніх програм варшавського музею «Палац Вілянув».

Вілянув – збудована у XVII ст. заміська (нині у межах міста) резиденція короля Яна ІІІ Собеського. Оскільки Ян Собеський був великим полководцем, та ще й пов’язаним з Україною безліччю «ниток» (онук Івана Даниловича, він народився в Олеську, звільняв від турків Поділля, любив жити у Жовкві), презентація українських книжок на військову тематику у його маєтку була цілком доречною. Більше того, виявилося, що книжки з серії «Жива історія» з фотографіями шанувальників військово-історичної реконструкції у відтворених давніх строях та обладунках, чітко вкладаються в концепцію однієї з освітніх програм музею. Двічі на місяць у Вілянуві для усіх охочих читають лекції з історії одягу, тканин, зброї. Оскільки у нашій книзі «Союзники і супротивники. Армії сусідів України у XVII столітті» фігурують різні типи польських вояків, відтворені, звісно, польськими реконструкторами, то завсідники лекцій і навіть ті, хто їх зазвичай читає (тобто науковці з різних установ), прийшли поглянути, що там привезли з України.

Представляти книжки на історичну тематику у історичному антуражі, а не на тлі полиць книгарні чи музейних стендів – превелика утіха. Елегантна малинова зала (стіни затягнуті малиновим шовком, стеля розписана фресками), у якій відбувалася презентація, вимагала заходу відповідного рівня, та й аудиторія виявилася освіченою і вимогливою. Але ми дарма хвилювалися: книжки виглядали гідно, не губилися серед блиску позолоти й дорогих меблів, гостям презентації сподобалися, на вірогідність реконструкцій – жодних нарікань з боку фахівців з історії одягу та зброї. Шику події додали «герої» книги – реконструктори, що з’явилися на презентації у історичних строях. Тож усі охочі могли порівняти фото із реальністю, помацати справжні шляхетські шаблі та ще й сфотографуватися з людьми у розкішних жупанах.

Парадний фасад палацу Вілянув

Співробітник музею «Палац Вілянув» Томаш Шаєвський милується українською книжкою. Поруч – директор видавництва «Наш час» Тетяна Варламова та куратор проекту «Українська мілітарна історія» Катерина Липа

Тихий музейник перетворився на гонорового шляхтича: пан Шаєвський демонструє гербовий перстень – ознаку шляхетського стану

На мармурових рельєфах, що прикрашають фасад палацу, зображено епізоди перемоги Яна Собеського над турками під Віднем

Насамкінець пан Пйотр Ясканіс, директор Вілянува, подарував учасникам презентації книги, видані музеєм. І тут приспана заздрість прокинулася знову. Бо йдеться, по-перше, не про путівники та скромні збірки наукових статей, а про здоровецькі альбоми на крейдяному папері з розкішними репродукціями предметів з багатющої колекції музею. По-друге, музей не підготував, а саме видав (тобто написав, відредагував, зверстав і надіслав до типографії) усю цю красу. Шкода, що українські музеї за вітчизняними законами не можуть займатися безпосередньо видавничою діяльністю; навіть заклади, що мають кваліфікованих менеджерів, не можуть залучити кошти на розвиток, попри те, що є люди готові ці кошти дати. Чимало керівників київських музеїв взагалі має слабке уявлення про діяльність сучасного музею, тож намагається заробити, наприклад, вимагаючи гроші із «сторонніх» науковців (а самі музейники займаються наукою вкрай рідко), періодичних видань чи книжкових видавництв за фотографування експонатів. У науковців, ясна річ, грошей немає, у видавництв їх обмаль, а періодика зазвичай відповідає, що це музей мав би платити журналу за халявну рекламу. Отже, ніхто нікому не платить, малодосліджені експонати припадають пилом і звідусіль лунає: «У закордонних музейників є гроші, а ми бідні!» Навіть не уявляю, скільки може коштувати презентація книжок у якомусь із київських палаців.