Практично кожне велике (і не тільки) місто своєю назвою здатне викликати певні сталі асоціативні ходи. У багатьох, звісно, з архівів підсвідомого вискакуватиме щось своє, але спільні, а точніше дотикові сторони в образі все-таки знайдуться навіть у доволі розмаїтої аудиторії. Повправляємось: «Харків» - друга столиця, Хвильовий, індустрія, найбільший у Європі майдан, зрештою - харківські угоди, зрештою - Сергій Жадан; «Полтава» - Котляревський, битва під Полтавою, для тих, хто їздить залізницею - полтавське морозиво. «Львів» - архаїка, краса архітектурних ансамблів, Хмельницький, націоналізм, Іван Підкова. Звісно, можна продовжувати перелічувати образи, що виринають при згадці про місто, цей процес може тривати довго, але зараз мова йде власне про те, що певне коло понять таки є спільним бодай для української частини умовно запитуваної аудиторії. Так, Львів існує як певний форпост української культури, як своєрідні чати європейства для земель, що йдуть на схід. І ця думка настільки пустила коріння, що альтернативні паростки не мають доброї можливості пустити пагінець. Але поволі-поволі спресовані часом пласти уявлень таки розжижуються письмом Юрія Винничука, який пробує подавати власний антиконсервативний погляд на явища з не такого вже й цнотливого львівського життя. Цією дорогою помандрували і сестри Чернінькі, заявивши про себе доволі голосно в останні два роки двома романами та збіркою поетичних текстів, які складно сприймати без прозової плоті останнього роману.

Коротко зупинюсь на поетичній збірці сестер «Колись давно, як ще дерева говорили» [Львів: «Піраміда», 2011. - 96 с.]. Тут відразу вловлюється у назві постать Івана Франка з його збіркою байок «Коли ще звірі говорили». Моментально впадає в око те, що назви ну дуже вже паралельні, але це не найбільша біда збірки. Розумію, що зараз це прозвучить у якійсь мірі різко, але писати у такий спосіб вірші, як це скоїли Чернінькі, м´яко кажучи - архаїзм. Тут напевно дівчатам слід було вивчити поетичний рух ХХ-го століття, оскільки складається таке враження, що їхні твори своїми парними, кільцевими та перехресними римуваннями промовляють з якогось ХІХ-го століття, де завмирають експерименти над формами, гамується пошук як такий. Сюди ж додати романтичний ореол таємничості у текстах, і ми, читаючи цю поезію, опиняємось серед чогось дуже давнього (у значенні несучасного), вже передуманого, перепрочитаного. Єдине, що рятує цю збірку - це критична рефлексія Олега Солов´я як автора доволі притомної передмови цієї поетичної добірки. Критик окреслює кілька важливих для сучасного поетичного контексту тез. Перефразую одну з них - це поворот до цілісної, непостмодерної людини, яка поволі відходить від канцерогенного літпродукту, повертається у буття не віртуальне, а буття реально існуюче. Відбувається омивання ліричного героя у джерелах, що мають назву «Витоки». Але тут слід сказати, що передмова написана більше як самостійний, доволі автономний текст, що мало в´яжеться з поетичними одкровеннями сестер. Їхня поезія дивним чином перелетіла всі поетичні надбання ХХ-го століття, не взявши до уваги величезного досвіду-перед. Так якби не було ні поезії Тичини, Рильського, Маланюка, Герасим´юка, якби не було нікого, і через це сестри вирішили, що слід заповнювати порожній простір. Тому почали працювати у поетиці, умовно кажучи, від постшевченківської доби.

Якщо ж говорити про інтертекстуальні вставки в романі тих поетичних проб, що представлені у збірці «Колись дано, як ще дерева говорили», то вони сумлінно виконують функцію підсилення містичного жаху, відчуття приреченості чи порожнечі. Наприклад вірш «Драбина», що продубльований у прозовому тексті у якості вставки, існує ще як автономний текст і в поетичній книжці. У прозовому тексті він регламентований контекстом для рецепції читача, пояснюється сюжетною дією і існує для увиразнення переживань. У поетичній збірці він просто розпадається, не в´яжучись асоціативними прожилками, які формують тлумачення. Єдина алюзія, що здатна тут існувати у надтекстовій інтерпретації це - Дантове «Пекло». І ця алюзія оживає у роздумах про прозовий твір, коли вона уведена у контекст сюжету, вона стає його складовою, яка відповідає за екзистенційну насиченість.

Якщо ж говорити про книжку «Вілла «Райські пташки», то тут справи посуваються краще. Порівнюючи цей роман з «Хутором розбещених душ», видно виразний рух вперед: і в плані психомотивації героїв, і в плані моделювання романної «картини світу». Хоча є ще чимало огріхів, але про це згодом.

Роман має два різночасових сюжети, які подекуди накладаються через фабульне зведення героїв, що дає можливість дослідникові говорити про магічну частоту звучання твору. Провідником, який існує на межі двох світів є великий папуга, що з´являється на різних часових територіях сюжету, його, як очевидця подій, можна порівнювати з чорним вороном з роману Василя Шкляра «Залишенець». Топосом роману «Вілла...», як і попереднього прозового твору є «безсоромно красивий Львів», де кояться безсоромні речі, від яких позірно цнотливі львів´яни завжди широко відхрещуються. У центрі твору - проклята вілла, в якій у довоєнний час був лупанарій (публічний дім). Сюжет розвивається у той спосіб, що авторки показують життя довоєнного Львова, вирізняючи героїв автентичними львівськими мовленнєвими потоками (ґербатка, цитринка тощо), що подекуди звучить штучно, але в загальному додає історичного антуражу «картині романного світу», іншими словами - моделює світ історизму у творі. Події історичної частини роману обертаються навколо публічного дому,  де розкривається правда про подібні заклади. Але тут слід зауважити, що йдеться про заклад елітного типу, відповідно добір обслуги відбувається у вичурному стилі господині. На прикладі Марисі, яка приходить на цю роботу після праці медсестрою, авторки роблять своєрідну інтродукцію у життя мешканців вілли, які попри свій далеко не елітний професійний статус мають внутрішні абсолютно людські почуття, які у той чи інший спосіб тиску обставин опиняються на цьому життєво-моральному дні, змушені перебувати у стані «позапристойність». Слід тут сказати і про порнографічність певних сцен (а як же тут без цього?), які часом віддалено нагадують легкі доторки до «золотого фонду» української літератури. Дозволю собі кілька порівнянь. Ось монолог Марисі, в якому вона згадує роботу в лікарні: «Йой, що то була за кара кожен раз, коли потрібно було доглядати за лежачим хворим чоловіком, мити його чоловічі статеві принади, годувати з ложечки. А ще як він ладний собою та не зводить з тебе спокусливого погляду голубих, карих чи зелених очей? Безпорадність та потяг - ось що приходилось мені читати в очах чоловіків щодня, щохвилини. Така реальна близькість. Моє декольте весь час на рівні їхнього обличчя, коли протирала спітнілі скроні, підносила воду чи тихенько на вушко читала улюблену книгу. Їх подих весь час мандрував по моїх руках, грудях, шиї... Я божеволіла» [32]. З подібних монологічних пасажів можна було би зняти порнофільм з рольовими іграми медсестра - хворий. Так можна витлумачити цей фрагмент читачеві, який відмовляється поглянути на історію літератури, і зустріти там аналогічні моменти, які ні у кого, окрім критиків, що сповідували соцреалістичний метод, не викликали обурення. А воно чомусь у декого виникає у наш з вами час. Згадаємо «В епідемічному бараці» Валер´яна Підмогильного, а саме сексапільного персонажа - медсестру Прісю: «Хворі любили сестру Прісю. Вони кликали її навіть тоді, коли вона була не чергова. Важко засапуючись, хворий благав покоївку: « - Поклич мені сестру Прісю...» Та з´являлась без халата, свіжа й вогка, та з докором питала: «- Чого вам?» Хворий силкувався посміхнутись: « - Пече всередині...» Сестра Пріся недбало відповідала: «- Перепече». Потім нахилялась до ліжка і на мить прикладала руку до лоба хворого. Серпанок її блузки лоскотав йому обличчя. «- Жар у вас, того й пече», - з´ясовувала вона, а її сині очі не витримували й сміялись. Хворий не встигав подякувати за ласку та легенький дотик пахучої блузки, а вона вже зникала. Далі бачили, як на зеленій горі вітер бавиться її спідницею» [В. Підмогильний. В епідемічному бараці // В. Підмогильний. Оповідання. Повість. Романи. - К.: Наук. Думка, 1991. - С. 95-96].  Просигналені теми фактично спільні. Різниться, звісно, виконання. Але це проблема ідіостилю сестер, специфіки їхньої поетики.

До речі, слід пригадати роман терориста з проблем моралі - Володимира Винниченка, який у 10-х роках ХХ-го століття написав роман «Заповіт батьків», де доволі сумлінним і прискіпливим методом опису відтворив життя публічного дому, показавши як скорботу дівчат, що працюють там, які опинились у закладі зовсім з різних причин (не завжди задля заробітку, бо це було би і не по-винниченківськи), так і типажі відвідувачів. Окрім того, автор представив специфіку мови, що побутує в цих закладах, жаргон повій, русизми тощо. Звісно, як на початок століття, роман Винниченка був викликом суспільству, що жило за канонами морального стереотипу, але тепер дослідники схильні вбачати у цьому тематичний прорив у вітчизняній літературі. Тому я застерігав би тих, хто намагатиметься засуджувати порушену сестрами тему. Це, зрештою, вже все відбулось у нашій літературі, тема відкрита, тільки у романі Черніньких поставлена в інший антураж.

Якщо визначати предмет художнього дослідження у романі «Вілла...», то це - форми людського гріха, який, як показують сестри, у часовому потоці є незмінним, повсюду-перебуваючим, він є частиною людської природи. Тому повії не зникають у історичному сюжеті, а приходять у світ сучасних людей - Слободи і Дарки. Тіні померлих утворюють в романі диктат живим. Саме композиційні центри роману, траєкторія сюжету відкриває територію, на якій читач може осмислювати зло, захланність тощо, а заразом і те, що буває, коли ці пристрасті превалюють у житті. Хоча роман і не є дидактичним. Кожен віднайде тут своє. Жінки, наприклад - побутовий уклад дружини колишнього бандита, з неодмінними марками одягу, які особисто мені не сказали нічого. Що таке «Маноло Бланік» - я не знаю, але вочевидь знайдуться поціновувачі цих марок одягу, який, інтуїтивно відчуваю, говорить про певний дрес-код героїні.

Заразом слід сказати і про слабкі сторони роману. Доволі часто зустрічаються русизми, і вони, зауважу, не є мовою персонажів, що було би виправдано, коли вжито для передачі колориту героя: «поясниця» [50], «пішов слух» [49] тощо. До мовних гріхів належать також вислови на кшталт «скрекочучи колесами» [49]. Скреготати колесами може віз, запряжений конем, коли підшипники не помащені дьогтем, а у машині скрегоче ремінь приводу, коли він розтягнений і його слід замінити. Або як вам епітет «мальовнича хуртовина» [63], прикметник «мальовнича» тут явно не підходить. Або «кволі потічки думок»; думка - процес лінійний у часі, вона не може існувати паралельно в одній людині ще з однією думкою, може тільки йти за нею або ж передувати їй, це хрестоматія психології, тому «потічки» у множині зайве, як зрештою і саме слово «потічок». А в наступному вислові взагалі складно бодай щось збагнути: «Духовну ініціацію стягнула поперек горла металева шворга інфантильності, часом тамуючи подих до задухи» [111]. Візьмемо ще одну окрему цитату «На будь-якому кладовищі лежить у землі мрець, що вчинив акт самогубства в осінньому тумані» [14]. За християнською традицією самогубців не ховають на цвинтарях. Якщо до цього всього додати безліч вибитих зубів в словах (пропущених літер), то треба сказати, що дівчатам слід дуже активно  працювати над художньою мовою своїх творів, паралельно шукаючи добрих редакторів, якщо вони (авторки) хочуть продовжувати свої заняття літературою. Наступного разу, обіцяю, буду значно жорсткішим у коментарях щодо помилок. Новачкам ще можна пробачити, але є страх, що це може перетворитись у творчості сестер в певну тенденцію.

Ще кілька аналітичних моментів по мізансценам. Коли тягнуть Шапіро до машини, на вулиці йде дощ, блискає блискавка, авторки наголошують саме на такій погоді. І тут несподівано у Шапіро, який щойно з-під дощу - звідкись «спітнілий череп». Так дощ, чи піт намочив череп Шапіро? Тут промах. Наступна сцена, коли Слобода виходить з душу і, що важливо, не витираючись, починає обійматись, зауважте - голий, з Рустамом, змодельована трохи не вірогідно. Вочевидь, треба було пояснити, що герой вийшов на вулицю і вже там (вдягнений) вітається з старим другом.

Якщо ж говорити про загальний тон книжки, то тематично і у підходах (методах) зображення, вона справляє враження. Є доволі відвертою, включає у сюжет нетипові ситуації, які можуть бути цікавими широкій аудиторії. Зрештою, вона має елементи екшену, і цим змусить вабити читача. Перебування, наприклад, Слободи у камері попереднього затримання створює навіть певний ефект «табірної прози», хоч і представленої тут доволі фрагментарно (лиш у цім епізоді).

Хотілось би ще коротко сказати про особливе місце сестер Черніньких у контексті літературного Львова. Вести цю розмову складно, бо вони (парадокс) у цьому контексті фактично відсутні. Про що йдеться? У Львові, як знаємо, є доволі об´ємна аудиторія активного читача, який активізується у просторах кав´ярні «Кабінет», розмаїтих літературних зустрічах у Будинку Мистецтв, університеті імені Івана Франка, зрештою, як на крайній випадок, є Спілка письменників. Тут ідеться про те, аби показати, що існує доволі сильне середовище, у якому сестри зовсім не представлені. Погляньмо: попри їхню активну репрезентацію у соціальних мережах, зустрічі з читачами у інших містах України (Київ, Харків), у Львові вони поза законом (каноном), що підтверджує відсутність їхніх зустрічей тут, окрім кількох випадків, здається на книжковому форумі 2011. Добре це чи погано - сказати складно. З одного боку, якби вони влились у літературне середовище, то не видавали би окремою збіркою подібних поезій, розуміючи їхню поетичну незрілість. А от з іншого - у такий спосіб утворюється «молода кров», яка змушує запитати, як колись Франко у Винниченка «і відкіля ви такі взялись?». Без виразно окресленої етимології, фіксатори буденного через фактографічні сцени. Тут можна шукати якихось впливів Уельбека, Прилєпина, Ульяненка, але в усній розмові дівчата заперечили факт знання творів цих письменників. І тут виникає питання їхньої першопричини. З´явились - і все. Принаймні Львів отримав ще одну дозу стимулятора, який змушує подивитись на речі поглядом, від якого хитаються моральні каркаси позірної цноти.