Замолоду читаючи Сомерсета Моема, в мене серце обливалося кров’ю – хто ж, хто з українців так розповість про вітчизняне життя «театральне»! Ба, нате, таки є, хто так урізав і ріже правду-матку. Володимир Винниченко. 

Пригадується, як один з наших захисників гукав з передової до тих, кому не соромно залишатися в тилу, сидячи в кафе, дивлячись кіно і читаючи книжки. 

До 80-річчя Степана Пушика 

Переваги щоденника над мемуарами завжди були очевидні. Щоденник фіксує миттєві речі – події, явища, настрої, рефлексії, натомість спогади завжди грішать похибками не стільки пам’яті, скільки совісті, сумління, обережності. Словом, подальше редагування себе самого згідно з біжучим (політичним) моментом легко списуються на так звану аберацію пам’яті. Зовсім інше діло – щоденник, який віднедавна, а саме - від часу офіційного визнання жанру oral history, залишається найбільш надійним документом історії. 

Гай-гай, років п´ятнадцять тому я зробив був інтерв’ю зі Станіславом Вишенським про Володимира Винниченка для часопису «Українська культура». 

Днями телефонує мені давній знайомий, пропонує поїхати (натякнув – за його кошт) на 30-й Lviv BookForum. Він, видавець, продаватиме там чужі книжки, заодно презентує свою ж свіжоспечену. «Нє-є… – чемно й щиросердно відмовив я. – Під час війни в запійних збіговиськах участі не беру. Зять у мене на фронті, а син – волонтерить… Аж геть не з руки». 

Перефразовуючи східну мудрість, мусимо визнати, що хоч би скільки товкли ми слово «борщ» у наській літературі, але в роті від того солодше не стане. Можливо, тільки гірше (навіть не гіркіше). Вже хто тільки не оспівував у власних творах цю національну страву, а бажання випити й закусити, поговоривши після цього про борщ, все одно не зникає. 

Якось поцікавився Богдан Лепкий: «Чи багато читав Стефаник?» На що почув у відповідь: «Як там було у Русові, не знаю, але за краківських часів – ні, Арно Гарборг, Достоєвський, Кнут Гамсун, Ібсен, Пшибишевський, з яким добре жив. …З наших Франка високо ставив… 

З часів Богдана Ступки й Анатолія Хостікоєва я уважно споглядаю за столичним (і не лише київським) вертепом. 

«Квіти зла» Бодлера і «Кобзар» Шевченка – дуже перегукуються. Уявляю, аби за життя Тараса Григоровича управляв Україною, скажімо, недалеко-амбітний Симон Петлюра, Шевченко був закатований, як Болбочан. Я про що: тепер на кацапа спихнути можна будь-що. Одначе...