Re: цензії

У цьому році сестри Чернінькі порадували своїх шанувальників новим романом «Реанімація, або легіон "А"». Вітчизняна літературна критика відверто не поспішає розбиратися з новим твором Черніньких (у липні була рецензія Тетяни Зінченко на «Буквоїді» й на тому наразі поки що все), що досить дивно, пам´ятаючи, наскільки гарячим і суб´єктивно-абсурдним було обговорення перших двох романів цих, поза сумнівом, цікавих та, по-своєму, епатажних письменниць, які, увірвавшись у сучасний літпроцес, одразу привернули до себе посилену увагу критиків і читачів. Пригадую, дехто зі столичних літературних бонз відверто почав нервуватися. Хтось інший перейнявся концентрацією натуралістичної складової романів і звинуватив письменниць ув аморальності. Були звинувачення у графоманії, порнографії та інших гріхах. Але, здається, публіка набавилась і наразі чекає на новий об´єкт для подразнень, - зрештою, такою є суть ліберальної економіки: об´єкти аж надто швидко втрачають початкову пікантність та гостроту. Сестрам Черніньким варто це усвідомити й особливо не перейматися щодо могильної тиші довкола їх нового роману. У нас так буває. Чергові пристрасті провінційного вітчизняного літпроцесу обіцяють розгорнутися під парканом Надійки Гербіш, яка мала нахабство, не порадившись із літературними авторитетами, видати книгу своїх теплих і пухнастих оповідок «Теплі історії до кави» та ще й у підозрілому, як декому видається, видавництві. Про що, до речі, вже б´є на сполох «ЛітАкцент» у притаманній цьому ресурсові придуркуватій манері. Угадайте, відтак, яка книга буде висунута на здобуття «Золотої бульки»? Але наразі не про «Теплі історії...», а про сестер Черніньких, якими «ЛітАкцент» свого часу так само жваво цікавився.

Події у новому романі Черніньких відбуваються у Львові; тож, попри читацькі очікування, письменниці ніяк не перенесуть своїх персонажів у які-небудь інші топоси на кшталт столичного Міста-на-пагорбах, або й до якого-небудь страшного та загадкового Міста-на-Кальміюсі. Втім, міста Лева (колишнього «безсоромно красивого міста Л.») у цьому романі майже немає. Щонайменше, відсутня його неповторна аура. Причому, складається враження, що Львів, будучи невід´ємною частиною перших двох романів Черніньких, на сьогодні втратив для них колишню привабливість і актуальність. А шкода, якщо так. Такими речами не розкидаються. До того ж, про це місто написано не так і багато романів. Львів - уже сам по собі, навіть окремо взятий, - густо дихає історією Середньовіччя (Soli Deo Honor et Gloria) та відповідною містикою, як, приміром, із палітурок найновішої книги віршів Олеся Ґордона. (Натомість палітурки роману сестер Черніньких «Реанімація, або легіон "А"» виконані у стилі, який викликає питання як до дизайнера, так і до самих письменниць. Але, зрештою, проблема не в палітурках. Це, можливо, справа смаку і не більше). Львів ніби створений для романів у стилі ретро; для авторів, які вміють відмотувати час назад і показувати читачеві те, чого вже давно немає, те, чого більше ніколи не буде. Водночас демонструючи, яким чином минуле активно впливає на сьогодення. У певному сенсі, мистецьки використаний топос Львова апріорі несе у собі письменницький успіх, - заледве не на тарелі. Можна лише дивуватися тому фактові, що у Львові сьогодні значно більше відомих науковців, аніж романістів. Те, що поет О.Ґордон намагається робити у віршах, прозаїк міг би робити значно притомніше, влаштовуючи зацікавленому читачеві незабутні екскурсії містом і передмістями, прищеплюючи сучасні сюжети на вдячний гумус міських леґенд. Ну не поетам же, справді, шукати відсутню наразі Полтву, відбуваючи карколомні пригоди в художніх творах, - це до снаги лише авторам, які вміють творити повноцінний сюжет. Цим повинні б займатись із проґнозованим успіхом саме прозаїки. Пригадуєте розділ-містифікацію з роману Ю.Андруховича «Дванадцять обручів», присвячений Б.-І. Антоничу? Отож-бо.

У попередніх двох романах сестер Черніньких Львів таки був присутній своєю фактурою, в новому романі міста, на жаль, немає. Можливо, потреба в такій редукції полягає в бажанні авторок винести проблематику роману поза історію, що належить конкретному місту або реґіонові? Цілком може бути. Адже проблематика романної прози сестер Черніньких стає все більш універсальною, остаточно втрачаючи галицький ґрунт. Персонажі роману могли би мешкати і у Донецьку, і в Києві, і в Миколаєві. Зрештою, чому «могли би»? Напевно, вони там і мешкають. Найбільш, можливо, львівським є персонаж із першого розділу, старенька пані Броніслава з купою старечих хвороб і гострим відчуттям загального невдоволення власним життям. Її не тішить навіть онучка. І лише реаніматологи з потойбіччя надають їй можливість знову радіти життю, врятувавши після тяжкого інсульту й показавши, що життя її склалося якнайкраще: «...Після інсульту Броніслава прожила ще довгих десять років. Уперше у своєму житті вона була по-справжньому щаслива в колі рідних та близьких...». Показовим виглядає пасаж, на який можна б і не звертати увагу, бо виголошує його загадковий прибулець із Долини смерти, але у контексті попередніх міркувань про відсутність Львова в романі ці слова набувають, усе-таки, повноголосого значення: «- Будь проклятий цей Львів з його безкінечними дощами! - знову вилаявся Тар Галлієвич і на мить притулився до стіни, щоб перевести подих. Майже всі вікна клініки були темними. Двері на замку. - Будь проклятий цей Львів, - чоловік з тарганячими вусиками постукав у двері».

Що ж насправді відбувається в цьому романі? Мораль (або те, що від неї лишилось) є і надалі основним сукупним персонажем і домінуючим концептуально-семантичним сюжетним ядром у романістиці Черніньких. Це свідчить, про відповідальність, затятість і послідовність щодо обраної колись ідейно-естетичної парадиґми. Є при цьому, звісно, ризик зіткнення з читацькою перевтомою та, відповідно, невдячністю чи пак збайдужінням, але водночас, письменниці мають і власну рацію: не бачать вони загальнішої (а заразом і конкретнішої) проблематики, аніж моральна-етична, і це їх свідомий вибір, вартий поваги. З такою позицію їх можна хіба що привітати. Що я наразі й роблю, - до того ж, не без задоволення. Хоча, справедливости ради треба згадати, що є в цій країні критики, які досі не ймуть віри старанням молодих і зовні привабливих жінок-романістів, які так нав´язливо переймаються моральним занепадом суспільства. Ті критики вже висловлювались про перші романи Черніньких, артикулювавши підозри щодо їхнього брутально-натуралістичного дискурсу. Натомість критик зі Львова Богдан Пастух намагався пояснити та доступно розтлумачити доцільність дражливого натуралізму в романах письменниць, але чи його почули - хтозна.

Третій роман сестер Черніньких складається з чотирьох людських історій, об´єднаних технократичним лейтмотивом (суть якого полягає в діяльності леґіону Абракас, який «виймає» з потоку людської екзистенції остаточно невиправних і відправляє їх сутності в Долину смерти, звідки, треба думати, ніхто не повертається), який реанімує в свідомості читача колишню наукову фантастику з її неодмінним дидактично-виховним потенціялом. Прибульці з Абракасу, безперечно, окутані хмаркою містики й усім тим, що привносить до людської свідомости поняття смерти, або навіть гірше, - емблематику небуття. З такими речами не пожартуєш. Вони таки змушують людину замислитись над тим, чим ти є, звідки прийшов і куди помандруєш, коли остання піщинка з твого приватного годинника полетить униз. Цей роман знову присвячений темі людського гріхопадіння. Причому, у всіх невиліковних випадках фіґурують злочини безпосередньо кримінальні (свідоме вбивство, зґвалтування), тобто тяжкі й за чинним кримінальним кодексом. Письменниці відштовхуються від містично-ірраціонального розподілу людей на три метафізичні типи: «духовні» (пневматики) - в них закладено «духовне сім´я», і їх дух в кінцевому підсумку повернеться в Плерому; «душевні» (психіки) - за умови праведності в земному житті упокояться «в серединному місці» (у нижчій восьмериці світів); «матеріальні» (іліки) - через прихильність до матерії і створюваних нею насолод не здатні ні до праведної поведінки, ні до порятунку». Перший і третій типи є, треба думати, статичними і непідвладними корекціям в умовах земного життя. А от за серединний тип іде боротьба. Вони можуть зовсім спотворити свою сутність, прихилившись до матеріяльного, а можуть вистояти супроти спокус і забезпечити собі комфортне існування опісля життя. Чотири історії різних людей і лише два варіянти розв´язки. Двоє із чотирьох виявляються невиправними іліками, намертво прив´язаними до матеріяльного й, відповідно, мертвими ще за життя. Посланці Абракасу забирають їх сутності в Долину смерти, й нікому їх не шкода. А між тим, уважний читач розуміє, що більшість представників теперішнього суспільства складають саме іліки. Ліберальна ринкова економіка, суспільство споживання, - де за таких умов узяти інших, духовних і душевних? Більшість із таких уже ґрунтовно відмучились і наразі перебувають у ліпших світах, де не треба вже думати про кредити, про евроремонт, про европаркан довкола евробудинку і т. ін.; за бажанням кожен здатний продовжити цей безглуздий ряд устремлінь сучасної людини.

У цьому романі знову присутні вірші. І це, попри те, що вірші багато кого дратували ще в перших двох текстах сестер Черніньких. Тут, направду, багато віршів, ними щедро помережані сторінки роману. Напевно, з цієї, вже третьої (не рахуючи окремої збірки віршів) спроби, читач таки призвичаїться сприймати ці вірші в контексті романного твору не як окремо взяту та самодостатню естетичну реальність (лірику), а як суґестивно-медитативні додатки до основного романного тексту, - саме так їх і треба сприймати. Я про це вже писав. І не варто вникати у версифікаційні можливості цих віршів, - вони несуть на собі зовсім інше навантаження. Вони можуть іноді виглядати примітивно (з точки зору поетикальних вимог до ліричних творів), нагадуючи бурмотіння одержимого чи пак, блаженного, зануреного у світ своїх власних химер, але вони цілком надаються до розуміння маґічної природи слова, - слова мовленого, а відтак і невідворотного, як кара небесна, як присуд долі, або воля вищого за людину, надтонкого світу. Знов-таки, хочу відзначити помітну затятість письменниць щодо власних переконань. Хто лишень не вправлявся у критиці їх віршів (зазвичай свідомо та злісно іґноруючи розуміння їх утилітарно-прикладного характеру, або ж просто не розуміючись на романній концепції письменниць), а сестри Чернінькі вже в третьому поспіль романі залишаються вірними собі, анітрохи не дослухаючись до ринкової кон´юнктури, яка у романному творі жодних віршів не потребує. Натомість письменниць міг би вітати Мішель Уельбек, якби дізнався про їх існування. Бо він пропаґує активне використання в сучасному романі не лише віршів, але й графіків, діяґрам, схем, партитури тощо. Актуальний роман повинен включати в себе складний плин сучасного життя. Роману ніщо не може завадити, роман перетравить усе. Зокрема, і критику літературну сучасну українську, - хоч ту, що в колишній «Плеромі» В.Єшкілєва, а хоч і ту, яка сьогодні на ресурсі «ЛітАкцент». Роман, безперечно, виживе; зокрема, і український роман. І виживе він завдяки неофітам. Якщо вони, звісно, витримають і не зігнуться під тиском вульґарних штампів, якщо не впадуть у спокусу всенародної любови.

Третій роман письменниць справляє враження деякої структурної неповноти. Можливо, це втома. Або усвідомлення неможливости прописати всесвіт людського гріха і тлуму, але чотири історії, які маємо у романі «Реанімація» справляють враження суб´єктивно вибраних із-поміж багатьох і багатьох інших історій, представлених у людському театрі життя. Цікаво, що дві з чотирьох історій стосуються людей, безпосередньо причетних до літератури, тобто письменників (сучасних українських письменників, - sic!). Чи це не забагато, враховуючи мізерний відсоток письменників у сучасному українському суспільстві? До того ж, узяті вони не в письменницькій якості, а в суто людській. Педофілом може бути не тільки письменник Юрій Васильович Козел, але й сантехнік, і лікар-стоматолог, і вчитель фізкультури. Якщо ж маємо саме письменника, то варто придивитись до нього пильніше. А що, як його взято з реального письменницького бестіярію? Придивившись, ми розуміємо, - прототип романного Юрія Козла не доведеться шукати аж надто довго: «Юрій Васильович Козел сидів на дивані перед телевізором і попивав маленькими ковточками коньяк. Рими зі словом «гівно» сьогодні цілий вечір крутилися в його голові. В думках він нанизував слівце за слівцем і вкотре дивувався своїй геніальності. Що не вірш - то шедевр, що не роман - то бестселер. Юрко вже давно звик до своєї слави, тому останнім часом його потягло на відвертий епатаж. Слова: «гівно», «смердо», «прутень», «піхва» стали тепер його улюбленими римами. Юрко смакував кожне слівце, пестив його язиком, пропускав через зуби і жадібно ковтав слину. Літній чоловік до болю не хотів старіти. Юність його давно минула, та й зрілість відшуміла, але всередині Юрій Козел почував себе на 25 років. У свої 60 він переживав уже третю молодість, бо перший критичний приступ у нього відбувся ще в 40. Цей період у своїх нотатках чолов´яга зазначив як друге просвітлення». Мабуть, письменницям ходить саме про те, аби він був упізнаваним. Можливо, тут присутній тверезий розрахунок на скандал. Звідси точні вказівки на фах, вік, причетність до видавничої галузі та, найголовніше, - пристрасть до німфеток у його солідні й поважні роки. Залишається тільки додати, що в романі Черніньких цей персонаж закінчує кепсько, перебуваючи десь уже зовсім поруч із пеклом. І проґнозована віагра вкупі з неодмінним алкоґолем, насправді, тут ні до чого; вони лише визначають найкоротший шлях до логічного фіналу. (Покарання неодмінно знаходить свого «героя», - принаймні, в романах сестер Черніньких). Відсутність скандалу довкола сього персонажа може свідчити про те, що ніхто, крім мене, цей роман іще не читав. (Таня Зінченко, яка вже рецензувала роман, пікантний дискурс із легко впізнаваним прототипом воліє чомусь замовчати).

А ось і наступний приречений персонаж, що потрапив до поля зору письменниць, - Жека Чупакабра. Це саме вона у дитинстві вбила сусідку, аби заволодіти її квадратними метрами, розширюючи свій власний простір існування у комунальній квартирі; це вона вкрала гроші у рідної сестри, позбавивши її дитину можливости прооперуватися за кордоном; про рештки її аморальности, які щедро додаються, можна уже й не згадувати: «Євгенія Чупра була недоглянутою сорокарічною жінкою, а ще - не дурною випити та по повній використати будь-якого чоловіка, який тільки поглянув у її бік. Алкоголічка, німфоманка, поетеса та аферистка - ось далеко не повний перелік «іпостасей» Євгенії Чупри, старшої медсестри міської клінічної психіатричної лікарні. Усі хворі, та й весь медичний персонал, позаочі називали жінку не інакше, як Чупакабра, бо однаково недолюблювали її. Євгенія знала про це прізвисько. Таке порівняння їй навіть трохи лестило. Чупакабра - таємниче та небезпечне створіння, безжалісне та кровожерливе. Саме так могла би описати себе Євгенія, яка завжди представлялася дивакуватим ім´ям Жека».

Роман «Реанімація» читається легко, занадто легко і швидко, - і в цьому його основна проблема. Все передбачено і визначено далеко наперед. Сили зла, чи просто аморальні персонажі у тексті будуть неодмінно покарані, читач анітрохи в цьому не сумнівається. Але цього замало. Як на мене, романові не вистачає високої трагічної ноти: хтось мав би загинути, рятуючи інших. Адже, Христос загинув, - ми ще про це пам´ятаємо? Був на диво моральною людиною, пропаґував любов, але був розіп´ятий. Так було, і так є сьогодні. (Між іншим, саме так і було у першому романі Черніньких «Моя остання надія...». Тупе і невмотивоване вбивство Домініка в останній главі роману вкотре сприймається добровільною самопожертвою заради спасіння Мефодія і заради всіх інших також). Так триватиме і наступну тисячу років. У цьому сенсі фінали перших двох романів сестер Черніньких виглядали значно потужнішими та адекватнішими відповідно до складної метафорики життя. Зло не таке вже й просте, як воно видається в образах Жеки Чупакабри або Юрія Васильовича Козла. Адже вони лише тіні того, Хто їх приручив. Пам´ятаймо про це.

Не обійшлося і без текстових курйозів, на кшталт того, який помічаємо у історії цілком респектабельного та добропорядного громадянина Юрія Васильовича Козла. Якщо у романі йому шістдесят, то юність його припадає на шістдесяті (1960-ті) роки. І от письменниці показують нам дівчинку, яка гуляє львівським парком у ті часи і пише есемески. В 60-ті роки. Ясно, що тут вони захопилися, вчасно не перемкнувши тумблер власної хронометричної адекватности: «Близько восьмої вечора Юрко вперше вийшов на полювання. Була пізня осінь, а тому на вулицівже повністю стемніло. Хлопець відчужено блукав вулицями старовинного міста, потім ноги його повели в сторону вулиці Замарстинівської. Так, безцільно блукаючи, він дійшов аж до району з приватними особняками. І якщо в центральній частині міста було галасливо та людно, то тут стояв повний штиль. Все навколо ніби зупинилося, на небі - жодної зірки, лишень ідеально круглий місяць, як змовник, підглядав за хлопцем та безмовно підбадьорював його. Звернувши на вузьку безлюдну вуличку, Юрко раптом помітив струнку дівчинку в яскраво-жовтій куртці. Вона йшла помалу, бо по ходу писала есемески. Ступаючи беззвучно, як тінь, хлопець рушив слідом за нею. У нього не було в цей момент жодних планів, жодних стремлінь, він просто йшов, заворожено споглядаючи, як дівча обережно перебирає худими ногами в зелених колготках. Як все сталося і скільки минуло часу в цих блуканнях, він не знав. Як і не знав, чому наважився на ЦЕ. Прийшов до тями лише вдома. Сидячи на дивані, він тримав у руках клаптик зелених колготок і нюхав їх, як собака. Це була його маленька перемога над світом, частинка його влади, яка ще, здавалося, пахла статевим актом та свіжою кров´ю...».

Але це, звісно, сута дрібниця у порівнянні з глибшими закидами, які можуть прозвучати на адресу роману (втім, не звучать, позаяк українська критика уже з півроку вперто іґнорує нове творіння сестер Черніньких). Що ж письменницям можна закинути ще? Передовсім, деяку легковажність у поводженні з технократичним аспектом твору. В ідеалі, містика повинна мати міцний зв´язок із реальністю. По-друге, нарочиту суб´єктивність у відборі персонажів (яких, до того ж, як на романний жанр, дуже мало). Відчувається, що на якомусь етапі текст стає заручником чогось дуже і дуже особистого та особистісного. Що це так, зрозуміло всім, хто хоч трохи стежить за історією непростих стосунків цих львівських письменниць із літературними середовищами Львова та Києва. Хтозна, як воно буде далі, але сестрам Черніньким однозначно пора уже взяти тайм-аут для ретельного продумування наступного твору. Можна пригадати Олеся Ульяненка, який ніби-то в усіх своїх романах писав про темну людську природу, але випадок Черніньких суттєво відмінний або й зовсім інший. Читачеві, передовсім, не зрозуміло, звідки вони черпають матеріял. Маю на увазі не фабули один за одним виданих трьох романів, а екзистенційну напруженість смислової константи їх творів. Можливо, ці речі пора пояснити у жанрі есею або інтерв´ю. Коротше кажучи, читачу, висновки з найновішого роману сестер Черніньких цілком зрозумілі та всім доступні. І, самі по собі, напевно, не є помітним відкриттям; радше, незайвим нагадуванням про небезпеки земного життя, які загрожують невідворотнім, - неможливістю на певному етапі щось остаточно виправити, повернутися знову до місця старту тощо. Про ці речі можна говорити по-різному та у різних літературних родах і жанрах. Головне, як на мене, не набриднути читачеві ще до того, як вдасться його в чомусь переконати. Поет Микола Мартинюк, скориставшись прозорими алеґоріями, зробив це, приміром, ось так:

***

Світ

безмежний

а життя

залізниця

крок у бік

і все

під

укіс

безповоротно