Жанр: партизанські пригоди 

Не так давно Василь Шкляр, чия популярність стрімко зросла, як відомо, після скандалу довкола гостросюжетного історичного роману «Чорний ворон», пояснив, чому не готовий писати аналогічний роман про діяльність ОУН-УПА. З його слів, про це краще напишуть самі галичани або волиняки - ті, кому ця тема така ж близька, як йому самому - Холодний Яр.

Станом на сьогодні маємо масу документальної літератури про діяльність ОУН, спогади учасників українських визвольних змагань, які за змістом відрізняються хіба згаданими в розповідях прізвищами, окремими дослідженнями, публікація яких носить доволі безсистемний характер (до слова, в сусідній Росії цілими серіями виходять та на одній полиці стоять книги про, наприклад, Чапаєва та Каппеля, що воювали в громадянську один із одним). Але поки що від 1991 року події на Західній Україні в період із 1939 по 1953 так і не підкинули галичанам з волиняками сюжетів. Можна згадати хіба видані в середині 2000-х років «Чорноморець, матінко» Андрія Криштальського, «Валіза майора Велша» Миколи Дмитрієва та «Останній герой» Олександра Вільчинського. Ну, кладучи руку на серце, з великою натяжкою можна додати сюди три твори інших жанрів, але на цю ж тематику: «Вургун» Івана Андрусяка, «Солодку Дарусю» Марії Матіос та «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко.

За двадцять років три гостросюжетних романи, одна народна драма, один експеримент з поетичною прозою та один епохальний том на 800 сторінок про свою ж історію - і це в той самий час, коли росіяни пишуть та друкують подібні тексти щонайменше 10 на квартал і вони затребувані не лише їхнім, а й нашим суспільством... Погодьтеся, це навіть не мало - просто нема, про що говорити.

Через те, взявши на себе невідомо кому потрібну місію відстежувати все, що має стосунок до гостросюжетної літератури в Україні, вирішив не оминати увагою роман «Переможців не судять». Тим більше, що його автор, Олександр Єсаулов - дипломований економіст та етнічний росіянин, народжений далеко від тих місць, які описує в своєму романі, нагородженому дипломом «Коронації слова». Тобто йому тема українських визвольних змагань виявилася навіть ближчою, ніж галичанам, котрі могли б поставити написання на видання подібних текстів на потік.

Роман, сюжет якого Єсаулов вишукував у Тернопільському обласному архіві, має одну ваду - розтягненість подій у часі. Бажання охопити досить великий період української історії призвело до того, що головні, а точніше - основні герої, зв´язкова УПА Марія Грицай та офіцер НКВД Петро Скворцов, стають лише ілюстративним матеріалом до прочитаного та почутого автором. Не маючи міцної історії, котра пов´язала б обох на фоні драматичних подій на Західній Україні в середині минулого століття. Приводом згадати все для Марії стає зустріч її та Скорцова у вагоні потягу: в наш час, уже будучи літніми людьми, вони волею долі мандрують разом із Тернополя до Києва. Проте не впізнають один одного, хоча півстоліття тому Скворцов, сам того не знаючи, кілька разів мало не спіймав Марічку.

Логічніше було б прокласти, наприклад, протистояння енкаведешника та зв´язкової через весь роман. Скворцов від початку до кінця, упродовж десятиліття, намагається схопити якусь невловиму дівчину-зв`язкову. А Марічка, будучи кожен раз на волосок від викриття, або дивом, або - завдяки власному гнучкому розуму, постійно вислизала б від чекіста. За те, що Скворцов не може зловити одну дівку, начальство постійно дрючить його, і тепер вполювати невловиму зв´язкову для офіцера НКВД - справа принципу. Але, як ви розумієте, подібний прийом Олександр Єсаулов не використав. Можливо, через те, що довелося б жертвувати значною частиною отриманої документальної інформації на догоду гострому лінійному сюжету. Врешті-решт автор має право розкривати тему так, як сам вважає за потрібне.

З точки зору інформаційного насичення роман «Переможців не судять» справді вийшов досить цікавим, і місцями здається - художня література тут ніби й не надто потрібна, архівні документи говорять самі за себе. Українці справді воювали проти всіх: поляків. німців, радянських людей. Ця війна навіть місцями триває. Проте Єсаулову, попри згадану вище відмову від лінійного сюжету, вдалося не збитися на документально - публіцистичну скоромовку, а таки написати гостросюжетний роман, де в протистоянні НКВД та української партизанки фізична перемога - за окупаційним радянським режимом, проте моральна, перемога сили духу та патріотизму - за українцями. З ким би наші партизани не воювали.

Оцінка **** (+)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:    

*  Жодної надії;    

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;    

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;    

**** Хочеться краще, але загалом поживно;    

***** Так тримати!    

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.   

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.     

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику