Не часто зустрінеш книжку із двома передмовами. І обидві написали кандидати філологічних наук, голови обласних письменницьких організацій: Євген Баран (Івано-Франківська) та Василь Загороднюк (Херсонська). Чи додає це ціни книзі? Не знаю. Але обидві передмови читати цікаво, як і саму книгу, яку обоє назвали «тихою прозою».

Та що то таке, ота «тиха проза»? Певно, і Євген, і Василь вкладали у цей термін щось своє. Я, якщо погоджуся з ними, то ще по іншому трактуватиму цей термін, що його GOОGLE не знає і не знаходить. Але враження після прочитання «Піщаних стежок любові» саме таке. Це ніби задушевна ненав’язлива розмова з читачем. Автор не переконує тебе, його навіть не надто цікавить – таке враження складається – чи ти його слухаєш взагалі. Важливо, щоб його слухали земля і небо, трава під ногами і зорі вгорі, стежка у світ і рідна хата, душі предків і ще ненароджені нащадки… Він просто сповідається перед собою, та не так, як це роблять у храмі. Бо перед священником ти мусиш розповідати про свої гріхи, а Михайло Верес розповідає нам про свою душу.

Для мене «тиха проза» – це коли мама в’язала гачком велику серветку. Мені здавалося, що кінця-краю цій одноманітній роботі не буде. Що це не має сенсу, адже можна купити яскраву серветку і не морочитися з такою марудною справою. Але мама спокійно в’язала вузлик за вузликом і зовсім скоро починав проявлятися якийсь узор. Але тільки мама знала, якою буде серветка у закінченому виді. Так уявилося. Хоча, як на мене, тут би, стосовно книги, більше підійшло формулювання «делікатна проза». Та такого терміну не існує.

Михайло Верес зібрав під однією обкладинкою розповіді та роздуми про досвід переживання війни у тилу та на фронті. Тут є і патріотизм, і традиція, і ментальне коріння розуму, і драма. Драма – це коли два однокласники зустрічаються на полі бою не як побратими, а як вороги, бо воюють на різних боках правди. Є і така оповідь. Вона, як і все інше, читається легко, викликає емоції, що згодом змушують знову і знову повертатися до сюжету, осмислюючи ситуації та сюжети, що викликали резонанс у душі. Та не буду спойлерити. Зверну увагу тільки на ще один твір, який дав назву книжці.

«Свята Івана та Петра припадають на середину літа. Коли воно вже доспіле, нагріте сонцем, купане теплими дощами та грозовими зливами, а в повітрі так пахне польовими травами». Так починається оповідь. А далі автор розповідає про кілька випадків, що пов’язані із традиціями села. Одна із традицій усім відома – це коли хлопці знімають ворота там, де живуть дівчата, і відносять їх кудись далеко, аби заховати. Про іншу традицію, зізнаюся, я не чув.

«А ще проти ночі перед цими святами у селі сипали стежки з піску. Їх висипали від будинку дівчини до хлопця, які зустрічалися або симпатизували одне одному».  І далі: «…було… у тих піщаних стежках, що тягнулися інколи вузенькими вуличками через усе село, щось загадкове, оповите вічною тайною та любов’ю…»

Є щось загадкове і в прозі Михайла Вереса. Після прочитання деяких його текстів читач просто закриває книгу і залишається на якийсь час жити у створеному письменником світі. Мислити про плинність життя, про вічне і скороминуще, про таємничі стежки любові. Бо оце подме вітер і звіє той пісок, і зникне зв´язок, що його підлітки вибудовували всю ніч. А хтось і все життя.

Та автор вам про це нічого не каже. Він просто малює картинку і йде далі. А ви дописуєте-домальовуєте сказане ним і дивуєтеся тим відкриттям, які зробили самостійно. Бо Михайло лише підвів вас до істини. І натякнув, що вона у книзі не остання.