Книжку «Мантра-омана» цьогорічної переможниці конкурсу «Коронація слова» в номінації «Романи» я привезла з Львівського форуму видавців з автографом письменниці, Вікторії Гранецької, і прочитала одразу, а от написати рецензію взялася тільки зараз, рівно за місяць. Поясню чому: роман, практично позбавлений нальоту учнівства, і це попри те, що молода авторка відверто зізналася: це її перший завершений текст, викликав у мене почуття, які ніяк не вкладалися в слова. Але минув місяць, і слова самі собою знайшлися.

Отже, яка вона - книжка року за версією «Коронації слова»?

----Увага! Багато спойлерів!----

Структурно роман побудований за принципом матрьошки: коротенький пролог; перші три розділи («Життя як диво», «Ловець снів» і «Затемнення») - теперішнє; четвертий розділ, найдовший («Хто такий Влад») - екскурс у минуле; п´ятий і шостий розділи («Спокута» й «Хепі-енд», який, до слова, не такий уже й «хепі» й зовсім не «енд» - життя-бо триває) - знову повернення в сьогодення; епілог фактично повторює пролог, і таким чином коло замикається. Структура не нова, але дієва. Адже читач, у якого з перших розділів книжки склалися з героями певні стосунки, всередині роману має змогу кардинально переглянути свої погляди, і Єва, яка мало в кого на початку роману викличе симпатію, раптом пробудить і співчуття, і захоплення, і співпереживання.

У перших трьох розділах авторка вибудовує гламурно-картонну реальність, яка мовби зійшла з екранів телевізорів - чи то з російських серіалів, чи то з солодкавих реаліті-шоу. В читача суворого, який «попси» не читає, може виникнути спокуса миттю затаврувати роман як чергове «мило», де вирують африканські пристрасті. Головна героїня - фарбована білявка, яка без вагань стрибнула до шефа в ліжко, «обійшовши при цьому млосну рудоволосу секретарку та ще двох, модельної зовнішності, з відділу реклами» (стор. 23), всіх зневажає й ненавидить і досягає усього, чого прагне, не зупиняючись ні перед чим... Але сподіваюся, що навіть такого критично налаштованого читача має насторожити поява загадкового Ловця Снів, який приходить до Єви уночі та зманює «політати» з ним - бажано з даху хмарочоса.

Оскільки про спойлери я вже попередила (хто не сховався, я не винувата), не ходитиму околяса: Ловець Снів, звісна річ, це Євине підсвідоме - спогади, які вона після кількох травматичних подій, що навалилися на неї майже водночас, успішно витіснила зі свідомості, але які настирливо прориваються на волю вночі, уві сні. Єва бачить єдиний вихід: не спати. Але скільки людина може не спати? І чим це зазвичай закінчується? От-от, саме так буде й тут, і Єва таки стрибне з Ловцем Снів із даху хмарочоса, і помре... Чи не помре?

Коли привид Єви повертається в її квартиру, починаються події найцікавіші. По-перше, з´являється мій улюблений герой - хлопчик-самогубця, який стає Євиним розрадником і провідником у потойбічному світі. До речі, не знаю, як це витлумачити, але я помітила дивний такий збіг: коли зникає Євин сердитий одноокий кіт, з´являється привид Сашко, коли ж Сашко зникає, знову з´являється кіт... А по-друге, нас нарешті підводять - помаленьку, дрібними поки що крочками - до Євиного минулого, в якому вона ще була Євпраксією. (Гадаю, ім´я таки невипадкове, хай що каже про це сама героїня, згадайте-бо Загребельного: «Її назвали Євпраксією, що означало: «Щаслива», і тепер це видавалося тяжкою насмішкою»).

Так і хочеться сказати, що в наступних розділах читач дізнається, як Єва докотилася до такого гламурно-картонного життя, от тільки це було б неправдою. Адже Єва, з якою ми знайомимося в середині книжки, зовсім інша дівчина, ніж та, яку ми побачили на початку. Та й деяким подіям, описаним на перших сторінках роману, навряд чи можна вірити (скажімо, тому, що героїня сама з розрахунку стрибнула до шефа в ліжко, хай це й були її власні слова): схоже, Єва не просто витіснила з підсвідомості травматичний досвід, а й вигадала собі нове життя, включно з новим минулим. Ні, звісно, дещо лишилося, та лишилося все найгірше, так ніби Єва навмисно перекреслила все хороше не тільки в собі, а й у навколишньому світі.

Розповідати, що було далі, я не буду: все-таки маю бодай якусь совість. Сподіваюся, читач уже й так пересвідчився, що не все в цій книжці лежить на поверхні, іноді доведеться й трохи покопати вглиб. Можливо, навіть і перечитати (о новітні часи квапливого поглинання інформації!). І тоді, можливо, він спробує зрозуміти, для чого в тексті з´явилася картина, яка живе своїм життям і навіть здатна впливати на долі людей, і що це за роман «Мантра-омана», який пише героїня, а коли допише, поставить знакове «The End»... Звісно, в творі не обійшлося й без деяких натяжок, коли мені, як Станіславському, хотілося скрикнути: «Не вірю!» Але я трохи поміркувала й вирішила: хто його зна, в житті всяке буває...

Добре, що Вікторія Гранецька зайняла тверду позицію, заявивши: «Ані критики, ані образ я не боюся». Якщо вже читач непересічний дозволяє собі про книжку вислови на кшталт «це текст про дамське знервування», не варто очікувати, що читач пересічний зрозуміє все, що в свій роман хотіла вкласти письменниця. Хтось перечепиться через нецензурну лексику (так-так, зізнаюся, не терплю її і не пробачаю навіть Андруховичу), хтось - через прикрі неоковирності, за які можна поганити як автора, так і редактора (наприклад, на стор. 89 подибуємо: «зачувши про такі грошиська, ножиці в руках манікюрниці мимоволі здригнулися», на стор. 109 - «творчі люди... коять самогубства», хоча мало би бути «накладають на себе руки», «вкорочують собі віку» чи бодай «вчиняють самогубства», на стор. 113 - «тобі нечасто доводилося бувати» замість «ти нечасто бувала» тощо), хтось перечепиться через незвичну точку зору - оповідь ведеться від другої особи однини (легкості читанню це не додає), і мало хто спробує припідняти завісу сюжету й зазирнути, так би мовити, за лаштунки роману.

Але я маю велику надію, що такі читачі теж знайдуться. І зичу Вікторії Гранецькій саме таких. Бо письменник, хай що кажуть, залежить від читача. І якщо читач його заохотить, буде нова книжка, краща за попередню.