Кримінальне чтиво

5 cпроб налякати Україну

«Горор», «роман жахів», «страшилка» або, як колись говорила одна відвідувачка книжкових ярмарок – «страшок»: ця література належить до так званих «нішевих» жанрів і перебуває в полі інтересів авторського проекту «Кримінальне чтиво UA».

Страшні історії, а точніше - страшні казки на батьківщині Миколи Гоголя, автора кращого горора всіх часів «Вій», повинні по-хорошому бути затребуваними. Тим не менше, ніша порожня.

Чому так відбувається, можна говорити довго. Скажімо, є така думка: в соціально неблагополучних та ідеологічно невизначених країнах література та фільми жахів менш популярні, бо вистачає страхіть іншого плану. Наприклад, відсутність не просто гарячої, а й взагалі - води в крані - річ набагато страшніша й неприємна, ніж потворний монстр, який із цього крану з доброго дива вилазить. Хоча один із найбагатших письменників сучасності, Стівен Кінг, заробив свої мільйони саме як автор страшних казок. А Вашингтон Ірвінг, перший американський професійний письменник, теж спеціалізувався на страшках, хоча його історії ґрунтуються більше на традиціях романтизму.

Ім`я на жахах зробили собі Мері Шеллі, автор «Франкенштейна», Брем Стокер, автор «Дракули», Вільям П. Блетті («Екзорцист»), Айра Левін «Дитина Розмарі», Девід Зельцер («Омен») та Енн Райс («Інтерв`ю з вампіром»). Завдяки старанням Юрія Винничука маємо «Огняного змія» та інші антології, котрі доводять - українській літературі ХІХ-ХХ століть жанр страшної казки теж не чужий. Хоча письменники обмежувалися зазвичай формою оповідання чи новели. Нарешті, 2009 року з друку виходить чи не перша в сучасній українській літературі збірка «страшних» оповідань від актуальних авторів «За лаштунками ночі»

Таким чином, спроби творити літературу жахів у нас таки є. Правда, видавці не зовсім її підтримують... Та й авторів, як і всього, крім мелодрам і про власні рефлексії, з гульчин дзьоб. Тим не менше, з нагоди виходу українського перекладу свіжого роману Кінга «11.22.63» спробую згадати п`ять українських романів, котрі в тій чи іншій мірі претендують на право називатися горорами (романами жахів, містичними трилерами, потрібне підкреслити). Наперед прошу вибачення, але цей випадок - єдиний, коли я дозволю собі згадати власну книжку. Бо без неї перелік буде, як на мене, неповним. І наостанок: «золотим десятиліттям» для українського горору все ж таки слід вважати 2000-ні роки...

 

Андрій Кокотюха «Нейтральна територія». - Львів, «Кальварія», 2002 р

Не приховую - ідея написати про дитячі страхи та їхню матеріалізацію у снах та наяву, прийшла після прочитання «Бібліотечної поліції» Стівена Кінга. За визначенням Сергія Жадана, тут сірчаний запах, що супроводжує появу Диявола, трансформується в ближчий українцям дух перегару. Власне, так і є. Додам лише, що писав книгу в період єдиної в своєму житті затяжної депресії, що відбилося на змісті. Також це був перший текст, який я переписував із зошита на комп´ютер, і цей комп´ютер у мене вкрали разом із першим варіантом тексту. Містика переслідувала й потому: отримавши за цей роман свою першу «Коронацію слова», ані грошового еквіваленту, ані власне диплому мені єдиному не вручили. Нарешті, це єдиний роман, гонорар за який я отримав у сумі 102 грн. 64 коп. Хоча тираж 2 тисячі, кажуть, продався... Отак і претендуй на авторство містичних трилерів. Із зрозумілих причин більше їх не пробую писати.

 

Олександр Ірванець. «Очамимря». - Київ, «Факт», 2003 р. 

Запропонувавши свою, стилізовану та постмодерну версію легенди про Кирила Кожум`яку та страшного Змія, відомий поет, драматург та Підскарбій Бу-Ба-Бу сам, можливо, не помітив: деякі сторінки є цілком самодостатніми зразками повноцінного роману жахів. По-перше, описи полювання самої змії - Очамимрі. Це нічого, крім благородної огиди не викликає. І, по-друге,  - сцена, коли Кирюха, потенційний поборював тварюки, бачить її в сутінках: «Велетенська рептилія вийшла на піщаний острівець посеред Ріки й, підвівши голову назустріч нічному світилові, заревла протяжним бридким риком...». Правда ж, ми це бачили в кіно? Згодом Ірванець напише «Хворобу Ліберкрафта» - теж стилізація під жахи, але трошки і іншій площині.

 

Борис Левандовський. Бабай. - Київ, «Зелений Пес», 2005 р. 

Історія про те, як під ліжком хлопчика в пилюці жив монстр, названий Бабаєм, приємно вражає вмінням автора тримати атмосферу страху до останнього кульмінаційного моменту. Хоча Левандовський - це літературний псевдонім, людина він цілком реальна. Навіть якось розказав: під час написання як «Бабая», так з збірки повістей «Байки проти ночі» з ним теж траплялися не зовсім приємні штуки. Тим не менше, історія про поєдинок хлопчика з чудовиськом хоч і не нова для світової літератури жахів, досить несподівана в українській версії.

 

Наталя і Олександр Шевченки. «Бранці мороку». - Харків, «Фоліо», 2007 р. 

Поки що Олександр Шевченко - єдиний в Україні автор, хто спромігся написати, як сам, так і в співавторстві з дружиною Наталею, більше двох романів жахів. Спочатку були дебютна вампірська «Глибинка» і, як на мій смак, дещо провальні «Аутсайдери». «Бранці мороку» - українська версія «Сяйва» Стівена Кінга, правда, з мелодраматичною складовою: адже Наталя Шевченко відома як автор передусім сентиментальних «жіночих» романів. Двоє героїв, котрі випробовують свої стосунки, потрапляють в будинок, де колись скоїли злочин. Коли вони про це здогадуються, розуміють також: будинок не відпустить, з нього так просто не вибратися... Після цього досить успішного, як на мене, роману (ІІІ премія «Коронації слова»-2007), автори приблизно за тією ж схемою створили менш вдалого (знову ж таки, як на мене) «Оксамитового Перевертня». І поставили в літературі жахів зразка 2000-х років крапку або - багато крапок...

 

Михайло Бриних. «Хліб із хрящами». - Київ, «Ярославів Вал», 2012 р. 

Експериментальний роман, зовні витриманий у жанрі «зомбі-горору». Хто не знає: це коли зомбі, живі мертвяки, вилазять із могил, обтрушують землю та, хитаючись, ідуть жерти живу людську плоть. Той, кого покусали зомбі, сам може стати зомбі. Поява цих монстрів завжди ірраціональна, так само, як і самі живі трупи. Проте, напад армії зомбі на село Міцне, що на Київщині, та протистояння їм нечисленних носіїв здорового глузду в романі Бриниха набуває раціонального пояснення. Причому - з огляду на суто українську площину. Якщо у нас постійно товчуть про відродження, це може означати - воскресіння з мертвих. Тобто, беззмістовно обіцяючи країні з року в рік різноманітне «відродження», можна накликати лихо в буквальному розумінні цього слова: наші мерці воскреснуть та пожеруть нас, перетворивши на собі подібних. Не живіть минулим, українці, поховайте своїх мерців - ось такого громадянського звучання набуває новий горор теперішнього десятиліття.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери