Re: цензії

19.07.2024|Богдан Дячишин, Львів
Я і є памʼять – вічний
18.07.2024|Тетяна Качак, докторка філологічних наук, професорка Прикарпатського національного університету ім.Стефаника
Літературознавчі візії Лариси Табачин
Знову – Селін, знову – війна
06.07.2024|Оксана Тебешевська, заслужений вчитель України
Верліброві філософеми Євгена Барана
28.06.2024|Сергій Постоловський
«Анатомія ненависті. Путін і Україна» Сергія Руденка. Книга для тих, хто хоче не тільки знати, але й зрозуміти
27.06.2024|Богдан Дячишин, Львів
«До світла, що у слові…» (Полілоги живого слова для дітей і дорослих)
20.06.2024|Віктор Вербич
Нора Ікстена: «Чи любов краща за життя?»
18.06.2024|Галина Максимів, Прикарпаття
Відкриваючи «Галактику Андромеди»
І рід, як сад
Душа Ахерона. Життя опостінь

Re:цензії

20.06.2024|13:58|Віктор Вербич

Нора Ікстена: «Чи любов краща за життя?»

Нора Ікстена. Святкування життя /пер. з латис. Л. Мельник. – К.: Саміт-книга, 2021. – 120 с.

Звісно ж, уже після прочитання  роману «Молоко матері» Нори Ікстени  навряд чи хтось міг сумніватися, що кожен  її  текст  означений талантом, який  не вміщається в конкретні національні параметри.  У цьому завдяки перекладам з латиської Ліни Мельник  отримав  нагоду переконатися й український  читач. Маю на  увазі і «Святкування  життя», й «Amour fou: безрозсудна любов у 69 строфах» - дві однакові за обсягом книги, що побачили світ упродовж одного року.  І питання навіть не стільки в тому, чи їм, як «Молоку матері»,  суджено стати  бестселерами.  Адже сокровенні життєві істини зазвичай відкриваються (втрачають однозначну канонізацію) не масі, а тим, кому було дано стати одним чи одною в колі втаємничених. 

Утім, не будемо «розтікатися  мислію по древу», а зосередимося наразі на «Святкуванні життя», де думки та вчинки   означені  узагальненими  фоновими образами – моря, річки, піску, дюн,  нагадуючи про сприймання часу буття, що протікає, наче вода (пісок) між пальцями. Якщо концептуально,  у стилі християнського  віровчення, нерідко сприймаємо кожен людський земний шлях як щомиттєвий іспит від початку до завершення, з неодмінною атрибутикою (показовою чи прихованою) спокут, у парадигмі злетів і падінь, то в  цій книзі, що означена й сюрреалістичною та постмодерною стилістикою,  акценти розставлені інакше. І  не задля того, щоб шокувати парадоксальною несподіванкою,  а передовсім,  аби допомогти  читачеві  наблизитися до справжності, без осуду й пієтетного пафосу, воскресивши здатність співпереживати,  забувши про позерство й маски.  Аби, попри всі лихоліття, погодитися з максимою Елеонори, що «життя – це свято», висловленою письмово в листі до Уґо.  Відчути-побачити, як інші плакальники, що  «море, яке накочувалося на них, немов час, який ніде не починається і ніде не закінчується».  

Отож, у центрі оповіді – Елеонора, яка померла під час буяння весни. Попрощатися з покійною, за її прижиттєвим побажанням, висловленим під час сповіді і записаним священником Адалбертсом, дочка Гелена запрошує  незнайомих для неї сімох плакальників: Йонатанса Симаниса, Біту-Біту, Софію Асару, Кирилса Пелнса, Конрадса Тейзарса, Емму Вірґо, Уґо Тодгаузенса. Коли завершується чин похорону, душпастир, прощаючись, нагадує їм, аби повернулися на веранду хати небіжки та пом’янули  її.  За  сприйманням   Гелени,    обличчями ці  семеро   схожі на її матір, вони «любили її так, як тільки одна людина здатна любити другу», тож і «залишилися, щоб святкувати Елеонорине життя». Усвідомлюючи цей парадокс,  вона подумки   звертається до покійної: «Живи в мирі. Нехай оберігає тебе життя». І відтак у монологах-спогадах  присутніх «оживає» епізодично  Елеонора, чий земний шлях, попри пекельні обставини, не вбив у ній прагнення його продовжувати, у сіризні й чорноті буднів віднаходити світло й вважати саме життя не повинністю, а святом.   

Хоч священник Адалбертс нагадуватиме біля труни з тілом Елеонори: «Людина – туман, що з’являється,   і роса, що висихає. Вона – світло, що промелькнуло. Тінь, що прослизнула, райдуга, що зблякла… Мить коротка… тривале тільки страждання», Гелена, вдихаючи запах весняних квітів і  побачивши бджолу в букетику незабудок, не може  переконати себе, що «зі смертю все закінчується». В ненаграних  одкровеннях плакальників –  захоплення життям, вияв любові,  яку не згасила, а навпаки – оживила,  смерть. Вони не бояться бути чесними, залишатися самими собою, не скрашують прожите  пафосними вигадками.  Плакальники  - діти природи, світу язичницько-дохристиянського пантеїзму. Вони, як у тексті  Іманта Зієдоніса «Ряба казка», живуть     «у кольоровій казці, можливо в казці запаху, можливо, в казках, де вітер шарудить листям чи рве море. Казок так багато, і вони ніколи не минають». Йонатанас Симанис зізнається: «Руді луки – мої  сестри, камені на них  мої брати. Ліс одразу за луками – мій батько, а море зразу за лісом – моя мама». Він згадує: «Ніколи море не здавалось моїм очам таким гарним,    як тоді, коли кругом воювали», зазначивши, що «життя – як чайка». Не вдаючись до деталізації, Йонатанас згадує про Емму крізь призму власного інтимного досвіду: «Вона любила мене тілом і душею, і я  її так само, не прикидаючись, бо люди не вміють кривити душею, коли кохання приходить уперше». Ні він, ні інші персонажі «Святкування життя» не абсолютизують власних життєвих принципів. Вони не  вдаються  до  аргументацій сенсу буття: за абсурдних, непевних реалій, на які найчастіше неможливо  вплинути,  абсурдно   шукати логічного пояснення того, що не залежить від тебе. Тоді, коли  виявляється мало не щомиттєво парадоксальний чинник і нема жодного самогубчого  бажання зазирати в прийдешнє. Адже,  скористаємося суголосною  цитатою  з роману-панорами  Марії Матіос  «Букова земля», «не знати – погано. Знати – ще гірше». Для персонажів  книги Нори Ікстени життя настільки непевне, що вони аж ніяк не схильні «добивати» себе фатальними запитаннями. Як і наріканнями, скаргами, обманюватися прагматичними планами, жити страхом. Як зізнається Симанис,  «щоразу, коли  до мене наближалася смерть, я знав, що моя душа стане рудими луками, і страх відступав». А відтак він, згадуючи, що «пройшло багато часу, життя жбурляло мене, немов на хвилях, я тонув, спокійно плив, когось рятував, рятувався сам», Симанис зізнаються, що моментом істини для нього став   побачений  незвичний напис над дверима чиєїсь  старої хати: «Усе, що ти робиш, не має смислу». Схоже  до універсальної  констатації  японського  мандрівного поета-філософа Такуана Сохо:  «Усе, що ми робимо в цьому житті, ілюзорне й подібне до сну» («Помилка та просвітлення»). 

Натомість, озираючись у минуле, Емма Вірґо, яка «не картала себе питаннями про сенс життя», згадує  про довічний урок від Елеонори.  «Вона лишень сказала, що уявляє смерть комічною, трагічною або принаймні поетичною. Тільки не випадковою або безглуздою», - зазначить Емма, вдихаючи гіркуватий запах розтертого в долонях розмарину.  І зізнається, що іноді,  «коли  в своїй самотності  почувала себе так, наче перебувала в катівні», марно намагалася розшукати Елеонору. Лише її смерть врешті-решт, як не парадоксально,  посприяла цій запізнілій зустрічі. Та все-таки всі покликані  начебто плакальники збираються не на поминальні плачі, а задля «святкування життя». І тієї, чиї земні митарства закінчилися, і свого, що ще триває.  І дехто (а може, й всі) міг погодитися з констатацією  Конрадса Тєйзарса, який сказав, що  завдяки Елеонорі був і лишається назавше «приреченим на щастя».

Сюрреалізм  із ірреальністю реалій, коли дійсність (війна, окупаційні німецько-нацистський та російсько-комуністичний періоди) виявлялася нерідко жахливішими за найстрашніший сон, а  життя заперечувало свою сутність, - той часопростір, що об’єднує персонажів «Святкування життя» Нори Ікстени. Вона не пропонує читачеві викінчені життєписи кожної та кожного з них. І вочевидь, не стільки керуючись зумовленістю художньою методикою, авторською стилістикою, акцентацією на відносності навіть найкатегоричніших принципів. Письменниця  пише    свій світ крізь міражі-видиво доль, таврованих алогічною логікою зла, свавіллям  світу безкарності, домінування монстрів у людській подобі, геополітичної патології. Але ці ірреальні реалії неспроможні масштабно знівелювати життєєві шляхи, коли можна повторити вслід за Янисом Акуратерсом,  іншим визначним латиським майстром слова:  «Скільки може винести одна людина – ніякої міри для того нема» («Літо юного наймита»).  Та рятівним чинником для персонажів «Святкування життя» залишатиметься   присутність (наяву, відтак – у спогадах) Елеонори, яка володіла дивовижною непоказною силою, хоч виснажена, фізично майже немічна «була більше схожа на видіння, ніж на людину». На цьому вдячно наголошує Софія Асари, не вдаючись до пошуку насправді запрограмованих  світоглядом, ідеологічними орієнтирами відповідей на «чому», коли вдалося вижити після  перебування в радянському  концтаборі та засланні, у «Богом забутому закутку».

З-поміж найколоритніших учасників святкування життя Елеонори - дивакуватий, дитинний і самотній старий  Біта-Біта.  Він довірливо,  зі слізьми в очах розповість про  гру «Помри!», яка об’єднувала  їх обох та розвеселяла навіть тоді, коли було не до сміху. Згідно з правилами,   один завмирав, наче стовп, а інший усіляко кривлявся, доки «закам’янілий» не розсміється і таким чином не «оживе».  Тож «вечори в цьому сірому світі вони проводили із натхненням.  Жити можна було по-різному. І час повсюди проходив по-різному. Те, над чим сміялись одні, часто викликало сльози в других… Плакальники дивились на   Біту-Біту, мов на щезлі письмена, які кожен відкрив для себе заново. І намагався прочитати. І з кожним наступним знаком відкривалось усе більше простої радості й свободи, які колись потонули в невідомості й забутті аж до часів, що промчались над ними». 

«Інтимна сестра» - так називається  розділ, де Кирилс Пелнс наче сповідається перед присутніми на «святкуванні життя». Він несе з  собою та в собі Елеонорину настанову, що «є речі, які існують вічно».   Як і її  принципове розуміння ненависті та агресії: «…якщо люди нападають одне на одного, то це аж ніяк не люди, а перевертні. Наче хтось їх присипляє, вводить в оману збурені почуття й душу… У них прокидається якась люта природа, що знаходиться між життям і смертю. Вона не може жити і не може  померти. Тому ця нестерпна самотність помалу обертається на лють».  Елеонора пояснює Кирилсові, що, якими б нестерпними не були обставини,  «жага життя – така ж чіпка, як плющ, котрий в’ється по старому муру».  При цьому  наче розтаємничуючи й  суголосну енергетику, вміщену Лесею  Українкою  в однойменному вірші «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти».  Елеора,  інтуїтивно осягаючи людську сутність, казала, що «навколо здіймається непробійний мур самоти, який проростає крізь землю й пронизує небо. Ніхто зі смертних не може подолати той мур... І бажання бути щасливим, бліде й охляле, скоцюрбившись, притислось до кам’яного муру».  Натомість Кирилс своє розуміння буття вкладає в символічне зізнання: «Любов краща, ніж життя, і журавлі літають вище неба». 

Книга Нори Ікстени «Святкування життя», розпочавшись «Ранком прощання», завершується розділом  «Цей день наповнений для нас радістю». Гелена, яка на початку оповіді, задрімавши під горіхом, знову ж біля цього дерева  бачить дивний сон, коли «слова щезали»,  коли самотня жінка жбурляє зібрані у фартуху камені, приказуючи «Хто помер - хай живе, хто живе – хай помре». Але  тепер вона не сама, поряд – Тодгаузенс, чий батько кохав її матір. Гелена, тихо  кажучи собі: «Глянь на сонце», відчуває «величезний потяг до цього сонячного ранку… До річки, яка зупинилась, аби зачекати. До волоського горіха й до втомлених очей Тодгаузенса, які вдивлялись у далечінь». І  чоловік, що поряд,   бачить-відчуває: «Світло, яке линуло від Гелени, і світло, яке піднімалось від річки, злились у єдиний потік. Тодгаузенс хотів до нього торкнутись, аби пересвідчитись, що це не марево… Гелена сиділа поруч, на відстані подиху… Вона почувалась щасливою, бо не знала: чи   з’явилася з повного місяця, чи з попелу, на який перетворилось рукоділля, чи просто з нестерпної самотності. Вона жила і хотіла знати, чи любов краща за життя і чи журавлі літають вище неба». І в цей момент між ними – знову ж незрима присутність Елеонори. Тодгаузенс дістає з нагрудної кишені кілька пожовклих аркушів паперу – один із її листів до його батька, де цитується строфа з пісеньки гернгутерів (представників протестанської течії, назва – похідна від містечка Гернгут, що неподалік від Дрездена  у Саксонії): 

Ми гості в світі цьому.

Яким не був би гожим

Цей світ, де ми не вдома – 

Він втішити не може… (Принагідно уточнимо, що  майстерні переклади цього та інших поетичних «вкраплень»  у «Святкуванні життя» виконані  Віктором Мельником).   А відтак у цитованому   листі Елеонора нагадує Уґо-старшому: «Твоє питання «Що це за свято?» я ставлю собі мало не щодня. Що це за свято, на яке ми потрапили, бо ти ж знаєш, що «життя це свято»? Голод – це свято, біль – це свято, самотність – це свято, навколо одні лише свята… Світ – це розкішне дерево, де кожен може стати ким завгодно. Птах – людиною, а людина – птахом… Але нічого на цьому святі не стається само собою».  Після того, як  обидва  листи (зберігся і на надісланий Елеонорі від Уґа-старшого) опиняться у річці,  Гелена, «отримавши від холодної води батога», на хвильку склеплює повіки. І бачить той же сон, що на початку тексту. Хіба що вже кинуті самотньою жінкою камені, після проказування «Хто помер – хай живе, хто живе – хай помре», перетворюються на людей.   

Нора Ікстена, залишаючи багато сторінок життєписів своїх персонажів чистими, дає  шанс і  читачеві на співтворчість, і свідомо не хоче пропонувати в іпостасі явного те, що має  залишатися потаємним, особистісним як для плакальників зі «Святкування життя», так для їхніх прототипів. По-своєму ці акценти щодо життєвих колізій  вона розставляє в однаковій за кількістю сторінок з вище зазначеною книгою  - в «Amour fou: безрозсудна любов у 69 строфах», де устами Амо  стверджується небеззаперечна максима, що «кохання краще за життя. Життя без смерті -   це життя без любові». Утім, у цьому випадку авторка, навіть дивлячись на проблему двох (Ади й Іва), які не можуть як жити порізно, так і бути разом, ставить фактично поряд як складові сенсового синонімічного ряду життя та любов. Адже «геть усе на цій землі під силу любові».  Тож аби вкотре переконатися в цьому, варто не розминутися з   приреченими  до життя   книгами латишки Нори Ікстени, які завдяки  сумлінним, сповненим життєдайної енергетики, емоційних індивідуалізованих барв і національного колориту  перекладам Ліни Мельник стали приналежними  до  українського літературного процесу. 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери