Вибір саме такої назви  нової збірки поезій волинянки Ніни Горик, як лаконічно зазначено в анотації, «надиктований серцем та нашим трагічним часом. Це ліричний відгук га радісне й сумне в людському  житті, на величне й доленосне в історії України останніх десятиліть. Авторка окреслила ті лінії на полі духовному й суспільному, які потребують ненастанної оборони: рідне слово, рідна земля, свобода, батьківський край, родина, щира і вразлива душа». 

Повсякчасно гідно складаючи нерідко суворі життєві іспити, Ніна Горик торує свій шлях без нарікань і осяваючи дивовижним світлом свого поетичного слова. Черпаючи з рідних духовних джерел, вона розтаємничує загадку свого таланту: 

Любов’ю вмитий краю! Я тобою

Надихаюсь, неспішно ідучи («Знов повертаюсь»). При цьому, це повсякчасне  уявне повернення зумовлене рятівним і вдячним власним переконанням: 

Волинь, моє благовісне Полісся, 

На ньому і досі Всевишнього райська печать («Волинь»). 

 Попри всі перипетії долі, «коли дні пішли смутні і непогідні» («Снаго-наснаго, що нуртуєш…»,  й коли  судився «жорстокий  час» («День вишиванки»), вона ніколи не зрікалася життєдайної сили творчості,  даруючи  неповторний художній світ, зітканий із непроминальної   любові. При цьому зумівши невимушено поєднати  глибинну щирість слова й  принциповість чину, якими б не були  виклики. Тож  вона, віддаючи  серце дітям (перефразую Василя Сухомлинського) як талановита наставниця, титулована званням Заслуженого  вчителя України, а відтак викладач педагогічного коледжу,  навернула до  українського художнього слова   стількох молодих волинян. Очолюючи  обласну письменницьку  структуру, зуміла згуртувати  тих, кого, здавалося, в силу правдивих чи уявних амбіцій,  неможливо    об’єднати, та стала найуспішнішим  головою Волинської організації НСПУ. А її екскурси в літературу, які проводила й проводить для освітян, засвідчили й неабиякий хист  як учительки вчителів.  Та чи найголовніше, найвизначальніше -   все-таки те, що  Ніна Горик  повсякчас залишалася  й залишається вірною Поезії, маючи власну, як  засвідчує  назвою однієї зі збірок, «територію слова».  І це доводить її кожна книга, де «вірші – рецепти любові» («Улюблені вірші...»). У тому числі – й щойно дарована читачеві промовиста «Лінії оборони».

Ніна Горик у вірші-заспіві «Так  буває у сні…», зізнаючись «І тому я живу», пропонує  й ключ до розуміння свого «Я» в сповідальній констатації «І  спасіння шукаю    у слові». І при цьому її світ – «голос тяжкої любові, голос віри у світло».  Тож, удячно  констатуючи, що «Поезія, немов колиска, Гойдає,  вражену, мене» («Ті струни потайні…»), Ніна Горик у вірші «У вікні мого спомину», присвяченому Марії Склянчук, говорить і передовсім про себе:  

Там до мене озвалося Слово, 

таке ж многоцвітне!

Стосик книг на столі… 

І учителька при вікні –

Молода і красива, 

уся із любові і світла –

Щось магічне й святе

Відкриває малим день при дні.

Загалом «Лінії оборони» - книжка, в якій органічно поєднані вірші патріотичного звучання (перефразовуючи  Євгена Маланюка, «залізні строфи») й  особистісна,  щемлива лірика. При цьому Ніна Горик ніколи не вдається до  показового  парадно-трибунного пафосу, у її віршах, як захоплено висловлювався Роман Горак, «стільки прекрасних, небанальних порівнянь, простота вислову, мудрість поета і мудрість жінки». А  як свого часу зауважував  Василь Слапчук, також Шевченківський лауреат, «усі її вірші вишиті хрестиком на полотняному рушникові життєвої дороги».  Тож  слово Ніни Горик, як ще раз переконує і нова книга, -  промовисте, афористичне, точне,  не перевантажене метафоричною «атрибутикою», завше щиро-довірливе, вистраждане. Але водночас – прозоро-осяйне, попри драматичні й трагічні реалії,  адже несе в собі  життєдайне  світло  віри. Адже навіть у, здавалося б, найнепросвітніші миттєвості, поетка,  благально закликавши «Гуртуймося в народ» («Дума про талан»),  зуміла  побачити, як «зі світанком прокидалась НАЦІЯ» («Ніч на 30 листопада 2013 року»).  Яким би всемогутнім не був особистий  біль, він не затьмарює  тінню приреченості. Вочевидь, це зумовлено і глибинним усвідомленням  християнських аксіом, і вродженим та набутим переконанням, попри переплетіння всіх тернистих шляхів, у  врешті-решт неминучості торжества Найвищої Правди. І, безумовно, майстерністю. Адже  невипадково  саме завдяки цьому чиннику поезія Ніни Горик фігурує і в літературознавчих, і  в мовознавчих студіях  (як, скажімо, в монографії Лариси  Мовчун «Українська рима в системі   мови і в мовній практиці»).

При цьому  вона залишається вірною своїй принциповій  світоглядній позиції.    Ніна Горик не вміє і  не хоче самообманюватися щодо нинішніх  і прийдешніх доленосних випробувань. Зізнаючись  у «Візії» (присвяті всім жінкам, котрі втрачали) «Мій смуток плине ріками стома У чашу неминучості бездонну», коли «у серці кровоточить   Україна»,  вона ще раз нагадує  співвітчизникам: «Ми всі  тепер на полі битви» («Після нічного недільного теракту»). Та   материнським зболеним серцем відчуває, скільки ще судних днів і ночей попереду. Однак  які б не були втрати,  скільки не було  б програних боїв і навіть битв, у нас, як зазначила Ліна Костенко в «Берестечку», «немає часу на поразку».  А Ніна Горик, втілюючи    настанову Лесі Українки про слово-зброю, вимолює також:  «Отче Святий, бережи українських синів!»  («Як вас утішу…»), благає: «Янголи Божі, прикрийте крильми Кожного, хто вирушає до бою Проти московської тьми!» («Душі отерпли…»).

«Лінії оборони» -  унікальна цілісна книга, де так природно поєднуються навіть вірші  різної настроєвої тональності у кожному  з п’яти розділів («І було мені слово…»), «На долонях Майдану», «У серці кровоточить Україна», «На поклик ріднокраю», «Така тремтлива у розмови  мить…»). Вона, засвідчивши ще раз талант її авторки, у чиєму серці, попри все, «ані літ, ані зим, Тільки весни самі, тільки весни» («Пробивається в світ…»), допоможе  кожному  україноцентричному читачеві, якими б не були його  мистецькі вподобання,  вкотре усвідомити, наскільки  «зітканий з контрастів, Недосконалий і прекрасний світ» («Так може обіймати тільки смуток…». Ця книга – водночас і  нагадування, що «буде на світі так благовісно І щемно так…» («Вже й Благовіщення»).

У «Лініях оборони», як справедливо зазначила  Леся Ковальчук під час презентації у Волинській державній обласній універсальній науковій бібліотеці імені Олени Пчілки,  - «стільки афоризмів, золотих розсипів».  Як принагідне  підтвердження – кілька цитат: «Є з ким поговорити, Нема з ким помовчати» («Розводять дивні фарби…»), «А мені, щоб не впасти, треба Хоч би зірки триматись у небі» («Хитається світ…»), «Душа ж бо – Господня обитель» («У тумані нерозуміння»), «Тільки для того, хто йде убивати, Місця у Бога нема» («Всіяний світ…»).  

У книзі - низка присвят, у тому числі – й тим дорогим, мужнім, красивим, сильним  і жертовним  людям, чиї земні шляхи  завчасно завершилися.  Але  навіть за «бездонного  відчаю» («Проводжало село»), у космічному безмірі  незгасної скорботи, суголосному з «Мамою Марією» та «Пієтою» Марії Матіос,  коли «всі пісні Вже сплакалися в тузі за тобою» («Візія»), у світі Ніни Горик завше народжується «світло, що зросло з пітьми» («Колядування»). Тому її «Лінії оборони», ще раз наголошу,  - це і візія  нашої  Перемоги над споконвічним  ворогом. 

Саме тому, коли зараз  подекуди  втома, сумнів і приречена зневіра  у стилі  «Все пропало» починають  брати гору, Ніна Горик своїм  талановитим словом зцілює, надихає, переконує. Вона творить і живе, коли «КРОВ ЗАСТИГАЄ В ЖИЛАХ,З ГОРЯ НІМІЮТЬ УСТА» («НАШИХ ЛЮДЕЙ УБИЛИ…»), знаючи, що «вся правда – в нас. Беззахисна й дитинна, Причаєна у закутках зіниць» («Помовчимо. Слова – завжди півправда»), адже «Душа ж бо – господня обитель» («У самоті серед ночі…»),«З нами Бог й Україна. А треба – зіп’ємо чашу до дна» («Чаша терпіння»).

Після прочитання ще у рукописному варіанті нової книги Ніни Горик її посестра по слову Ніна Гнатюк зазначила, що  «Лінії оборони» - це щемливий, душею вистражданий літопис не лише останніх років, а й  десятиліть, роздуми про наші  здобутки  і втрати, глибока віра в перемогу. Це розмова   з людьми  і Богом, молитва за спасіння і примноження добра і світла  на світі». До того ж як справедливо зазначає доктор філологічних наук, професор Петро Білоус, «найбільше імпонує  у віршах Ніни Горик щирість, довірливість, тонке естетичне чуття, яке з добром і красою   проситься у чуйне серце читачів, що розуміють і цінять справжню Поезію». 

Зрештою,  кожен, хто не дозволить собі розминутися з «Лініями оборони», по-своєму прочитає ці тексти, осягне сенси  й підтексти. Та, поза сумнівом, зважаючи на потужну життєдайну енергетику слова,  ніхто не залишиться байдужим.  Адже, адресуючи  вірш «усім, кого люблю», Ніна Горик віншує-запрограмовує буття для української спільноти загалом:

Хай кожне серце звеселиться нині,
Хай тепло буде  посеред зими

А коли все-таки закрадатимуться  сумніви, згинатиме тягар утрат і невиліковного болю, затьмарюючи надію, ще раз звернімося до «Лінії оборони». Книги, що несе в собі світло переможно-нездоланної любові. Адже «В часи убивчих,  страшних громовин  Народ нездоланний, коли єдин» («Голос українського тилу»),  «В найнесподіванішу мить – Приходить Бог. І помагає («Коли снаги в мені…»). Аби відтак, разом із Ніною Горик, мовити: «О Господи, благослови У день новий нове почати» («Що там було…»).