Жанр: спроба трилеру

Видавництво подає новий роман вінницької авторки, чиїй попередній книзі, «Мантра- омана», перепало чимало копанців, як трилер. Сама авторка, яка не злякалася реакції на першу книгу й написала другу, згодна з видавцями. Також у жанровій класифікації ««Тіло™»» звучить слово «горор». А отже, роман автоматично потрапляє в сферу інтересів проекту «Кримінальне чтиво UA».

Перші прочитані сторінки довели: роман має право на існування й напевне вже знайшов удячних читачів. Проте все ж таки тяжіє до фантастики, хай і не традиційної, де є інопланетяни та астронавти з бластерами. Втім, романи російського радянського фантаста Олександра Беляєва, автора «Людини-амфібії», теж не завжди про інші світи. Власне, саме з творчістю Беляєва, конкретніше – з романом «Голова професора Доуеля», виникли асоціації на початку читання.

Не моє це діло: вказувати автору, як і про що писати. Проте якщо збирався читати один роман, а прочитав зовсім інший, варто розібратися бодай у власних відчуттях.

Попередні відгуки на нову книгу Вікторії Гранецької відзначали, крім іншого, наявність багатьох сюжетних ліній та великої кількості персонажів, подаючи цей сюжетний клубок, як чесноту. Можливо, для когось так і є. Проте автор цих рядків як читач із величезним досвідом, до того ж – читач вдячний, все ж таки звик до більш лінійних сюжетів. Без цього жанрова література – мов Святий Володимир без хреста.

Спершу в романі все починається ніби зрозуміло. Викрадають дітей із сиротинця. Серед зниклих – Іванка, яку кохає Юрій. Минає час – і Юрій отримує прізвисько Доктор Паскуда, працюючи в корпорації «Тіло™». Конкретніше – в клініці, котра займається продовженням життя людей. Для цього душі померлих переселяються в тіла живих. Мета Юрія – знайти Іванку, точніше – її тіло. Він знаходить його, проте в тілі – душа зовсім іншої жінки. Отже, це не його кохана, а лише оболонка.

Зробимо паузу й поставимо на місце авторки, наприклад, мене. Що зробив би автор цих рядків із огляду на те, що «Голова професора Доуеля» Беляєва – один із небагатьох наближених до фантастики творів, не просто прочитаний мною, а багато разів перечитаний? Правильно, переспівав би казку майже сторічної давнини на новий український лад. І насамперед не переносив би дію в майбутнє. Герої Беляєва, як Марі Лоран із «Голови…», так і Іхтіандр й Гуттіере з «Людини-амфібії», були практично сучасниками автора. Лиш жили в інших країнах, що додавало шарму самим творам.

Не варто також забувати пікантну обставину: ці романи Беляєв писав у часи, коли більшовики починали перші експерименти з буквального створення нової людини (про це можна прочитати, зокрема, у книзі російського автора Олега Шишкіна «Червоний Франкенштейн. Секретні експерименти Кремля»). Зокрема, чітка лінійна історія «Голови професора Доуеля» побудована на тому, як до голів пролетаря та актриси пришили чужі тіла, одне тіло втекло, пережило пригоди й повернулося ледь живим назад. До лабораторії лиходія Керна, учня Доуеля. «Собаче серце» Михайла Булгакова – інше за метою, але з цієї ж опери та, показово, писаний в той самий час – середина 1920-х років.

Від роману Вікторії Гранецької «Тіло™» чекалося чогось подібного. Скажімо, як переселення душ інтелігентів у тіла пролетарів міняє новостворену людську одиницю. Або – як нові люди почнуть бунтувати чи вступати в якісь інші конфлікти зі своїми творцями. Нарешті, хотілося, аби все відбувалося, як у Стівена Кінга, тут і тепер, а не в майбутньому, що відразу переселяє роман до іншого жанрового сегменту. Словом, чогось, скажемо так, менш літературного та з претензією на позажанровість, модерність та бароковість, аніж отримано в результаті.

Замість цього доводилося по кілька разів повертатися до прочитаного, аби зрозуміти, звідки взявся черговий персонаж, яка його мета в драматургії роману та, що теж важливо, куди ці персонажі зникають. Результат: я зі своїм системним та лінійним мисленням, будь воно неладне, мушу сильно напружитись при спробі переказати сюжет прочитаного твору кількома реченнями – як того вимагає незнайомий із текстом читач на тому ж Заході.

У сухому залишку роман «Тіло™» - типовий приклад інтенсивного пошуку не лише Вікторією Гранецькою, а й більшістю сучасних українських авторів так званого «третього шляху». З огляду на будь-який творчий пошук та утвердження власного обличчя й стилю в літературі це дуже добре й вітається стоячі. Проте, якщо подібні пошуки відбуваються в літературі, яка чітко претендує на жанрову нішу, «третій шлях» не зовсім підходить. Навіть коли персонажі в силу різних причин не прописані до кінця, читач жанрових текстів хоче, аби сюжетні лінії не перетворювалися на перехресні стежки. Які, до того ж, обриваються з не завжди зрозумілих причин.

Заплутана історія чи клубок історій повинні розплутатися. А так – є Юрій, який має мрію, є його кохана Іванка, є корпорація «Тіло™» - і разом із тим є решта народу, котра просто населяє роман.

Оцінка***