Re: цензії

18.12.2024|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Нотатки мемуарного жанру
17.12.2024|Оксана Тебешевська, заслужений учитель України, письменниця
Володимир Качкан: «З того слова насію довічних пісень…»
14.12.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Ключ до послань
10.12.2024|Ігор Зіньчук
Свобода не має ціни
01.12.2024|Ігор Зіньчук
Томас Манн „Будденброки” – роман–сага про занепад однієї родини
20.11.2024|Михайло Жайворон
Слова, яких вимагав світ
19.11.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Поети завжди матимуть багато роботи
19.11.2024|Олександра Малаш, кандидатка філологічних наук, письменниця, перекладачка, книжкова оглядачка
Часом те, що неправильно — найкращий вибір
18.11.2024|Віктор Вербич
Подзвін у сьогодення: художній екскурс у чотирнадцяте століття
17.11.2024|Василь Пазинич, фізик-математик, член НСПУ, м. Суми
Діалоги про історію України, написану в драматичних поемах, к нотатках на полях
Головна\Авторська колонка\Отар і потерчата

Авторська колонка

13.12.2011|08:46|Олег Соловей

Отар і потерчата

Лише починаючи оцей свій черговий текст, я уже відчуваю прикрість. Передовсім, за втрачений час. На моєму столі лежить зо два десятка цікавих книжок, які я мрію відрецензувати. Серед них – романи, поетичні збірки, дитяча література.

А я мушу відволікатись на ось таке. Але все-таки відчуваю, що мушу. Останнім часом я спостерігаю одну загрозливу тенденцію. Читач-споживач, особливо ж, якщо він вважає себе причетним до гуманітарного простору, реально починає вважати, що він у своїх судженнях завше має рацію, або взагалі є комусь цікавим. От, приміром, нещодавно Олесь Барліг із легкістю просто надзвичайною прокоментував відповіді письменника Сергія Жадана на питання «Буквоїда» про успіхи й курйози 2011-го книжкового року. Але ж цей коментатор не тямить, що рацію і якісь преференції, як споживач на книжковому ринку, він має виключно ув очах виробника-видавця та ще, можливо, у таких письменників-заробітчан, як Люко Дашвар або Андрій Кокотюха (в жодному разі не бажаю при цьому образити письменника, який сам на «Буквоїді» не вперше аґітує своїх колеґ лягати під першого-ліпшого видавця та ще менш вибагливого так званого «масового» читача (якого у цій країні ніхто ще насправді не бачив) та виконувати всі їх нехитрі забаганки). І все. На цьому крапка. Більше вони, ці некомпетентні коментатори із мереж, нікому анітрохи не цікаві. Вони бавляться перед уявним дзеркалом, намагаючись уздріти своє відображення, але ж це неможливо за визначенням, - на те вони і потерчата.

Своєю чергою, журналіст Отар Довженко висловився 7 грудня сього року у власному ЖЖ про перший роман сестер Черніньких «Хутір розбещених душ», як про графоманію і порнографію: «За підсумками спроби прочитання сестер Черніньких. З нелегким серцем пишу цей пост, аби сповістити, що не зміг виконати свою обіцянку. Щоб розв´язати суперечку, яка виникла в українській фейсбукосфері, я погодився бути тією живою людиною, яка таки-да прочитає книжку сестер Юлії та Олени Черніньких. На жаль, мені це не вдалося, хоча я робив не менше десятка підходів до роману «Хутір розбещених душ», і кожній із спроб передував тривалий сеанс самонавіювання. Іронізувати не хочу, бо, по-перше, вибірковим цитуванням із вигуками «бля! О! капєц! Ви бачили?» можна «висміяти» навіть добрий твір, по-друге, я й сам не Гемінґвей. Просто констатую, що це звичайна графоманія. За змістом - квазіезотерика плюс чорнуха плюс порнуха плюс безпонтовий лайф а ля Люко Дашвар. І все це викладено з суто двотисячницьким пафосом та самозамилуванням. Особливо безпорадно для мене, як шанувальника творчості Олеся Ульяненка, виглядав елемент чорнухи в поєднанні з елементом порнухи. Зокрема, останньою краплею, яка змусила припинити спроби таки дочитати книжку, стала сцена, в якій герой робить жінці кунілінгус, і в мить екстазу вона пердить. Буває огидне по-художньолітературному, а це просто огидно. Якщо прозу ще можна спробувати потрактувати як «на любителя», то вірші авторок належать до тієї категорії, яку ми на Літклубі називали «дуже кортіло шось запостити, то я відкрила вікно повідомлення і фігачу, шо на думку спаде». Щоб виправити ситуацію, сестрам варто усестрити серйозного редактора-рерайтера, який би переписував їхні тексти, безжалісно викидав даремно вжиті слова і особливо метафори».

 А хто він такий, цей журналіст і «письменник у зав´язці» (як він сам себе рекомендує на «Українській правді»), Отар Довженко, аби роздавати аж настільки вичерпні оцінки-вироки? Кому його думка у цьому жанрі хоча б трохи цікава? Окрім, звичайно, потерчат-коментаторів із мереж і його особистого ЖЖ, які, навіть не читавши роману, а лише розглянувши світлини письменниць Олени та Юлії Черніньких, бовкають  на сторінці Отара, дослівно, таке: «Подивився фотки. Бляді якісь». На що О.Довженко лаконічно відповідає, ледве стримуючи усмішку: «Але ти суворий». Уявили інтелектуальний рівень спілкування?.. А інше потерча з відомим усім псевдонімом «пані Груня» поспішає висловити патронові вірнопіддані настрої й саркастично проґнозує, хто саме міг би виступити продюсером письменниць. Все це - доволі тупо, цинічно, дрібно і взагалі - ніяк. Вже згаданий О.Барліг висловлюється, ніби за темою, хоча починає з того, що знов-таки, зізнається у нечитанні прози Черніньких: «Їхню прозу я так і не спромігся прочитати, а от із поезією дійсно - почав і вже на другому вірші кинув цю справу - у нас такі віршики школярки на обласному літо читають...». Гріш ціна у цьому випадку чиїйсь індивідуальній фаховості, якщо людина не зрозуміла, що це за «віршики» (і яке їх реальне призначення в цьому світі), якими Чернінькі щедро пересипають свої романи. Але ж для подібного саторі Олесь Барліг мав би, як мінімум, прочитати романи, але не читає. Тож буде й надалі перебувати у міцній упевненості, ніби на його провінційно-обласному «літо» хтось спроможний робити щось подібне до масштабного ідейно-естетичного задуму сестер Черніньких. Свята простота в цьому випадку відгонить лише незнищенною провінційністю, - цією одвічною недугою українців. Яку, за переконанням Ігоря Костецького, можна було би здолати впродовж одного лише покоління в умовах свободи. Але для цього потрібно докласти певних зусиль, а не бовкати в унісон із усіма іншими: «Не читали й читати не будемо, але - однозначно, засуджуємо!».

Мені от цікаво, чи направду Отар Довженко впевнений, що всі, хто брав до рук його книжечку прози «Квітослава», видану в 2006-му році «Фактом», спромоглися дочитати її до останньої сторінки? А, якщо й дочитали, то чи лишились і надалі у доброму гуморі? Бо катеґоричність його міркувань із приводу дебютного роману Черніньких зраджує в ньому заледве не літературного авторитета сучасности, яким він насправді сьогодні не є. Принаймні, для мене. Я взагалі донедавна не підозрював, що є такий от Отар Довженко. Позаяк його журналістські матеріяли та записи в блозі на «Українській правді», на жаль, не сягають території моїх зацікавлень. Я, здебільшого, займаюся зовсім іншим, а саме - фаховим літературознавством і літературною критикою. І те, що я роблю, деяким людям реально смакує. Натомість я ще жодного разу не дозволив собі висловитись про якість праці фахових журналістів, оскільки нічого у цьому не тямлю. Зрештою, так уже сталося, що журналістика мені не цікава, і це - надовго. В принципі, я не є читачем блоґосфери, але ознайомившись із дописом О.Довженка про непрочитаний ним роман Олени та Юлії Черніньких «Хутір розбещених душ», укотре переконався, що читання мережевого спаму, похованого в численних могильниках-блоґах - заняття абсолютно дурнувате, зайве та позначене зачаєною інтенцією до пожирання екзистенційного часу необачних читачів. Найбільше відкриття, яке я зробив із допису О.Довженка, полягає в тому, що журналістові, на відміну від мене, анітрохи не складно висловити думку про роман, навіть не дочитавши його до кінця (sic!). Лише уявіть собі: засуджувати, навіть не прочитавши текст. Чи направду таке можливе у наші дні? Виявляється, так. І на це вже немає ради. Але говорити про це потрібно.

Щодо мотивів, які змусили Отара спробувати прочитати роман, і довкола них. Мені спочатку не сподобалось, що письменниці Чернінькі відмовились від подальшої участи в рейтинґу «Читають всі» у мережі Facebook, але вже за добу я повністю підтримав таке радикальне рішення. Болото най лишається за потерчатами й іншими жабами, що й досі ще радісно кумкають не лише у дебютній «смолоскипівській» повісті А.Кокотюхи, а для таких письменниць, як Олена та Юлія Чернінькі, знайдеться й більш відповідний простір, і зовсім інший читач, який принаймні здатний дочитати роман до останньої сторінки. Скажімо, такий, як Тетяна Зінченко. Щоправда, в цьому випадку йдеться про другий роман Черніньких «Вілла "Райські пташки"» (власне, його й стосувалось читацьке опитування в мережі Facebook). Отже, зацитую невеличкий уривок із відгуку «звичайної читачки» Т.Зінченко на реально прочитану нею книгу: «А може, знову поговоримо про правила, яких і не було ніколи? Кожен з нас вигадує правила під себе, заперечує чужі, дратується, коли заперечують його. Ось ми придумали правила поведінки на теренах укрсучліту, а фішка в тому, що їх ніхто не притримується. Просто по-дружньому закривають очі на ті всілякі «порушення», хіба не так? Сестри Чернінькі поки не вписалися в цей бомонд (можливо, поки), тому... ми спостерігали «шоу з хлібом і видовищами» під час початку голосувань у марафоні «Читають всі». Для багатьох це стало стимулом прочитати книжку вже і зараз. Для мене також, бо жанр роману: авантюрно-містичний ретро-роман - точно не мій жанр: слово «містика» змушує мене відкладати цю книжку «на тоді, коли я стану сильнішою». А з цією книжкою такого не сталося - прочитала, як кажуть, на одному видиху. Щось є своєрідно-містичне у творчості сестер: теми викличні, бунтівні, лавірування на межі прийнятних правил, суцільне ламання стереотипів, сміливість розрізати гнійну рану і зазирнути у щілину чужих пристрастей і потаємних фантазій, але все це - делікатно, інтелігентно, обережно, як-от у цьому романі. <...> Знаєте, що скажу: не сподівалася, що в романі вестиметься така сильна боротьба за людину. Була містика, було страшно і моторошно, але не це особливо запам´яталося. Швидше - якесь відчуття здирання зайвого на шкірі чи на душі». Забігаючи дещо наперед, хочу спитати в Отара Довженка: невже він упевнений, що і в цьому випадку читацького відгуку йому чується «хрускіт бабла»?.. Чи це взагалі можливо, - доплачувати всім тим читачам, які висловлять позитивні враження від прочитаної книги Черніньких?   

Мою рецензію на другий роман сестер Черніньких О.Довженко називає опусом, прекрасно розуміючи, наскільки неґативною є семантика цієї лексеми у відповідному контексті. Мене цікавить у цьому випадку лише короткий мент непритомної, але хвацько-невимушеної безпідставности з його боку. Критично розбирати, вказуючи на недоліки й промахи, можна не лише художні твори, але й літературно-критичні. Нема проблем. Тож хай би він і розібрався з моєю рецензією, започаткувавши, наприклад, зовсім не зайву розмову про фаховість критики літературної української сучасної. Але ні, на щось подібне в нього, звісно, немає часу; немає, зокрема, й бажання. І це зрозуміло, бо він журналіст і його фаховість полягає у зовсім інших речах. Він просто назвав мій текст опусом, попередньо сформулювавши три причини-пояснення, три читацькі ситуації, за яких роман сестер Черніньких «Хутір розбещених душ» спроможний дістати позитивні відгуки та підтримку. Кожне з цих трьох пояснень нагадує пункти прокурорського звинувачення, не інакше, - ось як він виглядає, реальний вияв можливостей «четвертої влади»: «Залишається відкритим питання мотивації всіх тих людей, які хвалять, піарять, розкручують, просувають і голосують. Тут є три можливих пояснення: 1) Блиск і чар осяйних очей (сестри мають вельми привабливу зовнішність і їхні фотки скрізь); 2) Хрускіт бабла; 3) Я нічого не розумію в літературі, і насправді це не графоманія. Як романтик я б волів перше пояснення. Чоловіча аудиторія 18-54 мліє і лайкає. Хай той, хто ніколи не млів, не лайкав і не хвалив те, що насправді не дуже сподобалось, із щирої біологічної симпатії до автора/авторки, кине перший камень. Чур не я. Не виключаю також, що у творі «Вілла "Райські пташки"», якому присвятив свій опус Олег Соловей, ситуація інша». Тобто, читачеві, який чомусь уподобав творчість сестер Черніньких, доводиться обирати власний мотив у досить обмеженому просторі. Такий читач, за О.Довженком, може бути, або імбецилом, який реаґує лише на світлини сестер у декольтованих сукнях; або попередньо проплаченим спікером; або взагалі: не просто імбецилом, а ще й неймовірно далеким від світу літератури.

Реаґуючи саме на ці три вичерпні пояснення можливої читацької любови до творчости Черніньких, уступає в розмову ще одне потерча, демонструючи, мабуть, власну впевненість у суцільній проплаченості української літературної критики (і це на «Буквоїді» (sic!), де була оприлюднена, зокрема, й моя нещодавня рецензія на другий роман письменниць): «Прикольно. Виходить, голосуванням не можна визначити найкращі твори (ггг). Цікаво було б дослідити шляхи підтримки таких речей. Хто кому початково платить (чи не платить) і т. д.». Відповідь блоґера, по-хорошому, тішить і надихає, бо нарешті з´явились думки і щось на кшталт притомности суто людської. Хоча у міркуваннях про комерційний аспект творчости сестер Черніньких він абсолютно не має рації, бо за фахом він, як відомо, моніторить медійний простір новин, а не книжковий ринок: «Ну, мені теж цікаво було б дізнатися. Але не думаю, що хтось зізнається... Зрештою, якщо це щось особисте, то це вже не наша справа, а якщо комерційне - то цього не можна розкрити, бо тоді воно провалиться. До того ж, я таки купив книжку (хоч і не з тих мотивів, що інші), отже, став успішною здобиччю цієї маркетингової кампанії».

А, я своєю чергою, ще раз наголошу-повторюся: у всіх трьох книгах сестер Черніньких є дещо, що дуже мене не влаштовує. Це - численні друкарські помилки та стилістичні незуґарності. І я у своїй рецензії декілька разів на цьому наголосив, аби мене нарешті почули й письменниці-дебютантки, і їх літературний редактор із «Піраміди». Всі ці проблемні речі виправляються, варто лише ввімкнути комп´ютер і уважно пройтися текстом. Думаю, більшість із помилок є результатом деякого поспіху, з яким письменниці заповзялися підкорювати літературний олімп. Їм ще бракує досвіду й виважености. Цими ж простими причинами можна пояснити й гіпертрофію у натуралістичному зображенні людської аморальности (це, до речі, стосується лише першого роману-антиутопії (згадана гіпертрофія, своєю чергою, обумовлюється обраним жанром), який без жодного успіху й намагався здолати О.Довженко; в другому романі цього немає зовсім, тож можна вже говорити про корекцію цих, для багатьох читачів неприйнятних, речей із боку й самих письменниць, які почули критику та цілком адекватно зреаґували і на рецензію Богдана Пастуха, і навіть на вельми жорсткий відгук Тетяни Трофименко).  

Отже, варто лише читати й міркувати стосовно прочитаного, бачити шлях письменниць, їх еволюцію, їх недоліки, але і їх безперечний успіх, і їх своєчасну появу в цій літературі також. Але потерчатам читати - не до снаги. Потерчатам - подавай хіба що картинки. І сестри Чернінькі, дуже тонко, на інтуїтивному рівні передчуваючи цю авдиторію не-читачів, залучають увесь свій жіночий шарм до розкрутки власної творчости та активно постачають у соціяльні мережі такі от картинки-світлини. Але ж і картинки потерчатам ще треба розтлумачити. Коли ж замість тлумачення вони отримують від дресирувальника коротку імперативну команду «фас!», то далі вже рвуть своїми добре заточеними зубками все, що потрапляє на очі, анітрохи не замислюючись над сенсом того, що відбувається, хоча це й відбувається за їх безпосередньої участи. Неосвічена і озлоблена зграя карликів, якою керує більш-менш харизматична фіґура, це, товариші, - доволі сумна реальність. Сьогодні, на щастя, - лише віртуальна. Але, чи зможе блоґер так само впевнено керувати зграєю відданих йому потерчат у реальності, я не впевнений.

А ще мене неабияк уразив такий епізод у блозі Отара. Коли чергове потерча виповзло зі свого болота і запитало: «Кто еті люді?», маючи на увазі сестер Черніньких, - журналіст відповів із поблажливою іронією: «Це нормально - не знати їх». І додав ненав´язливий смайлик, адресований чи то невідомому потерчаті, а, можливо, і всій сучасній українській літературі. І, хтозна, чи це «четверта влада» так розбещує журналістів, чи журналісти - аж настільки компрометують «четверту владу», що сьогодні вже жодна нормальна людина їм не повірить. Так от, пане журналісте, я хочу, аби Ви мене почули: для культурної української людини сьогодні є нормою не знати якого-небудь провінційного журналіста і, поготів, «письменника у зав´язці», але неприпустимою розкішшю буде незнання найбільш цікавих, резонансних і яскравих сторінок сучасної живої української літератури. А ще я чомусь упевнений, що це - нормально, коли потерчата ховаються від сонячного світла за псевдонімами. Але їм ніколи не жити в країні сильних, красивих і вільних людей. Їх терен - болото: темне, слизьке і смердюче, в якому сьогодні їх душить і завше душитиме їх особиста приватна жаба.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери