Книжку склали твори чотирьох авторів, які прагнуть очуднити слова, щоб таки повернути їм первісну поетичність. Засобом відновлення чи віднайдення цієї поетичності стає локалізація текстового простору до шести складів і рівний розподіл їх між трьома рядками без переносів (хрущ Богуслава Поляка) чи з ними (бедрик Олега Коцарева, жужелиця Лесика Панасюка й букарка Олега Клюфаса). 

Паузи змушують читача міркувати над смисловими нюансами, що уяскравлюються внаслідок поділів шести складів. У випадку поділу без переносів між рядками основний акцент падає на змістовий бік кожного двоскладового сегменту. Якщо слова фрагментовано між рядками, зростає вага формального боку, який уможливлює прирощення чисельності змістових інтерпретацій.

Акцент на зміст із мінімалізацією формальної свободи тільки видається найлегшим різновидом поетичних жуків. Утім, відбиваючи загальну анатомію зоологічного жука (три пари кінцівок – три рядки по два склади), поетичний хрущ має на меті опукло передати цілісну думку. І це непросте творче завдання ставить у добірці “Шосе на тлі озер” Богуслав Поляк. 

Назва, сформована одним із хрушів, показує автора як людину міську, але таку, що не забуває про світ природи, не мислить себе поза ним. Уже початковий вірш апелює до ідеї немарної праці як природного стану світу: 

На тще

й павук 

не тче

В цьому трирядді непарні рядки сприймаються як звукова рима, що добре видно у фонетичному транскрибуванні: натшче – нетче. Звукові співзвуччя на рівні окремих складів – як початкових, так і кінцевих – формують “Пісню гречкосіїв”: 

Жити – 

жито

Жати 

Непарні рядки поєднано дієслівною римою (жити – жати), рівночасно рядок перший і другий співзвучні кореневою частиною (Жити – жито). Різниця у кожній із цих пар – тільки одна літера. Проте, як видається, поет не просто складає слова, змінюючи букву. Він залучає смисловий елемент, подаючи непарні рядки з великої літери: життя – означає жатву, результативну працю. Разом з тим, у цьому тривірші задіяно й візуальний елемент: букви “Ж”, “ж” нагадують формою жука (у передмові автори пропонують  поетичні жуки без назви позначати літерою “Ж”). Отож, жуки поетичні мають залишати у свідомості читача думку, а не бути грою заради гри. 

У творі “Буття”, який є поетичною версію біблійної оповіді про світотворення, міститься шість поетичних жуків-днів: 1) про птахів; 2) про риб, 3) про звірів (узагальнено), 4) про жуків, 5) про мишей, 6) про людей. Перші два об’єднано дієсловом клюють / клює: 

Птахи 

клюють 

небо

Риба 

клює 

воду

Небо і вода – взаємно відзеркалені простори. Тож їх можна сприймати як своєрідне коло існування, у якім висота (птахи) відзеркалює глибину (риби). Істоти не тільки живляться своїм простором існування (небом чи водою), вони змінюють оте середовище, як жуки та миші: 

Жуки  

точать

крокви

Миші

гризуть 

тишу

Таким чином жуки підривають стійкість даху в будівлі. У крайньому випадку дах обвалюється і стає видно небо. Тож у образній системі віршової оповіді Богуслава Поляка жуки відповідні птахам. Мишей можна вважати відповідниками риб: і ті, і інші спрямовані на глибину. Якщо риби мовчать (“гризуть тишу” хіба образно) – то миші це роблять буквально: прогризаючи підлогу, вони порушують тишу будинку. З іншого боку, у жанровому сенсі жуки поетичні мають на меті підточити усталений смисловий каркас світу, щоб відкрити іншу – вищу перспективу. 

Проводячи паралелізм послідовно, зауважимо відповідність і між третім і шостим днем, хоча й не настільки конкретизовану та образну, як між першим і другим та четвертим і п’ятим днями: 

Звірі 

ловлять 

здобич

Тільки 

люди 

грішні

Людитут опиняються нижчими за звірів у моральному сенсі (тільки до них застосовано епітет грішні), але також і структурно – це єдиний раз коли живих істот названо не в першому, а в другому рядку поетичного жука. У чому той гріх людський? Ймовірно, в небажанні “ловити здобич”, шукати поживу (інтелектуальну і духовну) у власному середовищі, лінивство. Запобіжниками лінощів і мають стати поетичні жуки, що їх читачу належить розтлумачувати самотужки. 

Деякі поетичні хрущі Богуслава Поляка містять елементи анаграми. Інші – не позбавлені паліндромності чи поєднання першого і другого: 

Носом 

епос 

сопе

Диво 

овид 

води

Трава 

варта 

ватри

Перший хрущ у рядках другому і третьому є паліндромом: епос сопе. Дієслово сопе асоціативнопоєднується з носом, а епос – із Грецією (грецький епос). На перетині цих значень виникає назва поетичного хруща – “Грецький профіль” (профіль людини з довгим носом). Другий із наведених хрущів сполучає паліндомні рядки (диво овид) і анаграмні – буквені (овид води) та складові (диво води). Третій із наведених творів усуціль анаграмний. 

В добірці Богуслава Поляка віднайдемо фразеологічні хрущі, наприклад: “Вода / ляси / точить” (про зливу) чи “Щастя / в простих / хрущах” (аналог вислову “Щастя в простих речах”). Просте в цьому випадку означає природне, нерукотворне. Звідси очуднення, що проглядає в загадці про черепаху: “Каска / повзе / в воду”.  Звідси загадка, до якої поет не подає розгадки у назві: 

Не ма – 

тіл ь ки

ви є

Цю загадку можна інтерпретувати по-різному. Насамперед, з’єднавши послідовно всі літери в слова. Отримаємо фразу: “Нема – тільки виє”. На місце тире логічно поставити слово нікого (тоді виє або вовк, або собака, якого читач не бачить). Якщо у фразу поставити слово нічого, відчуття пустки посилиться, відсутні будуть не тільки люди, а і тварини – навіть “за кадром” тексту (тоді виє хіба вітер). З іншого боку, в останньому рядку букви можна не сполучати між собою. Тоді матимемо фразу: “Нема – тільки ви є”. На місті тире також можна поставити нікого чи нічого (посилити відчуття усамітнення і “зникання” світу), але оскільки тире позначає пропуск слова, то можна дописити і так: “Нема [слів] – тільки ви є”. У першому випадку ідеться про природу без людини, в другому – про людину без природи. Обидва ці варіанти далекі від повноти, на думку Богуслава Поляка. Таке твердження можна зробити з того, що щойно цитиваний хрущ є найбільш фрагментованим у добірці автора (щонайменше, в трьох місцях). 

Жанрові експерименти Богуслава Поляка у свій спосіб продовжують його раніші творчі набутки. У збірці “Тирлище” поет випробовує елементи паліндрому як окремий рядок-строфу з вірша “Ніби в уяві”:

відлік оков

казиться пахощами

рамен / не мар

Проте потужнішим у автора виявляється звукопис початкових слів суміжних рядків (шерехатий очерет / виштовхує на берег), або суміжних слів у рядку (останній у стайні; чеку чекання; олово топити подихом; гоїти гострі кути криги). В окремих випадках обидва типи звукопису фігурують у одному творі, як-от у вірші “В блакиті хутр гурт китів”, де курсивом подаю співзвуччя: 

ти штовхаєш гвинт літака

та ітакатака далека вже 

умре вмурована в вапняковість галактики днів

і рінню прозоріє по той бік обрію 

і старіння вітру чорне вино

з амфор ластівчиних гнізд 

випиває 

Фонетична насиченість не є самоціллю. Її поет підпорядковує побудові очудненого образу. Найчастіше – це пейзажний образ із літературним або філософським підтекстом. В цитованому уривку міститься вказівка на Одіссея, що давно вже залишив рідну домівку й постарів. Ластівчине гніздо може прочитуватися і як архітектурна пам’ятка на території українського Криму, що зіставний із Грецією, на яку натякає амфора.

Що ж до філософського контексту варто згадати два фрагменти на тему смерті птахи і людини: 

бенкет мурах на асфальті навколо 

ластівки

що стомилася літати 

перш ніж увійти ув ирій

залиш тіло у камері схову

візьми хрест ключа

з номерком

щоб не забути 

Читаючи “Тирлище”, залишаєшся з враженням: Богуславові йдеться, щоб не забути ні тілесності (як предметності світу, так і мовної фактури), ні духовності (коли людина уподібнена птахові), ні поетичності (як свіжості і свободи поетичних асоціацій). Із цієї внутрішньої настанови і виникає бажання автора сполучити спрагу філософсько-образного пізнання, затримку подиху  (“буття в моменті”, здивування) і мовчання-тишу (як затримку звуку й  слова, аби відчути його текстуру й аромат). 

У Богуслава Поляка тиша не просто абсолютна – всеохопна, безперервна (“всебезгоміння душі”). Тож це не так про інтермеццо на природі (“скільки можна прожити без тиші”),  як про вміння слухати тишу в собі, аби чути глибинне – в мові, в родоводі, в історії душі й міських кам’яниць. Оте риторичне питання змушує припустити, що для ліричного персонажа поезії тиша тожна повітрю, без якого дуже швидко помреш. У тиші душа зустрічається з правдою (“їж згустки пліток обважнілих / правдою тиш”). Ота невисловлена тиша має дві перспективи – стати словом і обернутися мовчанням. Приміром, образ “перекошена сухість тиші” розпадається на сухість тиші і перекошену сухість. Перша асоціативно вказує на  спрагу звуку, й не слова – голосу, а епітет перекошена – і вивернута назовні (за аналогією до переорана), і скривлена від болю, бо бракує води голосу. Автор пише: “відчуваєш свій голос десь дуже далеко / а горло наповнюється тишею”.  Голос є наче чужий, приглушений, як ледь вловне відлуння тиші. Хоча поет каже про далекий голос, ідеться йому не так про горизонталь відстані, як про її вертикаль. І тому тиша як передумова слова / мовчання визначається через метафору коріння: “схололе мовчання між коренів тиші”. Із тиші в Богуслава Поляка росте дерево життя, але між його корінням спить захололе /  мертве мовчання, що шукає воскресіння в поетичному слові й образі.

Мовчання ліричного персонажа – це, по-перше, “ниви суцільних німот”. Німота є нездатністю до слова, однак оця нездатність випливає із вибору ліричного персонажа. Мені ниви Б. Поляка співзвучні Кобзаревому: “Радуйся, ниво неполитая!”, як передчуття творчості, очікування слова, як форми для думок. Звідси й образ “мовчати струменями мислей”, де струмінь не виривається вгору, як у водограї; він вузький, але не мілкий, а через те вимагає від читача “входження” в образність і стиль автора. Мовчання для поета – це і розмова без слів (душею і почуттями, що передбачає глибшу відкритість, щирість і вразливість, яку не сховати, навіть якби спробувати). Оберненим до розмови без слів є здатність мовчати словом: “стане словом /.../ мовчатиме ним”. Мовчати словом – і передчувати слово, і сховати як несказане і несказанне. Приміром, як у цих-от рядках із двох віршів:

Чорні капіляри гілок горіха

на білім захмареному оці вікна

увсепроникність затамованого подиху

Опалих шепотів гілок горіха

Завмерла зжовклістю покриву листопада

Невидимий хлопчик вечора 

накрився з головою ковдрою хмар

блимає під нею ліхтариком блискавки

мовчить страхом 

Ліричний персонаж збірки “Тирлище” майже “невидимий” читачеві. Він постає  опосередковано – через світ, який споглядає ніби вперше, затамувавши подих від здивування, й через слово, що проростає з тиші. Більше – персонаж, який перебуває в шкаралущі тиші-мовчання, схожий на насінину (ймовірно, горіхове зерня), на що вказують оці рядки: “гіркавий день у шкаралущі”, “мовчазного спокою у шкаралущі”, “вирити з-під снігу ще один день”.

Гіркота його дня і серця – від “брехні сліпої як життя”; від тих, які “приблизно щирі”;  від тіл, що лише “здаються собою нарешті”, але собою поки не є; а ще від  того, що “глибінь буває і піщаною”, засмоктує і, образно кажучи, оселяє  в пісках пустелі – спокус, але і шансу почути Бога, себе, іншу людину, світ. 

Але, якщо б читач усе-таки захотів уявити собі ліричного персонажа, то найвідповіднішим би був образ із мініатюри “Лише земля”:

Лише земля 

лише жорства 

пожовкла трава 

і попіл 

неквапом іти у напрямку 

чи галопом бігти кудись 

мов хрущ останній 

серед опалого пелюстя 

Хрущ над опалим (вишневим) квітом – крилата комаха з Шевченкового і Антоничевого садка – символ української традиції та модерної культури, що не суперечать одна одній, але доповнюють і збагачують. Як на мене, Богуслав Поляк у своїй поезії керується саме цим переконанням. І зовсім не довільно з-поміж жуків поетичних автор спинив свій вибір на поетичних хрущах.