Видавництво «Видавництво» видало третій том антології «Це зробила вона». Нагадаю, книжки цієї серії мають підзаголовок «Дівчата можуть усе». Перші дві присвячувались видатним особистостям, зокрема літераторкам, і називались «Це зробила вона» (2017, 2021) та «Це теж зробила вона» (2018). Мене запрошували до участі у другому томі проєкту як письменницю, — і мене ще тоді вразив концептуальний демократизм збірки: кожну біографію писала інша авторка та ілюструвала інша художниця. Що гарантувало різноманітність не лише біографій героїнь оповідей, але й стилістик оповідей. Досвід був цікавий, — зокрема, тому, що нагадував допоміжну підказку досвічених вчителів минулого, а саме: якщо ти не можеш пояснити суть свого предмету викладання маленькій дитині, — то ти його взагалі не знаєш.

Додам, що концепція «Видавництва» давно обумовлена темою «Як пояснювати дітям складні дорослі теми», з виразним ухилом в керунку арт-книг, причому у будь-якому вигляді: від вишуканих графічних історій, таких, як незабутнє, розкішне «Прибуття» Шона Тена, до відповідей на найскладніші, найбільш дражливі для всіх питання у книжках на зразок «Усі запитують чому?» Єви Суссо чи «Маус…» Арта Шпігельмана. 

Видані ще у доковідні часи, тобто в умовному, як кажуть ізраїльтяни, «минулому житті» наклади перших двох томів «Це зробила вона» вже давно розійшлися. Минув ковід, почалося повномасштабне вторгнення; до нього додалась передбачувана криза книговидавничої сфери, — тож сподіватись на третій том було трохи ніяково. Але він вийшов. Називається книжка «Це воює вона». І вступ до неї написав, на хвилиночку, генерал Валерій Залужний. 

*

Основа лишилась незмінною: біографію кожної авторки розповідає інша письменниця, а ілюструє інша ілюстраторка. Її цільова аудиторія, задекларована у назві серії, — це діти та підлітки. Яскравий дизайн та великі кольорові ілюстрації працюють на ту ж ідею. Однак читається вона легко також і як арт-книга для дорослих. 

Взагалі, на мою думку, ця книжка, якби вона була видана англійською мовою, розповіла б про Україну у світі значно більше точнішої, справді реалістичної інформації, ніж безліч альтернативних подій та видань. На жаль, видавчиня Лілія Омельяненко засвідчує, що один з трьох інвесторів цього проєкту поставив умовою відсутність видання іншими мовами. Я щиро не розумію причин такого рішення, — хоч і знаю, що дипломатія у книговидавничій сфері інколи містить химерні мотиви цілком непередбачуваних вчинків.

*

Про що ця книжка? Ні, вона у жодному разі не про страждання. Її присвячено боротьбі: на війні, а також з її наслідками. І переможність вимірюється не кількістю вбитих ворогів, і навіть не кількістю врятованих життів побартимів, — тому, що статистику в дитячі арт-книги зазвичай не загортають. Переможність тут складається з упертості, що дозволила переламати армійські норми пострадянського ладу, котрі не дозволяли жінкам служити у війську на бойових посадах. Можна було бути лише медикинями — чи, скажімо діловодами. І це правило становило неприємну перепону дівчатам, які не лише думали, що будуть на своєму місці на фронті, але й намаглись туди потрапити. І, звісно, потрапляли, — бо ж дівчата можуть усе. Варто лише зосередитись на омріяній меті. 

*

Послідовність прізвищ/життєписів воїнок впорядкована згідно зі шкільним (це логічно, бо історії геройок починаються з дитинства) чи військовим нормативном: за абеткою. В антології лише 25 біографій. Наведу їх усі: це Марія Берлінська; Олена Білозерська; Надія Гарань; Оленка Герасим’юк; Олена Гребенюк; Євгенія Закревська; Сара Ештон-Сірілло; Аліна Карнаухова; Світлана «Атілла» Конопницька; Валентина Коробка; Юлія Микитенко; Майя Москвич; Юлія «Тайра» Паєвська; Катерина Приймак; Ніна Прокоп’єва; Аліна Сарнацька; Андріана Сусак-Арехта; Ірина «Незламна» Терехович; Ірина «Лисиця» Ульянова; Вікторія Фіогностова; Яна «Відьма» Червона (16. 04. 1979 — 02. 04. 2019); Ярина Чорногуз; Олена «Джейн» Шарговська; Анастасія «Стасік» Шевченко; Юлія «Печенька» Шевчук. 

Авторки текстів, — в антологіях це зазвичай довгі переліки, готуйтесь — ось: Надія Жила; Наталя Ткачик; Ольга Пінчук; Наталія Міняйло; Мар’яна Лелик; Ксенія Чикунова; Аліна Сарнацька; Анна Повх; Анна Максимова; Інна Варениця; Олена Бруцька; Соня Зелена; Ірина Купчинська; Анастасія Герасимова; Ірина Гвоздецька; Жанна Капшук; Ірина Забіяка; Маріам Шелін; Оксана Давидова; Лілія Кушніренко; Галина Ткачук; Ірина Миколайчук; Оля Малевака; Ольга Купріян; Лілія Галка; Катерина Міхаліцина. 

І, врешті, автори та авторки ілюстрацій, включно з тими, що підписались псевдо, — це Олександра Джиганська; Ірина Корчук; Анна Реут; Ольга Лисовська; Софія Віюк; Юлія Степанова; Ave Libertatemaveamor; Юлія Гречух; Юлія Зінченко; Олена Васіна, Оксана Федько; Ярина Саєнко; Іван Кипібіда; Марина Костиренко; Dana; Софія Томіленко; Юлія Вус; indigo dolorous; Дана Вітковська; Мая Нгуєн; Жанна Мудрак; Ірина Ніколайчук; nnebbs; Віктор Грудаков; Катерина /kate_art_serene.

Мені було принципово навести тут усі ці імена та прізвища, — тому що праця у цьому проєкті рівномірно розподілена поміж авторками та ілюстраторками, і не згадати будь-кого з них було б несправедливо. 

*

Тексти, як не дивно, уникають прямої героїзації. Хоча книжка написана для дітей, тож деякі біографії починаються казковими мотивами, — про принцес, що мріяли боротися зі злом і несправедливістю. Однак по тому більшості геройок долати доводиться спершу одну з найстрашніших суспільних гідр нашого часу, — а саме бюрократію. На щастя, цілком успішно, — бо ті, хто на початку оповідання мусили проситись до війська на абияку небойову посаду, тому що у пострадянській армії жінкам воювати було не можна, у другій половині вже вибороли собі право називатись адекватно власній діяльності: військова медикиня, стрілець-санітар, парамедик, старший солдат, бойова медикиня, кулеметниця, головний сержант ударного взводу, артилеристка, фахівець з аеророзвідки та військових технологій тощо. І поруч з цими поважними, — найповажнішими, як на країну, що воює, — званнями інколи зазначається: поетка, чи волонтерка, чи журналістка, чи перекладачка, чи громадська діячка. Серед дівчат, що воюють, чиї біографії описані у цій книжці, вистачає райтерок, і це вкотре засвідчує: людина, яка обрала інтелектуальну і, вважай, кабінетну професію, інколи отримує разом з нею величезний обсяг почуття відповідальності за свою країну. І по тому не лише говорить чи пише про неї, але й діє задля її захисту. 

*

Дівчата з цієї книжки народились і виросли де завгодно: у столиці, маленькому містечку, у селі. В дитинстві мріяли бути — хто ким, але далеко не всі — принцесами. Вони могли самотужки вчитись водити батьківський трактор чи отримувати пояс айкідо, писати витончені вірші, вчитись у Могилянці, мандрувати Америкою, вчитись на європейських стипендіях, домагатись роботи у швидкій допомозі, словом, жити своє найкраще життя так, як дозволяв характер і підлаштовані під нього обставини. Декого з них звістка про 24. 02. 2022 застала далеко за кордоном; інші були вдома і чули перші бомбардування, як більшість з нас, — звідусіль, просто над власними будинками.

А от висновки з цього вони робили більш-менш однакові: дівчата прагнули потрапити на фронт. І вони туди потрапляли. І виконували (а дехто з них і досі виконує) свої обов’язки із захисту країни так, щоби вибороти повагу побартимів за впертість, наполегливість, військовий талант — і, врешті, талан боронити батьківщину у найбільш лінійний та найменш метафоричний спосіб: буквально, зі зброєю в руках.

Деякі геройки цієї книжки після полону чи поранень опинились вдома, — і після реабілітації вже знайшли власну справу (точніше, точку опори та концентрації уваги): наприклад, участь в «Іграх нескорених», заснування клубу стрільби з лука, волонтерство чи захист України на інформаційному фронті. Справ вистачає на всіх, — була б наснага боротись за життя, своє і чуже. І всім їм, — окрім однієї, Яни «Відьми» Червоної, кулеметниці, яка загинула у 2019 році, залишивши сиротами двох дітей, — схоже, не бракує натхнення для того, щоби продовжувати свою справу будь-де, і в тилу також.

*

Найцікавіша думка, що її дарує читачу ця книжка, — це надзвичайно спокійний і вкрай різноманітний початок довоєнних біографій дівчат. Якщо ви мешкали у Києві, то до війни цілком могли займатись айкідо під керівництвом Юлії Тайри десь неподалік Лук’янівки, чи вчитись разом з Машою Берлінською у на Подолі, у всі часи прохолодній Києво-Могилянські академії, чи читати у медіа тексти правозахисниці, адвокатки майданівців Оленки Білозерської. Могли сусідити з тією дівчинкою на Гуцульщині, чия бабуся пам’ятає Сибір для українських націоналістів, чи вчитись у одній школі з тією, що з центральної України, що її ще тато у дитинстві навчив керувати великогабаритною технікою. Могли зустрічатись на стипендіях чи на літературних подіях, — наприклад, на Книжковому Арсеналі. А тепер вони обрали собі за долю воювати, і відстань між нами і ними — як між автором підручнику з історії та його персонажем. З уточненням, що цей підручник історії нині пишуть саме вони.

* 

Не знаю, як вам, — а мені соромно від того, що я не на фронті. Я розумію, що була б там радше проблемою, — однак це почуття нікуди не зникає щонайменше з лютого 2022 року. Тому я саме відтоді особливо уважно читаю фейсбук-сторінку, наприклад, Лесі Ганжі — посестри Олени Білозерської, що воювала як снайперка, а тепер керує дронами, — місяцями, роками на самому «нулі». Якщо мені і є що закинути цьому виданню, то хіба відсутність Лесіної біографії, бо я абсолютно точно знаю, що її манера воювати варта щонайменше розвороту у книжці, де надрукований вступ генерала Валерія Залужного. Я б могла ще декого назвати — наприклад, Аню Горбаньову чи Ірину Сухарєву, які починаючи з 2014 і до 2022 року щодня після роботи приходили плести маскувальні сітки для фронту, — а у лютому пішли доброволицями спершу до ТРО, після чого опинились у ЗСУ. І я певна, що такі знайомі є у більшості з нас. Статистика свідчить, що жінок у ЗСУ та НГУ дедалі більше, — що їх вже давно навіть не сотні. І, на мою думку, хтось мусить писати про це, фіксуючи їх біографії у такий спосіб, як тут: від погідного і вкрай різноманітного дитинства та юності — до життя після вибору, що примусив їх опинитись на лінії фронту чи впритул до неї. 

Безліч феміністичних ініціатив, що їм не бракує місця та фінансування у розвинених країнах, могли б поцікавитись цим аспектом російсько-української війни хоча б задля фіксації їхніх імен. Бо у цьому людському морі кожна хвиля має ім’я і прізвище, долю і родичів, власну Батьківщину і своїх особистих янголів-охоронців. І, сподіваюсь, місце у переліках геройок. 

*

Мова книжки підкреслено, програмно проста; однак я б її радила не лише дітям та книжковим ілюстраторам. Тому що якщо зібрати в одному абзаці всі фінальні речення наведених тут 25 біографій, вийшов би такий концентрат натхнення та мотивації, що йому міг би позаздрити будь-який коуч з кількамільйонною аудиторією. 

Бо це видання не лише стверджує, що дівчата можуть усе, але й показує, як вони це роблять: як саме вони досягають своєї мети. Завдяки чому дитина (і доросла людина, яка з будь-яких причин втрачає відчуття реальності), краще зрозуміє, як працює механізм втілення мрії та досягнення своєї мети. А також і що саме впливає на формування тих мрій та мети, принаймні суттєво. 

А це, врешті, — ну, на мою думку, — і є справжньою метою цієї серії. 

p. s. Книгу видано за підтримки Швеції, Національного Демократичного Інституту та громадської організації «Жіночий ветеранський рух». 900 примірників безкоштовно передані до 900 бібліотек різних регіонів України. 400 гривень з вартості кожного примірника будуть передані Жіночому ветеранському руху «VETERANKA».