Доволі непросто віднайти спосіб втілення реалій трансформації цінностей та етичних конфліктів з мілітарним відтінком мовою поезії: автор змушений встановити рівновагу між реалістичним і метафоричним відтворенням перш за все не потрясінь зовнішньої дійсності, а їх впливу на внутрішній стан суспільства — очевидця подій. Це, власне, також одна з форм пам’яті, за якої вектор уваги напрямлений не до синхронного опису обставин, а світоглядної позиції як акту спротиву, насамперед — численних філософсько-екзистенційних запитань, поставлених відповідно до вимог часу: чому людське життя настільки крихке, наскільки швидкою і неочікуваною є смерть. За останні три роки (2022-2025) зафіксовано активну видавничу діяльність чималої кількості поетичних збірок з актуальним мотивом війни, однак значно менше книжок, у яких акцент не на проговоренні теми, завуальованої прихованим патріотичним пафосом, а гармонійному синтезі естетики прекрасного — поетичного — з трагічним досвідом воєнних подій. 

З невідомих причин деякі автори залишаються біля маргінесу — або на ще більшій відстані: поза його межами — уваги, що, з одного боку, не вносить значних коректив до їхнього почуття обов’язку — серед простору власного затишшя доповнюють когорту важливих імен, непомітно утверджуючись у Слові, а з іншого — перебувають на відстані з потенційним читачем, що відбирає в останнього можливість занурення в унікальність ще одного світу. Якщо міркувати над запитанням, яке виникає після цього речення: чи може нести художню цінність письмо тих, кого активно не читають? — відповідь очевидна: так, адже не всі, про кого принагідно згадують, цього варті, і не всі, хто намагається ввійти у двері літератури, залишають за собою слід.

Про Мирослава Аронця — художника, поета, прозаїка, мистецтвознавця, також відомого як автора статей про художників Прикарпаття та народне мистецтво Покуття, хто як поет він дебютував у журналі «Дзвін» — опубліковано небагато: поодинокі згадки бібліотек, у далекому 2003 р. у газеті «Галичина» фіксуємо з’яву критичного матеріалу Євгена Барана під назвою «Добірне слово, вистояне часом», Марія Микицей записала інтерв’ю (2021 р.). Серед авторського доробку — без урахування публікацій у періодиці — збірка поезій «Грані хвиль» (видана в 1972 р. в Ужгороді), «Криниці вогню» (видана в 1982 р. в Ужгороді), «Верлібр. Танка» (видана в 2002 р. в Івано-Франківську), монографія «Денис-Лев Іванцев: життя і творчість» (видана в 2002 р. в Києві), мистецька розвідка про Ю. Неміша «Мандрівник зі свічкою» (видана в 2002 році в журналі «Перевал»), у 2008 р. упорядником вибраного поета виступив М. Попадюк. Наведену низку біографічно-творчих відомостей доповнює факт з´яви збірки «Цілунки птахів» — свіжостворений сегмент авторського поетичного дискурсу (Івано-Франківськ : Місто НВ, 2025).

Із абзацом, що посутньо висвітлює огляд творчості Мирослава Аронця, завершено — у наступному плавно прокладемо місток до видання, згаданого наостанок.

Почнемо з назви: апелюючи до неї, Степан Хороб у передмові «У поетичному світі Мирослава Аронця» зауважує, що автор тонко відчуває напругу воєнного часу, тому «зранена радість» ліричного героя мовчить у середині «єства», а від «жахної правди війни» відходять по той світ не тільки люди, а й змовкають пісні птахів «з їх високим одухотвореним летом та щемким багатолоссям», бо мовчання не завжди про озвучення тиші: це ніби тимчасово застиглий неспокій («Він не бачить далей — // навколо загублені брами, // у нього забрали пісні птахів // й сонце ховається між рогами корів — // запахом гною хочуть стріляти // у листя з росою, у шепіт крил — // кулі збивають з обличчя весну.»; «Не підходи. Мовчатиму. // Між нами сади // зібралися без птахів, // не чути запаху весни — // в твоїх розмовах // холод минулої зими.»). Автор переднього слова окреслив назву посутньо, проте більшою мірою закцентував увагу на одній із її частин («… птахів»), однак додамо, що їхні «цілунки» не зовсім є «буквальними». Це прозорі сліди, що можуть приховувати зміст, залишений ними як останній дотик до душі тих, хто загинув. Можливо, птах її не «цілує» метафорично чи в прямому значенні цього слова, а в такий спосіб залишає невидимий відбиток, перш ніж вони потраплять у Вічність. Оскільки тема війни є домінантною у збірці — до неї ввійшли вірші, написані в останні два роки, — оминути озвучення численних людських утрат не вдасться, бо кожен автор є голосом тих реалій, у яких сформовано його літературний світ.

«Живопис — це поезія, яку бачать, а поезія — живопис, який чують» (Леонардо да Вінчі), — слова, які недарма знаходимо на початку збірки. Справді, у мистецтві, особливо в одному з його видів — поезії, чимало таємниць, непідвладних класичним законам, ключі до яких шукати марно — треба «бачити» або ж — «чути». Його неможливо осягнути розумом: це наче спроба відповісти на запитання «Ким є людина насправді?», яка врешті виявиться безрезультатною, адже життя — це те, що є — тут і зараз, а не те, що намагаються пояснювати. Спільним знаменником є те, що в поезії та живописі, як і в людини, є тінь, за якою можна лишень спостерігати: як змінює форму, як зникає і з’являється знову залежно від кліматичних чинників, проте цього недостатньо, щоб дізнатися, якими вони є насправді.

Тема війни посідає помітне місце у збірці «Цілунки птахів». Авторська інтерпретація особистих думок і вражень, стосовних воєнного досвіду сучасників, націлена насамперед на сакралізацію всього того, через що «йде війна за наше життя» (М. Аронець). Поет безпосереднього стає голосом тих, у кого пам’ять про біль ще жива, хоч сам не є учасником бойових дій («Як забути день, // що раною кричить // в твоєму серці на полі бою, // як усміхнутись до тебе, // хлопче, // коли між нами сльоза // твого болю.»). Зауважимо, що в багатьох віршах Мирослава Аронця не тільки прокладено плавний місток від зовнішнього — реалій повсякденності поміж тривог — до внутрішнього — переживань ліричного суб’єкта, у них прочитуємо взаємозумовленість природи з війною, яка з нею наче співвідгукується («В бетоні міста // вибухи ракет, // дороги впали з крісла // й заховалися // в цегляні жакети // зруйнованих хат, // а на озерці // людської сльози // весна заіскрилась // й до неї бігла // зелена трава // з портретом на квітці // героя страшної війни.»).

Серед віршів — не тільки розповідь і сповідь поета про обставини і час, які болісно проживає суспільство, а й присутній образ самого поета, неабстрагованого від дійсності, якій залишено «обтяті» слова, дороги і сльозу, які в сукупності наче утворюють спільну метафору втрат («Обтяті слова — // щось недосказано, // обтяті дороги — // до мети не дійшов, // обтята сльоза — // кров´ю стекла — // стою один // війною обкрадений.»). Не менш органічним є вибір автора написання поезії у формі верлібру, яка дає змогу уникнути «естетизації» війни — обрамлення емоційного змісту й повноти експресії («серця люті», «ненависті і підлості») римами й правилами віршування («Кипить земля // у вариві війни — // метал і серця лють, // ненависть і підлість // глибша неба // Сльози не треба — // тільки бій!»).

Потенційний читач не знайде у збірці тематичної великомасштабності, їй протиставлено духовну місткість поезії, незавуальованим нагромадженням зайвих слів, — одна з чи не найважливіших ознак ідіостилю автора. Хоча зміст віршів знаходиться наче на «поверхні», при прочитанні не виникає потреба в зусиллях занурення в підтексти — їх немає, однак оприявлення реальних картин життя у поетичному Слові позначене більшою цінністю, ніж спроба експериментального новаторства, посягнувши на яке, деякі автори надто прагнуть здивувати віршами, таким чином безрезультатно претендуючи на першість, поки не зрозуміють, що нечесні у ставленні насамперед не до когось — до себе.

Як завершення, замість концептуалізації висвітленого вище, наведемо рядки поезії Мирослава Аронця, поліфонічні за звучанням, які потрібно відчувати, бо сповнені теплотою і максимальною віддачею, аніж прочитувати логічно. Це своєрідна поетична декларація автора — поєднання світосприйняття з філософським ідеалом свободи, що заслуговує на позицію як епіграф нашого матеріалу, хоч поетичні образи більшою мірою традиційні, аніж оригінальні, однак з індивідуальним стрижнем. 

Отож: «Мій світ — як сталева броня, //мій світ — як крила орла, // що злітає у всесвіт добра, // де на вістрі меча // з сонцем обнімається воля.»