Наприкінці 2024 року в Закарпатській обласній науковій універсальній бібліотеці імені Федора Потушняка представили унікальну книжку «Персональна справа Івана Чендея. Том 1. Історія роману «Птахи полишають гнізда…», яка побачила світ в ужгородському видавництві «РІК-У». 

Київський літературознавець, доктор філологічних наук Сидір Кіраль чотири роки працював над цим документальним збірником обсягом у 730 сторінок. Видання містить як саму персональну справу, добуту із партійних архівів, так і тогочасні відгуки на найвідоміший роман Івана Чендея, а також згадки про нього в листуванні та в щоденниках закарпатського прозаїка. Професор С.Кіраль написав ґрунтовну передмову на 80 сторінок, а також численні коментарі, робота над якими була кропіткою і тривалою. Деколи доводилося перегорнути масу джерел, аби з’ясувати конкретну особу чи подію. 

Стрімкий злет перед примусовою посадкою

Персональна справа комуніста – доволі рідкісна річ. Її заводили вищі партійні інстанції у випадку вагомого проступку підлеглого. Не дивно, що таку справу із закарпатських письменників мав лише Іван Чендей, який вирізнявся принциповим і непокірним характером. Завдяки цьому маємо унікальні документи з доби, про яку нині знаємо не вельми докладно через відсутність відкритих першоджерел. Наприклад, оперативні дані КДБ були знищені на початку 1990-х років.  

Натомість персональна справа Івана Чендея залишилася збереженою у двох томах. Перший том присвячений оголошенню йому догани в 1967 році, другий  -- про виключення з членів КПУ в 1969 році. Оскільки обидві справи чітко прив’язані до конкретних книжок, то Сидір Кіраль обрав цікаву концепцію розгляду історій роману «Птахи полишають гнізда…» та збірника «Березневий сніг» крізь призму переслідування по партійній лінії. 

Іван Чендей став членом Комуністичної партії України в 1951 році, бувши журналістом «Закарпатської правди» та літератором-початківцем. Здібний прозаїк швидко зростав. Його новели і повість «Терен цвіте» викликали резонанс серед читачів і отримали високу оцінку критики. У 1954-1959 роках Іван Чендей уже очолює Закарпатську організацію Спілки письменників України. За час його керівництва спілчан стає удвічі більше, і до їхніх лав прийняли таких майстрів старшого покоління, як Олександр Маркуш, Лука Дем’ян, Юлій Боршош-Кум’ятський. (Закиди про про особисте несприйняття Юрія Станинця є абсурдними, оскільки той був священником, що автоматично ставило його поза членством в радянській спілці письменників). 

У 1960-1962 роках Іван Чендей вчиться на Вищих літературних курсах у Москві, де має можливість пізнати культурну та мистецьку еліту тодішньої совєтської імперії. Уже в той час він інтенсивно працює над своїм першим романом «Птахи полишають гнізда…», в якому прагнув показати конфлікт старого і нового світу на Закарпатті. 

У 1965 році книжка побачила світ у видавництві «Радянський письменник», яке й висунуло її на здобуття Шевченківської премії. Поміж тим роман перекладають російською і видають кількома виданнями в Москві. З’являються численні рецензії, найглибшою з яких був відгук Г.Корабельникова «Король Лір Верховини».  Майже всі в унісон говорять про роман як про явище в українській літературі. Адже доти про Закарпаття побачили світ лише романи  чеських авторів, угорських, російського (Матвій Тевельов «Верховино, світки ти наш…») та київського (Семен Скляренко «Карпати»). У 1959 році вийшла «Повінь» Федора Потушняка. 

Тож «Птахи полишають гнізда…» стали тільки другий роман місцевого автора, написаним до того ж на сучасну гостру тему. Тому цікавість до нього була високою. 

Розправа з бунтарем

Однак гучний успіх 43-річного автора викликав заздрість і несприйняття в деяких його колег, які вирішили влаштувати йому обструкцію. Користуючись тим, що Іван Чендей не регулярно відвідував партійні збори та інші ідеологічні заходи, вони вправно скористалися ситуацією. І 19 квітня 1967 року влаштували партійні збори спілчан, на яких несподівано винесли на порядок денний питання про поведінку Івана Чендея. (Керував партійним осередком тоді Василь Вовчок).

Показово, що на це зведення особистих рахунків запросили лише тих комуністів, які не любили письменника, натомість тих, що його шанували, не покликали. (Серед останніх -- такі авторитети, як Петро Лінтур, Семен Панько, Фелікс Кривін, Юрій Мейгеш, Ласло Балла, Йосип Жупан, Василь Поп, Павло Цибульський). 

Таким чином були присутні лише семеро партійців (половина від загальної кількості), які взялися паплюжити невгодного спілчанина. Частині з них Чендей насолив тим,  що був проти їхнього вступу до спілки письменників, ще кілька бачили в ньому конкурента на очільника спілки.  

Закриті партійні збори, які вів Володимир Ладижець, тривали п’ять годин без перерви. Від сигаретного диму не було чим дихати. І хоча відповідальний секретар спілки Петро Угляренко пропонував виключити Івана Чендея з партії, прийняли м’якше рішення: винести партійну догану із занесенням в облікову картку. Певна річ, що й такий присуд виглядав скандальним. Адже письменник мав уже помітну популярність, а тут ні з того ні з сього – сувора догана. 

Мотивували свою дію письменники-комуністи тим, що Чендей без погодження виступив на з’їзді письменників України, відірвався від колективу, зазнався, захищає Івана Дзюбу, ліси та дерев’яні церкви, й подібні причіпки ображених заздрісників. Ще й спробували це прикрити ідеологічною складовою. Так, за твердженням того ж П.Угляренка, Іван Чендей написав «антирадянський роман». 

Напад на «Птахи полишають гнізда» був не випадковим. Ще 20 березня 1966 року на тлі хору позитивних відгуків у Москві, Києві, Львові та в Ужгороді в російському дубляжі «Закарпатської правди» з’явилася негативна рецензія місцевого критика Юрія Балеги, який назвав роман лише повістю і розкритикував автора за вихваляння старого світу. 

Юрій Балега брав і найактивнішу участь у згаданих партійних зборах, висловлював найсуворіші претензії письменнику. Причина була особиста: свого часу Іван Чендей виступив проти його вступу до спілки, оскільки той не мав ще виданої книжки, про що викладач УжНУ навіть написав скаргу до обкому. 

Хай там як, прихильникам розправи над «гоноровим» індивідуалістом вдалося здійснити задумане. Без сумніву, не без благословення згори, адже на зборах виступили секретар міського комітету КПУ К.Куценко та завідувач ідеологічного відділу обкому В.Лендєл.  

Боротьба за істину

Іван Чендей з доганою не погодився і подав апеляцію. Міський комітет після детального листа-пояснення письменника на сорок сторінок залишив догану в силі, але зняв занесення її в облікову картку. 

Тоді апеляція пішла в ще вищі інстанції. Справу розглядав Закарпатський обком і Київ. Позитивну характеристику Івану Чендею написали Фелікс Кривін, Семен Панько, Василь Поп, Микола Климпотюк,  але це ніяк не вплинуло на рішення. Догана таки залишилася. 

Коли навесні 1968 року закінчився розгляд справи, Іван Чендей знову очолював Закарпатську організацію Спілки письменників. (У січні в нього трагічно загинув старший син). 

Усе це свідчить, що виключення з партії закарпатського прозаїка наступного року виникло не на порожньому місці. Партійні органи мали зуб на норовливого автора, який мав свою думку і почувався доволі вільно завдяки підтримці у творчих колах Москви і Києва. 

Однак у повітрі вже відчувалися суспільні зміни. У Чехословаччині розпочалася Празька весна, яка в серпні закінчиться окупацією радянськими військами, а в самому СРСР на зміну Хрущовській відлизі прийде розправа з неугодними, і показовою жертвою «закручування гайок» стане саме Іван Чендей. Однак це вже перипетії другого тому персональної справи, який Сидор Кіраль обіцяє представити незабаром. 

«Персональна справа Івана Чендея» має велике значення не тільки для того, аби краще збагнути літературний процес на Закарпатті в часи тоталітаризму, але й для глибшого розуміння нашого недавнього минулого. В поіменному покажчику першого тому згадується понад 800 прізвищ – ціла плеяда діячів краю та України, про багатьох з яких нині майже забуто.