Правди мало не буває, вона надто болісна, але її варто переосмислювати, щоб не повторювати помилок минуло, адже в минулому є таємниці, що можуть значно впливати на майбутнє дуже багатьох людей, що почуваються успішними сьогодні в Україні, але постійно озираються, шукають підступу у погляді, притишених розмовах та, навіть, рухах інших, а все тому, що тягар невисловленої провини гнітить душу, заважає жити далі. Новий роман видатної української письменниці Марії Матіос «Жінці можна довіряти» - про зраду, підступ, брехню, цензуру, донесення і тотальний страх, яким було просякнуто 70-ті, 80-ті, 90-ті роки XX ст.  Письменниця по клаптиках збирає, зшиває докупи історії життя людей, їхні долі, що такі різні, але дуже схожі водночас. На сторінках роману  витончено змальовано психологічний стан людини, заляканої працівниками КГБ, що прагнули зламати, як особистість, стежили, шантажували, проводили «профілактичні бесіди», а потім могли «забути на кілька годин» про відвідувача, що мовчки сидить у кімнаті із заґратованими вікнами.

Марія Матіос описує глибоку психологічну напругу, моральний тиск, якого зазнавали люди, що мали сміливість висловлювати свою думку, позицію. Провідною темою роману є проблема прощення, пам`яті, вибору, бажання позбутися тягаря минулого, що не дає спокою «добровільному помічникові» каральних органів КГБ Василеві Кирильчукові.

Відверто кажучи, після прочитання цієї книги, ще менше довіряєш людям, тому що розумієш, що «колишні методи боротьби з опонентами» нікуди не зникли, а лиш набули більш витончених форм та розмірів «винагороди» за ухвалення потрібного рішення в потрібний час на різних рівнях життя сучасного українського суспільства.

Окрему увагу приділяє письменниця проблемі розвитку штучного інтелекту та впливу новітніх технологій на політику,  ринок праці та інші сфери в Україні; важливості внеску УГКЦ для збереження віри в Бога, українських національних традицій та обрядів в умовах підпілля, а згодом – чіткою позицією священнослужителів та вірян за відновлення Незалежності України. Прочитавши книгу «Жінці можна довіряти», хочеться дізнатися більше про минуле родини, для того, щоб застерегти від зради, яка може зруйнувати не лише долю окремих людей, але й вплинути на формування українського  народу, як нації, що впродовж століть  і  зараз виборює свободу, Незалежність України потом і кров`ю Воїнів, сльозами жінок-матерів, сестер, які втратили у цій війні своїх найрідніших людей. Дуже  гостро пронизує душу відчуття затаєної  несправедливості, коли бачиш, як у відносно «мирних» містах, що далеко від лінії фронту люди насолоджуються кавою в погідний літній день, коли там українські військові щохвилини втрачають здоров`я і життя, щоб зберегти, відстояти Державність України, наше з вами вільне, європейське майбутнє.  Особливий акцент зроблено в книзі на важливості української мови та війська, як фундаментальної основи української державності.  Складається враження, що письменниця писала про себе, хотіла донести правду, яку кожен із нас боїться почути, тому що розуміння цієї правди, загроз та викликів для України, а можливо, й світу в майбутньому змінює невідворотно, назавжди.Книгу потрібно читати, щоб в Україні було якомога  менше тих, хто наважується ностальгувати за минулим радянської дійсності. Ні, звісно ж, таку «ностальгію»  не проявляють відкрито, але чи нам відомо скільки «добровільних помічників», «секретних співробітників»у минулому або їх дітей, внуків живе десь зовсім поруч, у селі чи в місті?