Жанр: див. на обкладинці

Тим українцям, хто стоїть на консервативних позиціях грунтівства й вперто іменує бутерброди накладанцями, пояснюю: новий для актуальної україномовної белетристики жанр «технотрилер» - не страшне чужомовне слово, далеке від української лагідної ментальності. Якщо не любите коротких, але правильних термінів, поясню довшими реченнями. Отже, під визначення технотрилера може запросто підпадати будь-яка історія, за сюжетом якої втілені в життя плоди актуальної науково-технічної думки стають небезпечними для людства. І замість того, аби покращувати життя вже сьогодні, роблять його нестерпним. Тоді кілька вчених, загнаних у глухий кут, починають спочатку рятувати. А потім, переконавшись у марності цих дій - стирати з лиця землі власні реалізовані досягнення.

Підходячи до технотрилера саме так, можна віднести до зразків цього жанру «Франкенштейна» Мері Шеллі, «Острів доктора Моро» Герберта Велса, «Голову професора Доуеля» Олександра Бєляєва, «Собаче серце» Михайла Булгакова, «Та, що запалює поглядом» Стівена Кінга, «Янгол-охоронець» Діна Кунца ну і, звісно, «Парк Юрського періоду» Майкла Крайтона. Саме до нього апелює Макс Кідрук, пояснюючи шанованій публіці, чим є його перший великий повноцінний художній твір «Бот». Піонер українського технотрилеру апелює також до інших авторів, але про це - нижче.

Переказувати сюжет нема смислу. Все вказано в анотації: український «яйцеголовий», програміст Тимур Коршак, стає членом міжнародної команди вчених, завдання якої - приборкати хлопчиків - ботів. Ці продукти нанотехнологій мусили стати універсальними солдатами за стратегічним задумом Пентагону і є його стратегічною та суперсекретною розробкою. Але боти виходять з-під контролю, стають небезпечними для оточуючих, тож їх слід приборкати. Так український комп´ютерний геній опиняється разом із іншими фактично в полоні ботів на загубленому в чілійській пустелі секретному об´єкті. Ага, ще одна небезпека: боти, так би мовити, заразні. І можуть перетворити на собі подібних будь-яку людину. Це проявляється не відразу, подібне шанувальники трилерів могли бачити в фільмах «Чужий», «Ловець снів» чи будь-якій вампірській кінолякалці. Отже, свій може в будь-яким момент виявитися чужим і вдарити з тилу...

Щедро, у відповідності до законів жанру, «Бот» пересипаний науково-популярною інформацією та проілюстрований наочним ілюстративним матеріалом. Купивши книгу, читач отримує не лише історію про двобій людини та продукту людського інтелекту, а й таку собі міні-енциклопедію для «чайників», своєрідний путівник по тексту. Це робить роман Кідрука повноцінним видавничим проектом, отже - більше ніж книжкою для необтяжливого читання перед сном. І все ж таки перший млинець белетристики, спечений за рецептом західного технотрилеру, часом таки буває гливким.

Погоджуюся з Юлією Мендель, журналісткою та авторкою широко розтиражованої «першої рецензії на перший технотрилер»: недоліки, котрі є в романі, насправді другорядні. Проте наші вороги чіплятимуться саме до них. А отже, варто обережно вказати на них. Хоча б для того, аби по можливості уникати їх у подальших творах. Боже збав, учити когось писати тексти - справа хіба шановного Олега Солов`я, критика з Донецька. Проте, готуючи навіть мелодраму, не варто, як на мене, здавати сюжетні повороти та інтриги завчасно. Макс Кідрук у «Боті» цим грішить, час від часу констатуючи, наприклад: «Жити йому лишилося дві години», «Це була його помилка, тому що...» або «Він не знав, що більше вони не зустрінуться».

Скажімо, чудово придумана тема з протигазами, котрі виявилися завеликими для хлопчачих ботівських голів, тому не захистили малих чудовиськ від розпиленої отрути, забалакала й недотягнута саме на стилістичному рівні. Тобто, Кідрук сам пояснює читачам, чому герої, що називається, завтикали перемогу. Тоді як, за логікою оповіді, герої роману мусять САМІ зробити це відкриття. А ми, читачі, хапатися за голову: ну як це так, от же ж засідка! Словом, майже всі ключові відкриття автор квапиться розтлумачити особисто. Не даючи персонажам належної волі. Отже, Макс Кідрук демонструє власну ерудицію - та в меншому ступені тямущість своїх героїв.

Поза сумнівом, однією з ключових сцен «Бота» є колективна мастурбація штучних хлопчиків. У такий спосіб герої виявляють слабкі зони ворога, і тут Кідрук дозволив їм додуматися до такого самим. Якщо в когось онанізм ботів, описаний на кількох сторінках, викличе огиду, автор наприкінці, в післямові, пояснить: так він передає привіти Квентінові Тарантіно й Чакові Паланіку (Палагнюку), знаним майстрам провокацій та «естетики потворного».

Все б нічого, аби цій сцені додати дещицю елегантності. У романі ж вона виглядає гегом. А вкупі з дещо архаїчною, вживаною авторами журналу «Перець» лексикою, якою, на жаль, грішить письменник Максим Кідрук (зовсім недоречні в технотрилері слова та вирази типу «торохнув», «зарепетував», «гепнувся», «тягни свою гепу», «беркицнувся» тощо) сцена, котра матиме для подальшого розвитку подій вирішальні наслідки, переводить читача в площину пародії. Не пародії на Тарантіно з Паланіком - пародії на жанри, котрі потребують в Україні серйозного підходу. Значить, тон, доцільний у кідрукових же «Навіжених в Перу», для «Бота» не зовсім, на мою думку, годиться.

Зате ці та інші ознаки «хвороби зростання» з лихвою компенсує те, за чим Юлія Мендель шкодує. А саме - непрописаність жіночих образів та загалом недоробленість любовної лінії. Хочу нагадати: трилер - воно якось так... ну, не про любов. І, відповідно, не для дівчаток. Якщо, звісно, трилер не еротичний, хоча й там не треба шукати чогось красивішого й кориснішого за секс. У технотрилерах жінка - повноправний та повноцінний боєць, член команди, протистоїть монстрам на рівні з чоловіками. І в неї - увага! - не закохуються. А якщо закохуються, то це мусить працювати на сюжет казки для дорослих, до яких належать технотрилери. Того, хто придумав обов´язкову любовну лінію всюди, де тільки можна, навіть у пригодницьких романах, я схильний вважати комуністом або членом Партії регіонів. У жанрової літератури є свої закони. Тож, вирішивши на догоду комусь писати ще й про любов, коли треба воювати зі знавіснілими ботами, автор ризикує не виписати любовну історію, але при цьому на хрін розвалити пригодницьку.

На щастя, Макс Кідрук навіть у романі «Любов і піраньї» писав більше про піраній, аніж про любов. Той, хто шукає якісної мелодрами всередині якісного трилера, не надто має в житті тої самої любові. А раз мелодрами нема, раз маємо екшен - значить, роман «Бот» як зразок обраного жанру швидше вдався, ніж ні.

Оцінка ***** (-)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:    

*  Жодної надії;    

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;    

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;    

**** Хочеться краще, але загалом поживно;    

***** Так тримати!    

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.   

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.     

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику 

P.S. Тут і далі українським авторам нагадується заклик подавати про себе коротку інформацію.http://bukvoid.com.ua/criminal/2011/11/15/084230.html#comms