Re: цензії

У різні часи, на різних цивілізаційних зламах мислителі різних народів намагалися переконати нас, що людина, позбуваючись свого тілесного існування, продовжує жити в дусі, у спогадах, у серцях живих людей. Пам’ять... Трагедія ж наша в тому, що живемо у світі речей, у світі тлінного побуту, а не в світі безсмертної ідеї, яку обґрунтовують сучасні наукові досягнення. Є дві смерті. Перша – тілесна, а друга – духовна, коли стирається пам’ять про Земне життя людини:

Заспіває моїми вустами

насторожена тінь солов’я –

і за обрієм літа розтане

волошкова стежина моя.

Відпочину – чолом у барвінок,

у полин, у зелені дощі.

Це навіки. Це ти, Україно,

берегине моєї душі.

Україно! Душа не забуде.

Поки чую тебе – не помрем!

Хай горою ти ляжеш на груди,

та не будеш мені тягарем.

Петро Перебийніс

Про інше життя нічого не знаємо… Але ж крім елементарної ймовірності, є чимало фізичних теорій, із яких випливає безсмертя людини. Квантове безсмертя – згідно з багатосвітовою інтерпретацією квантової механіки істоти, що мають здатність до самосвідомості (думати) – БЕЗСМЕРТНІ…

Як – життя вдалося? Не вдалося?

Ще б хоч трішки... Трішки так... Чогось...

Трішки весняного стоголосся?

Щему половіючих колось?

Трішки ще – мандрівки до Синаю?

З безвісті щемливого листа?

Трішки ще – чогось. Чого – не знаю…

Може – доторкнутись до хреста!..

Але тієї «Трішки ще – мандрівки...» не судилося нашому поетові. На 95-му році життя патріарх української літератури Микола Петренко відійшов за межу вічності: «Микола Петренко переміг час настільки, наскільки нинішні літератори, які читали й симпатизували йому, зуміють пронести свою часову симпатію в позачасовий вимір. Петренко зробив усе для того, аби такий вимір існував. Навіть прожив. Більше, ніж сподівався, і менше, аніж хотів.

Він не був модним, але був талановитим. Не був реформатором, але мав власний голос, і власну інтонацію. А ще біографію. Нею не спекулював…» (Євген Баран, «З “Книги живих”).

Кожна епоха народжує поетів, які своїм життям відображають її історичне тло. До таких митців належить Микола Петренко. Він залишив нам своє вічне слово і думку, які не зітруться з пам’яті прийдешніх поколінь. Поет своїм життям таки «доторкнувся до хреста»: прийняв і зніс неабиякі тягарі. І все це, що не сумісне з розумом – витвори ХХ-го століття:

Ось так воно було, що й зрозуміти годі –

Бо це уже мої, не божеські труди:

Я вибрав свій народ поміж усіх народів,

Я матір попросив: – Ось тут мене вроди!

...........................................................................

Щоб долю вистраждать, щоб вірить і любить!

В 2021 році побачила світ моя книжка «Про моменти життя, обійняті словами» присвячена світлій памʼяті нашого дорогого і незабутнього поета, який зумів своїм життям до себе дорости й усвідомити, що цей процес нескінченний – вагота писаного слова плодоносить насінням правди, а ЙОГО пам’ять – це фундамент розуму для прийдешніх поколінь, шаблинність народу України.

Роздумуючи про книжку, присвячену Миколі Петренку, Володимир Півень написав таке:

«Заголовок допису про збірку Миколи Петренка (“Адамові брати”) являє собою добірну лексико-семантичну конструкцію – “Митець живого слова і думки”. І, зрештою, вчитуючись у віршові рядки поета, серцем (без перебільшення) відчуваєш “живість” його мовлення. І до того ж, те, що спадщина Миколи Петренка гідна того, аби читачі теперішньої та наступних ґенерацій передавали естафету пам’яти прийдешнім поколінням.

З якого боку не дивись на віршовий доробок цього поета, а таки віриш у правдивість оцих метамовних рядків: “Я вибрав свій народ поміж усіх народів, / Я матір попросив: – Ось тут мене вроди!”…

Завершити свій есей хочу власними роздумами над наведеними рядками з поетичного твору Миколи Петренка:

Я старий, я віджив своє, звісно,

Це б мені помирати, та пізно:

Вже з кадильниць розвіявся дим…

Я поет – я помру молодим…

Маю особисте переконання не лише про загальновідоме – безссмертя душі людської, а й про те, що душа не має віку. Це, звісно, логічно випливає з визнання істини щодо її безсмертя. Та і екзистенція кожного з нас підтверджує це.

Хіба ж можна не погодитись зі змістом наведених рядків М. Петренка? Наша плоть як минуща матерія в часі приречена на старіння й зношування. Це – річ цілком зрозуміла, тому – годі кадильницям диміти – душа поета, матеріалізована у Слові – невмируща. Але ж в останньому рядку він ніби знов повертається до проблеми вмирання, заперечуючи феномен старіння: “Я поет – я помру молодим!”

Тут з’являється суб’єктивна контраверсія: якщо “поет” це той, хто продукує безсмертні душевні наративи, то продуцент також є невмирущий. Відтак, мені, як реципієнту (чи, скорше, суб’єкту сприймання) важко втямити, навіщо тут “Я – помру…”?» (Я поет – я помру молодим [Пʼятий рік без Миколи Петренка], «Александрійський маяк». Випуск №2 [12], 2025).

ТРУДНИЙ СПОЧИНОК ТВОРЦЯ

(Замість рецензії на книжку Богдана ДЯЧИШИНА

«ДУМКИ Й ДІАЛОГИ ЩОДЕННІ»)

Ми що – із духу? Ми – із плоті?

Дива непізнані, дива:

Світ плине на автопілоті:

Бог створив і спочива.

Та ні – він творить! Творить душі!

Глибінь висот – бо то СЛОВА.

Хай світло думки пітьму крушить,

І над осмисленим сія,

І хай у мудрім небі кружить

Життя і Правди течія!

І це поезія Миколи Петренка. В його слові – цілісність людини, поета, який дарує нам поезію класичної ясності, осмислюючи минувшину й тривожне сьогодення з духовного й творчого досвіду свого життя. «Хай світло думки пітьму крушить», бо в житті й у світі немає дрібниць – усе тут важить:

Хіба не диво – квітка і бджола,

Мозольний труд, в якому зріє колос?

Я думаю, що БДЖОЛА, яка сидить на квітці й, помираючи, приносить людині користь – СИМВОЛ МИРУ. Українцям необхідно домогтися якнайповажнішого впровадження цього символу у своє традиційне життя, зробити його взірцем для всього світу!

Пам’ять не має права старіти, бути забутою, щоб не переривалася духовна нитка цілісності роду, України. Вже сивочолими зрозуміємо, яке то щастя, коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя. Сподіваємося, що десь там, у небесній Вітчизні, наш незабутній і дорогий Микола Петренко складе свою щиру молитву за своїх рідних, колег, тих, які люблять і зберігають у своїх серцях пам’ять про нього, осмислюючи таїну енергії СЛОВА.

Поет жив СЛОВОМ, був правдомовцем, пильнував своїх слів, щоб вони плодоносили правдою, добром, любов’ю, діяв у відповідності зі сказаним словом, оберігав рідну мову, будучи переконаним, що поезія – вище існування мови:

* * *

Я слово рідне ніс, як контрабанду

Крізь митниці – їх ще й понині тьма.

......................................................…

Чи Ти мені яку поставиш свічку,

Чи добрим словом сина пом’янеш?..

Пам’ять поета взиває до нас із небес! Не кожну провину годиться забути й прощати – прощене зло помножує устократ більше ЗЛО:

Не прощу за царство крижане,

За оті страшні для батька ґрати...

....................................................

Бог мене осудить: я грішу!..

Що казати – я поет,

та й тільки...

Завершити свої розмисли хочеться поетичними рядками Миколи Будлянського: «Шумлять хліба на ріднім полі, / І я в тім полі колосок». Пшеничний колосок життя людини, ВЕЛИКОЇ людини. Його життя, щоденна ноша власного хреста, хліб насущний, який споживав у поті чола, засвідчують це...

Так живу – щоб ні плями на німбі,

Хоч які там в нас німби, дурне:

При роботі, при чесному хлібі

Перестріне мій вечір мене.

P. S. Микола Петренко (6.11.1925 – 10.10.2020) народився в сотенному місті Лохвиця на Полтавщині. Автор понад 120 книг поезій, прози, гумору, публіцистики, віршів для дітей, казок, пісенних текстів. Похований на Личаківському кладовищі у Львові (поле № 51).