Re: цензії

Квест як рушій сюжету детективного роману – для української популярної прози це ледь не перша спроба. Джерел натхнення автор до його честі не приховує, використавши в епіграфі цитати з Дена Брауна та Умберто Еко, зразків цього формату. Хоча, віддаючи данину моді, до них приєднався згодом Борис Акунін із романом «Квест», пан Васильченко воліє згадувати першоджерела, а не переспіви. Що, при всій повазі до Акуніна, у даному випадку логічно: «Квест» - не найкращий його твір. Коли вже кортить, слід згадати в якості зразка жанру романи француза Анрі Левенбрюка, проте Ден Браун – усе ж таки трендовіший.

Першу загадку пропонує вже назва. Знаєте, що таке «Притулок для прудкого біса»? Навряд чи буде спойлером відповідь: це злочинець, якого треба викрити. Знайти такий притулок – розшифрувати поганого хлопця, в якому «біс прудкий воскрес». Ще точніше: в кому цей біс оселився – той і злочинець. Цей лиховісний незнайомець посилає листи – погрози впливовому київському бізнесменові Николову. У кожному листі – вірш-загадка. Розгадати її – вписати в клітинки кросворду прізвище наступної жертви. Наступної – бо працівників Николова, його ближнє коло, раз по раз викрадають. Кого не вгадали, того вкрали. Далі надходить наступна загадка, головоломка починається спочатку.

Як у всякому порядному квесті, злочинець дає підказки, де шукати. Загадку мусить розгадати професор філології Богдан Лисиця, знайомий читачам за попереднім романом Васильченка, «Дворушники». Втягує Лисицю в гру його друг, начальник міліції, полковник Євген Кодаковський на прізвисько де Тревіль, або ж Трев. І головна проблема цього загалом міцного, професійно зробленого детективу – оця дружба головного героя з ментом. Він же – мусор, він же – лягавий, він же – ворог українського громадянина, котрого бояться більше, ніж бандита, і якому довіряє менше 1% дорослих українців.

Так, той, в кому біс прудкий воскрес, завжди випереджає професора Лисицю на крок. Саме Богдан під фінал вираховує притулок, аби потім лиходій перейшов у активнішу фазу, почавши другий акт смертельно небезпечної гри. До цієї, родієвої частини квесту, в мене як читача з досвідом цілком влаштовує. Більше того: як для першої спроби ввести Дена Брауна в український контекст роман Васильченка навіть дуже пристойний. Аби не дружба героя з цілим полковником міліції, котрий незалежно від тексту сприймається антигероєм. Насамперед – серед читаючої, тобто - культурної публіки.

Поліцейський за межами України в бік західних кордонів – не те, що російський поліцейський, тим більше – український міліціонер. Я припускаю, що західне суспільство готове полюбити своїх слуг закону. Проте навіть у Дена Брауна професор Роберт Ленгдон здебільшого має в особі офіцерів поліції не стільки партнерів, скільки прямолінійно мислячих дуроломів. Котрі ніби й стоять на сторожі закону, але все одно більше заважають героєві в його пошуках істини, ніж сприяють. Ба більше, серед цих поліцейських трапляються й корумповані, навіть слуги темних сил – при тому, що, повторюся, довіра до поліції в США в рази більша, ніж до міліції – в Україні. Інквізитор у «Імені троянди» Еко, начальник Вільяма Бескервільського, теж пресує свого підлеглого. Успіх оповідань По про Огюста Дюпена, Конан Дойла про Голмса, романів Агати Крісті – про Пуаро та міс Марпл та творів Гарднера про адвоката Мейсона ґрунтується на протистоянні мислячої незалежної особистості й тупої неповороткої Системи правоохоронних органів. Ось де нема місця нестандартно мислячим героям!

І це – увага! – класика жанру. Сучасний західний детектив недалеко від цього пішов. Гаррі Голе з романі Ю Несбе – співробітник поліції Осло. Але – хто читав, той знає, - Гаррі постійно конфліктує з системою. Його в кожному романі аби виганяють з поліції, або відстороняють від роботи. Під кінець циклу він сам іде звідти, хоча, здавалося б, у Норвегії в поліції звірі й садисти не служать, вони просто некомпетентні в багатьох речах. Ну, трошки про себе: промоніторивши власні тексти, написані в детективному чи кримінальному жанрах, зрозумів: там теж є менти. Але всі вони або вигнані з органів, або ось-ось звідтам вилетять, бо вже не можуть цього терпіти. Так повелося, що з органів у нас виганяють кращих.

Професор філології, як у Васильченка - не найкращий герой для детективу. Проте я готовий його прийняти без жодних обмовок. На відміну від його друга – полковника Трева. Звісно, автор детективу здебільшого пропонує читачам той світ, який мав би бути ідеальним. Але людяний полковник міліції в Україні – навіть не фантастика, а фентезі, ельф із паралельного світу. Його не врівноважує навіть той факт, що бізнесмен Николов – подонок, якого він мусить захищати. А притулок для прудкого біса виявився…

Ну, на цьому варто припинити дозволені слова. Абстрагуйтесь від хорошого мента і читайте книжку. Насправді вона варта уваги.

Оцінка****

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:

* Жодної надії;

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;

**** Хочеться краще, але загалом поживно;

***** Так тримати!

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику

P.S. Тут і далі українським авторам нагадується заклик подавати про себе коротку інформацію.http://bukvoid.com.ua/criminal/2011/11/15/084230.html#comms