Коли в літературі з’являються нові імена, це завжди викликає хвилю інтересу у читача (вживаю тут це слово у збірному значенні). Він (читач) балансує між страхом розчарувань, та, з іншого боку, розумінням того, що сильних вражень навряд чи можна сподіватись, оскільки існує таке поняття як жанрова свідомість (вміння оперувати канонами жанру), яка рідко дає себе опанувати з першої спроби, тим паче, якщо мова йде про великі епічні форми (повість, роман). Це вимагає певного ремісництва, вміння майструвати епічний механізм сюжетної дії. Для цього потрібен час і спроби, спроби, спроби. Це як починати щось майструвати і побачити, що з часом у тебе це виходить краще. Власне так і формується жанрова свідомість, тут краще підійде слово “піддається” настирливому авторові. Чи зможуть початківці вибухнути естетичними звабами в тексті настільки, аби заспокоїти вибагливо-перебірливого, вередливого читача?

Мова йде про роман, який написали сестри Чернінькі, Олена та Юля, що недавно з’явився у видавництві «Піраміда». Можливо пропустив би його повз увагу, але рецензія Юрія Рудницького «Ляпас «не тому» Львову» на сайті “Буквоїд” від 31.03.2011р., дав підстави зупинити погляд на цій книжці. З багатьма моментами згаданої рецензії можна конфронтувати. Наприклад з тим, що Львів перестав бути «українським П’ємонтом», бо всі «найкращі» виїхали в інші міста. Запросто назву кілька десятків імен, чин яких виказував тверді форми морального імперативу. Вони нікуди не виїхали, мешкають тут але безсилі розвернути хід подій, простір їхньої боротьби постійно зменшується, його відгризає насамперед загальна байдужість. Зрештою, розмови подібного плану не продуктивні, складно довести або спростувати моральний рівень питомої ваги мешканців того чи іншого міста. Це скоріше справа соціологів. Але рацію Юрій Рудницький має у тому, що загальне зниження моральної напруги львів’ян помітно, цю тенденцію спробував показати також Остап Дроздов у газеті «День» за 25 лютого 2011 року, назвавши Львів «культурною столицею хрунів». Отож певні кола журналістів бачать своєрідні симптоми суспільства, намагаються говорити про них, що, звісно, значно краще, ніж мовчати, але чомусь не зважають на загальне падіння етичного, релігійного тонусу в країні. Коли тоне корабель, капітан також йде під воду. Відчуйте цю алегорію. Неможливо жорстко зберігати автентичність при теперішніх відкритих формах комунікації, де відбувається загальне взаємопроникнення насамперед ментальностей. Але говорити, звісно, про це потрібно, оскільки тільки так зберігатиметься туга за колишнім триманням напруги у душах.

Львів асоціюється у багатьох з кав’ярнями, запашним ароматом звареної кави, брукованими вуличками, де равликує майже домашній трамвай по вигнутих лабіринтах між старезних кам’яниць, вид яких викликає відчуття затишку і спокійну увагу до їхньої архітектурної музики. Львів це − оперний театр, пам’ятник Бандері, церква Юра, Ратуша… Важко розірвати ці асоціативні ланцюжки, що єднають з цим містом, але є ще й інший Львів. Це − нічні клуби з стриптиз-барами «Split», «Millenium», «Занзібар»», це безліч фаст-фуду на вулицях, Макдональдсів, типових мереж піцерій, де персонал вишколений з метою тримати завжди одну емоцію на обличчі, що свідчить про деперсоналізацію. Це зовсім інший образ міста, який з’єднує його універсальною картиною життя, з іншими урбаністичними формами і заразом позбавляє власної архаїки, того, що зветься душею міста.

Зрозуміло, що поведінка людини багато в чому формується завдяки архітектурному антуражу. Тому часто можна побачити у мандрівників, що приїхали до Львова, симптом відкритого рота, сповільнену ходу та вдумливе завмирання, що викликане старезними стінами. Це головна фішка Львова, яка діє практично на всіх, без винятку. Цим страшенно пишаються львів’яни, про це місто у романі двох сестер Черніньок є майже сталий епітет «безсоромно красиве місто Л.». Але почати говорити про роман хотів би з того, що це чи не єдиний комплімент місту, який згадується у авторських роздумах, але майже (крім кількох випадків) не прописаний через образ у романі. Це своєрідна туга за красою, що застигає у вакуумі безвір’я: «Люди перестали спілкуватись між собою. Породилась масова апатія. Існуємо тихо та вічно. Усякий новий день − це практично день попередній. Ось такий вакуум нас всмоктав і законсервував» [С. 17]. У романі йдеться про те, що сучасне суспільство − це, за ідеєю, яку Мішель Уельбек оголосив значно раніше, суспільство без Бога. Суспільство споживання, яке знищує практично всі колишні конструкти моралі, моралі Середньовічного зразка. Про саме таке місто цей роман. Місто яке має зовнішні ознаки Львова − вулиця Рогатинців, Винники, але життя у ньому відбувається за універсальними схемами. Йдеться про те, що сюжети ці могли би бути інстальовані на території будь-якого міста: Харкова, Франківська, Тернополя чи Луганська, це тут не важливо.

«Хутір розбещених душ» складається з шести частин і має обрамлення прологом та епілогом. Кожна з частин − окрема історія гріхопадіння конкретної людини, яка проблукала лабіринтом переступів, і за свої гріхи потрапила у своєрідне містичне місце, так званий Хутір. У цій зоні спокути переступник отримує важку покуту, що описана у крайніх натуралістичних формах, які часто нагадують художнє письмо сучасних українських письменників, що застосовували форми натуралізму. На думку спадають «Син тіні», «Знак Саваофа», «Сталінка» Олеся Ульяненка, «Тотем» Степана Процюка, доречним тут буде згадати «Ротонду душогубців» несучасника Тодося Осьмачки, згадуючи переступи його душогубців. Заправляють цими колами пекла карлики, які у вкрай розбещених формах глумляться над грішниками. Твір має ніби дві площини − реальну і містичну, які концептуально творять своєрідний образ міста та пекла. Місто пронизане важким сопухом гріха, що представляється читачеві через розмай натуралістичної сугестії, яка надає творові відповідне екзистенційне звучання. Ось одна з подібних картин − прощання з померлою: «Сморід стояв нестерпний і викликав несанкціоновані позиви до бонітування [мова очевидно йде про блювання − Б.П.]. Люди заходили в помешкання попрощатися, затискали носи будь-чим і, довго не затримуючись, виходили на вулицю […] Довкола кружляли великі чорні мухи і, немов очманілі, врізалися прямо в людей, що робило перебування в кімнаті ще мерзеннішим [до речі, тут краще було би нестерпнішим , але про промахи твору згодом − Б.П.]. Отець Андрій відчув, як вранішній борщ [навряд чи зранку хтось їсть борщ, тим паче клерикали − Б.П.] став підійматись до горла» [С. 34]. Якщо примружити очі на вказані стилістичні та ситуативні промахи, яких з широким розмахом тут нагаптовано, то ця картина чимось нагадує прощання з батьком Горіка − героєм роману Ульяненка «Сталінка», а саме − абсурдністю ситуації.

Потрібно сказати, що загальне звучання твору, описи, характеристики персонажів, їхні мовні потоки виписано надто натурально, оголено. Авторки не вдаються до евфемізмів, а навпаки, збільшують об’єми різноманітних непристойностей. Іноді це справді видається перегином: «Ранок робочого дня у «Мареві Карпат» розпочався з істеричних криків у жіночому туалеті. Уже не перший раз хтось затраскував смердючим рудим поносом увесь унітаз і, не зливаючи воду, утікав з місця злочину» [С. 186]. Хоча в інших місцях твору, образ пороку і має обростати подібними деталями, що творять загальний важкий фон романного наративу. Самі концепти тексту засадничо дають певне право авторкам використовувати подібні натуралістичні методики. Описи покарань грішників не були би такими промовистими та апокаліптичними, якби вони не вдавались до цих крайніх форм художнього письма.

Якщо говорити про саму концепцію твору, то задуманий він насправді не погано. Інша справа − виконання цього художнього завдання. Якщо авторки намагатимуться продовжувати свою літературну діяльність, а так вони десь обмовились у своєму інтерв’ю, то їм, вочевидь, потрібно вказати на певні прогріхи, яких, буду відвертий, тут чимало. Одним з перших, що разить читача − це відсутність як редакторської так і коректорської роботи. Над стилем потрібно було ще працювати. Скажу лише вибірково: сторінка 86 − подвійне вживання слова «ранок», сторінка 93, теж саме зі словом «постала», окрім того, є пропуски окремих літер − всього тут не назвеш. Але поруч з цим, трапляються, причому досить часто, стилістичні абракадабри. У сучасного хлопця, який ображений, запитують куди він йде, той відповідає «Світ за очі». Нам залишається тільки сказати: «Не вірю». Так зараз не говорять. Або ще: «Місько мовчки підвівся і пішов геть, весь обвішаний обра зами, як новорічна ялинка іграшками» [С. 147]. Тут абсолютно порушено прийом асоціації, належної при порівняннях, іншими словами − недоречне порівняння. Або: «щиріший за ксьондза на сповіді» [С. 161]. Але ж на сповіді щирий не «ксьондз», а людина, що сповідається, тут хочеться поставити смайлик, але не дозволяє жанр. Або ще − дуже праглось би побачити людину, що балотується в мери Львова, але у побуті є російськомовною, крім того, їздить з коханкою на піщаний кар’єр (таке місце існує насправді і воно доволі людне вдень) загоряти та відвідує нічні клуби. В цьому випадку скажу, що потрібно краще продумувати образи своїх персонажів, надавати більшої життєвої правди, як їхній поведінці, так і мові. Бо виходить доволі прикра річ, що начебто роман має обстоювати моральні дисципліни, а своїм виконанням показує безвідповідальність авторок та зрештою і редактора. Ці прогріхи неможливо списати на те, що це перша спроба сестер, але можна наголосити на тому, що відповідальність перед художнім словом у дівчат має отримати примат у подальшій літературній діяльності.

Крім того, цей твір навів на певні думки з приводу використання натуралістичних прийомів у прозі. Чому, наприклад, у текстах Степана Процюка, Олеся Ульяненка, частково Володимира Лиса, Генрі Міллера чи Мішеля Уельбека цей художній засіб промовляє, а у рецензованому тут романі дуже часто подія залишається лише подією, не провадячи читача до глибинних смислів підтексту. По-перше, відсутність «аромату мови» (М.Хвильовий), а по-друге − відсутність глибокої образної структури, яка мала би промовляти своїм внутрішнім вмістом до естетичного сприйняття читальника. На жаль, сестри переважно зупиняються на події. Наголошую − переважно, оскільки в творі проглядається подекуди талановиті ескізи, які, можливо, за умови скрупульозної роботи, утворять живопис нашого з вами світу.

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить   спільно із видавничим домом « Most Publishing » , видавництвом  «Грані-Т»,  магазином   «Читайка», літературним конкурсом "Коронація слова"   та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».

УМОВИ КОНКУРСУ