17-го лютого 2023-го року на електронному ресурсі «Стус Центр» Дмитро Стус поділився із читачами цікавою знахідкою з архіву Василя Стуса, додавши до першопублікації вірша «Неба і сонця нема...» наступний коментар: «Так інколи трапляється. Коли працюєш з великими масивами текстів, а відповідного фінансового і людського ресурсу нема, щось залишається непоміченим. Зі спадщиною Василя Стуса – було саме так. Невеликий колектив науковців з мінімальним бюджетом упорядковував багатотомне видання поета з абсолютного нуля: створювався архів, вперше прочитувались рукописи, набиралися тексти, робилися коментарі. Звісно, що за таких умов чимало записників, чернеток та різноманітних випадкових записів побутового характеру залишилися поза увагою науковців. Сьогодні першопублікація вірша “Неба і сонця нема...”. Окремі фрагменти цього вірша мені були відомі, але цілісно я прочитав цей текст уперше. Він створений очевидно наприкінці 1978 – в першій половині 1979 р. Це найважчий період заслання для поета. Товариські суди, перелом ніг, які неправильно склали хірурги, прес КГБ та громадськості, загальне погіршення здоров’я. Але попри все поет продовжував писати (курсив мій. – О. С.). Остаточний (основний) текст цього вірша він записав у блокноті з адресами, рецептами, виписками з гнівних виступів громадськості на товариських судах. Місце створення: Гуртожиток на вул. Центральній, селища імені Матросова, Магаданської області».

Контекстом нещодавно знайденої в архіві поезії – часопросторовим, семантичним та психо-емоційним, – виступає завершальний період заслання Василя Стуса на Колимі «серед мертвотного буття-животіння в селищі ім. Матросова». Про цей направду непростий час у житті поета чи не найбільше дізнаємось із унікального документу, відомого читачам під назвою «З Таборового зошита», та, природньо, з епістолярію колимського періоду. Приміром, епізод із запису 5-го, з якого читач розуміє, що йшлося не лише про тиск на поета (з метою спровокувати на опір із наступним арештом і засудженням на новий, суворіший, термін таборів), а про намагання знищити його, – фізично й морально: «Доведений до краю, я склав заяву до Верховної Ради СРСР з другою заявою про відмову од громадянства. Це було в кінці 78 року. У ній я писав, що заборона займатися творчою роботою, постійне приниження моєї людської і національної гідності, стан, за якого я чую себе річчю, державним майном, яке КГБ вписало на своє конто; ситуація, за якої моє почуття українського патріотизму відведено на ранг державного злочину; національно-культурний погром на Україні – все це змушує мене визнати, що мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю – тим більше мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства. За патріотичним покликанням. Ця заява від 18. X. 78., уже друга на цю тему (першу я написав у таборі), звичайно, залишилася без відповіді. Згодом, у березні 1979 року, мене викликали до директора рудні Войтовича. У кабінеті сиділо біля 20 чоловік т. зв. громадськості, кілька невідомих осіб і начальник міліції Переверзєв. Цей останній заявив, що за дорученням Президії Верховної Ради він має відповісти мені на мою заяву. І почав її читати, кожного разу повторюючи, що це наклеп, за який мене слід судити».

А ось фраґмент із запису 1-го, достатньо «атмосферний», хоча й викладений автором із мінімальною емоційністю, ніби мова про когось іншого: «Аж ось і Колима. Холодне низьке небо, маленька тюрма на якомусь вигоні, порівняно добра страва і тепла тьмяна одиночка. Після прожарки можна було терпіти свій одяг. Викликав начальник тюрми: він нібито ніколи не бачив політв’язня. За кілька днів воронок з буржуйкою всередині докинув мене до Усть-Омчуга. Це 400 кілометрів од Магадана. Кинувши до камери КПЗ і протримавши кілька днів, мене викликали до начальника міліції Переверзєва, і той заявив, що працюватиму я на рудні ім. Матросова шахтарем, житиму в гуртожитку в кімнаті ч. 6, а що я поскаржився на нездоров’я, то обіцяв показати лікарям. За яких 20 хвилин мене оглянули лікарі; всі заявили, що я здоровий. Увечорі 5 березня мене привезли до селища. В кімнаті, наче сподіваючись мене, сиділо кілька п’яних молодиків і пили горілку. Ніхто не здивувався мені. Ревіло радіо, вищав магнітофон і транзистор: їм було весело. Почалася моя робота. Бригада [...] – ударна, комуністична. Чи не половина робітників – партійні. Це показова бригада. Вони мали мене виховувати. Страшний пил у вибої, бо вентиляції нема: бурять вертикальні глухі штреки. Молоток важить коло 50 кг, штанга – до 85 кг. Коли бурять “вікна”, доводиться лопатити. Респіратор (марлева пов’язка) за півгодини стає непридатний: він стає мокрий і вкривається шаром пилу. Тоді скидаєш його і працюєш без захисту. Кажуть, молоді хлопці (одразу після війська) за півроку такої пекельної праці стають силікозниками. За порохом не видно лопати, якою працюєш. Коли закінчуєш роботу – немає сухого рубчика – вийдеш до кліті під крижане повітря, яке не підігрівається. Пневмонія, міозит, радикуліт – переслідують кожного шахтаря. А ще ж вібрація і силікоз. Але за 500-700 крб. у місяць люди не бояться нічого. Через 5 років він збере гроші на машину, коли не зіп’ється чи не скалічіє. Травматизм на рудні – досить високий. То завалилася стеля, придушивши жертву “заколом”, то бурильник упав у “дучку”, то попав під вагонетку, перебиті руки, ноги, ребра – чи не в кожного другого. Але колимчани – люди міцні. Вони знають, що добробут дається нелегко. За нього треба платити – молодістю, здоров’ям, а то й цілим життям. Життя жорстоке – нічого не вдієш. ».

У продовження, та для кращого розуміння ситуації письменника, – запис 2-й (повністю): «Я повертався до гуртожитку і падав, як убитий. Була робота і сон. Проміжків не існувало. Так я зміг витримати три місяці. Довелося заявити, що така робота – не для мого здоров’я. Міліція обурилась, почалися перші нагінки. До того ж, я змінив кімнату, перейшов до іншої. Це було новим порушенням: як я смів, коли мені, всупереч положенню про заслання, наказано жити саме в цій кімнаті і саме з цими людьми. Але їхня постійна пиятика не давала мені спокою. У травні мене викликали до райцентру і почали погрожувати: в разі подальшого порушення режиму будуть судити. Я послався на положення про заслання, яке дозволяє мені проживати в межах району, обирати житло своєю волею. Переверзєв тільки злісно усміхався, перейшовши на брудну лайку. Довелося його поставити на місце. “Зі мною навіть у концтаборі не розмовляли таким тоном, отож припиніть лаятися, інакше я піду. Я не збирався їхати до вас, а викликали – то розмовляйте людським тоном”. Незабаром приїхала дружина – нас поселили в т. зв. готелі, підселивши водночас двох каґебістів, що спокійно прослуховували всі наші розмови. Якось вони вдерлися до нас, сіли до столу, а один з них, вийнявши ножа, почав випробовувати мої нерви. Я просто не реагував на цю дешеву витівку. Інший пожилець хотів подарувати мені ножа; я відмовився од подарунка, навіть не знаючи, що це провокація з можливим осудженням (збереження холодної зброї)! Коли дружина поїхала, зі мною стався нещасний випадок: прагнучи добратися до кімнати (сусід подався на кількаденні зальоти, не лишивши мені ключа), я спробував проникнути [...] через вікно, але впав – і зламав обидві п’яткові кості, мене відвезли до лікарні, наклали гіпс, а до кімнати підселили нового жильця. Уже звикши до того, що за мною влаштовували тотальне стеження, я не сумнівався, звідки цей жилець. Перебувши два місяці, я повернувся до кімнати. На ногах був гіпс із металевою дужкою – нижче Plattfus’а. Надворі мороз, сніг. Виходок – за 200 метрів. У мене пара милиць і гіпсові черевики, з яких виглядають пальці. На цей раз кімната була порожня. Принести води, сходити до буфету чи по нужді – стало дуже складною проблемою. З цих вояжів я повертався, чуючи на чолі циганський піт. Було невесело». Варто звернути увагу на стоїцизм письменника: каральна система перетворила його життя на нескінченну смугу фізичних і моральних випробувань (відтак позиція «прямостояння» дістала повної верифікації), але ніяких скарг і жодного розпачу, – лише коротка репліка-підсумок: «Було невесело».

А що дізнаємося з листів В.Стуса цього періоду? Спробую створити коляж із листів, написаних 1978-го – 1979-го років до дружини й сина, а також до друзів і знайомих. Із листа В.Стуса до Ірини Калинець: «А вірші помалу йдуть і йтимуть. Дай-но, Боже, затишку келії! Зараз я – на видноті: в кімнаті шарварок, та й гидка бичарня ця мені. Ось вийду на сопки скоро, притулюся до кедрівника, поцілую Іван-чай (синя, сумна квітка сопок – всі сопки сині од Іван-чаю!) – і защебече в очах і в серці. Довкола мене – сопки. Тут був концтабір, де збавляли дні й В.Курчик, і о. Василь, і Святослав Йосипович. Давній – є кінцеві дати 52 р. – цвинтар з/к – весь з українськими написами, навіть де латиною проставлено ініціали – теж стоїть під датами життя наше р. Отже, це Україна, лише засибірська. Старі зеківські житла – тепер у них мешкають ударники комуністичної праці (частина – 2-поверхові будинки, новіші)». І як тут принагідно не згадати, що відомим в’язнем системи концтаборів Колими у 1930-х роках був письменник Михайло Драй-Хмара. І попри те, що у перших листах до рідних письменник намагався підбадьорити і себе, і їх, його приватну екзистенційну ситуацію, хай і в зовсім іншому контексті, якнайліпше висловила Галина Посвятовська: «Або живеш, або не живеш – що, по суті, не становить великої різниці. Найгірше – знаходитися посередині. Так, як я». Коли читаєш листи М.Драй-Хмари з Колими (починаючи з найперших), то відчуваєш, оце «посередині» чи не найгостріше: «Як же ви живете, мої дорогі? Оксаночко, доцінько моя дорога, як живеш ти, моя маленька пташечко? Де ти була літом? Що робила, що читала? Про все, про все напиши мені докладно. Я так сумую за тобою і за мамою твоєю, що й сказати важко... А річка за спиною все дзюрчить і дзюрчить, і це дзюрчання заспокоює мене». І, згодом, на другому році каторги, повідомляючи дружині про слабку, але все ж, надію, писав: «Подав у комісію при ЦИК заяву про помилування... Надіюся, як надіється багато людей...». Чекаючи на відповідь репресивної влади, людина психологічно зависала між крихкою надією і лютим відчаєм, між утраченим життям і близькою смертю. Власне, і сам Василь Стус висловив відчуття того болісного екзистенційного стану «межисвітів», «на споді чужого існування» в одній із семантично затемнених поезій іще до першого ув’язнення, у збірці поезій «Веселий цвинтар» (1970):

Ти, народившись, виголів лишень,

а не приріс до тіла. Не дійшов

своєї плоті. Тільки перехожий

межисвітів, ворушишся на споді

чужого існування.                              

                                   Сто ночей

попереду і сто ночей позаду,

а межи ними – лялечка німа:

розпечена, аж біла з самоболю,

як цятка пекла, лаконічний крик

усесвіту, маленький шротик сонця,

зчужілий і заблуканий у тілі.

Ти ждеш іще народження для себе,

а смерть ввійшла у тебе вже давно.

Про «межове існування» на Колимі чимало дізнаємося із листів Василя Стуса: «Одне слово, чуюся, як беззбройний гладіатор на арені рим[ського] цирку – перед дикими звірми. Ще: як у банці з павуками. Усіляка гидота верне од мене носа: сичить услід. Як у театрі абсурду, як у п’єсах Ібсена, як у “Носорогах” Йонеско. Цікаво, хіба ні?» (до Ірини та Ігоря Калинців,13.09. 1978). Або у листі до Олега Орача (3.12. 1978): «Питаєш – як ведеться мені? Все ще наскоки, навали – відбиватися ніяк. Тому мушу стояти – як при останній стіні. Головне – вміти тримати голову. Навіть – коли не держиться на в’язах. Коротко: поховав тата (7.6), ледве вирвався на 10 діб, оголосивши політ[ичну] голодівку, бо не пускали; по поверненні перебув вкрай гидку брехливу статтю “Друзья и враги Вас[иля] Стуса” – у рай[онній] газеті (три підвали!), потім – “відгуки” читачів. Усе це тривало два місяці – шабаш відьомський. Заправив зборів – не дали говорити (7 хв[илин] регламенту й обструкція). Я пер трактором і дещо сказав (наполовині – обірвали). Це було при Валі. Вона поїхала від мене з думкою зустрітися вдруге в якій Мордовії. Весь цей час я палив рукописи свої – аби було менше комусь до діла. Одне слово – я як рокований на розтерзання дикими звірами в рим[ському] цирку. Оббріханий, зневажений, але гордо тримаю голову – аж їм кров із зубів. Потроху пишу вірші. Правлю від Андропова, аби повернули забрані. Поки – безкорисно. І – майже жодних надій. Тому поки орієнтуюся на виїзд по відбутті всіх боргів. Так, як євреї (може ж, і я трохи на єврея скидаюся, га?). Бо маю бідний вибір – межи смертей (Мордовія чи запаркан). Це – реально. Власне, найреальніша – Мордовія. А спроба моя (протестаційна) на запаркан – не знаю. Думаю, що ні. Втім – побачимо. Що міг – я зробив. Що зможу – ще зроблю. Але без України мені моторошно. І тут, на Колимі, і там, коли випхають чи випхаюсь. Отже моя морока. У мене є мій народ, який мої друзі інших національностей називають багатостраждальним. Його муки – то єдина моя скорб. Я мушу стояти на тому, на чому досі стояв». У листі до дружини й сина (14.02. 1978) відчуваємо семантичні й емоційні вібрації, що виповнювали й підтримували дух поета й людини: «Пильнуй сина. Зроби так, щоб він знав, за що його батько зазнає нагінок, і не соромився мене, а пишався, може. Ми з Тобою, Валю, вже в історії – тож будьмо гідні місії своєї. Я – як непокірний протестант проти зла. Ти – як жалібниця Ярославна. Тільки не плач і не показуй на людях своєї біди. Тримай голівку свою повище, бо Ти – молодця моя, славна моя, дорога моя, безсмертна моя. Бо Тобою напоєно десятки моїх віршів, які, дасть Біг, переживуть і нас із Тобою. Цілую, цілую, цілую. І – будь мужня, жіночна моя лебедине». Настрій В.Стуса має деяку амплітуду коливань, але загалом, він доволі похмурий: «Я не думаю, Валю, що мені дадуть таку ж змогу – виїхати. Але після всіх Мордовій та Колим мені тяжко відчувати щоденні провокації гебістів – тільки тому, що я хочу чесно працювати для свого народу, не опускаючись до холуйства, як більшість 60-ників-літераторів. Будемо горді – в своєму горі, будемо тверді – в своїх злигоднях» (до дружини, 2.11. 1978). І ще, з фіксацією максимально тверезої оцінки свого найближчого майбутнього: «З Колими – без пересадки – у вічність – така, чую, путь нашої з Тобою незустрічі. Але – бадьоріше, кохана. Я повен трагічного оптимізму, що світ – опроти мене – є собі, я ж – є собі – опроти нього» (до дружини, 11.02. 1979). Поет намагався не зазирати в пащу прірви, здавшись на Господню волю; понад усе він прагнув зустрітися із дружиною, сином, із друзями й Києвом: «Працюю, читаю, нікуди не ходжу, живу, як чернець. Не журіться мною. Бо в мене все гаразд, і зле бути вже не може. Бо я здався на Господню волю чи – приймаю долю таку, яку мені назначено. І в цьому все моє щастя і всі мої гаразди» (до рідних, 4.03. 1978). Водночас, його свідомість фіксує сухі й об’єктивні максими, які навіть провіденційними складно вважати, бо це наслідок аналітичного мислення освіченої людини: «Мої згадки за історію – правдиві. То пусте – хто її пише. А вона залишить нас із Тобою – в своєму тексті. Бо ми є – добро, а вони – труха і гниль. І в цьому – найбільша стаття нашого оптимізму» (до дружини, березень 1978).

І ще кілька цитат із листів до друзів, у яких поет говорить про власну творчість і проблеми з віршами, що пов’язані з обшуками та конфіскаціями: «Сумно. Багато питань на устах, але мовчу. Вірші не пишу, бо докучило віддавати зошити в одні й ті самі руки» (до Рити Довгань, 17.03. 1978 р.); «Тепер вірші свідомо не пишу...» (до Ірини Калинець, 25.04. 1978); «Щодо віршів: я Тобі казав і писав Славкові, що попереду розпочну піст і т. ін.» (до Ірини Калинець, 15.05. 1978); «Ніяк не можу впоратися з віршами. Їх так багато, а я над ними, як Гобсек. Здається, отак і стають графоманами. Але гра в хованки, часті вилучення віршів не спонукають до належної обробки, доведення вірша до можливої кондиції. Через це я поклав честь на тому: хай лишаються од мене бодай чернетки. А то й гірше буде» (до Ірини та Ігоря Калинців,13.09. 1978); «Помалу пишуться вірші, але не такі, які я хотів би. Виінакшують роки. Все тримається на стилі, але – без напруги, сили, що я шаную найбільше» (до Віктора Дідківського, 28.12. 1978). І, знов-таки, тема віршів у листах до дружини й сина. Стус говорить про брак самоти й тиші, необхідних умов, які забезпечують концентрацію й пошук єдино можливих слів, із яких складаються вірші: «Єдино – мені ще мало самоти і тиші – такої навальної сили, яку я мав перед цим роком – у грубезній келії ізолятору. Я прагну торжества, що видається мені прощальним. Все-і-завжди – прощальним» (до дружини, сина і друзів, 31.12 – 1.01. 1978). Крім відсутности тиші, є ще й інші напасті – ґебісти, які крадуть і нищать створене. Натомість поет шукає шляхи порятунку й збереження написаного: «Далі: попереднє моє висилання – десь 47 віршів – то лише спроба. Там є чимало геть недокінченого, але смисл був – урятувати їх од лихої години (хай і недокінчені). Отож, то була не збірка, не цикл, а слід вічної втечі од напасників» (до дружини, сина і друзів, 31.12 – 1.01. 1978). У цьому ж листі, як висновок: «... а творчої самоти нема». У продовження теми з міркуваннями про можливі перспективи (аж до еміґрації, в яку поет по-справжньому не вірив і якої не прагнув): «Коло мене по-старому все. Писати не хочеться, бо геть чисто все гебісти обмацують, а то й крадуть. Не тривожся, дорога. Така наша доля. Коли зошитів із віршами не повернуть, як і решти награбованого в мене під час обшуку – доведеться щось робити. Може, навіть ставити – в перспективі – питання про виїзд до каппекла із соцраю. Знаю, що такою вимогою побільшу свої мордовські шанси. Але – най вона западеться, ця Колима! Бувай, люба. Не думай, що я навіснію. Ні. Мені просто хочеться мати збережене почуття гідності. Людської гідності» (до дружини, 3.03. 1978). Іноді В.Стус обмежується ледве не констатацією: «... обшук і втрата двох зошитів з віршами» (до дружини, 26.06. 1978). Для автора, на кшталт В.Стуса, втрата його творів є пекельною мукою, але він не здається, демонструючи вигадливість і стоїцизм, а ще – затятість у боротьбі із системою: «Переписав для Тебе кількадесят віршів – спершу вислати, аби ті ж брехуни завтра не поцупили їх. Коли нашкрябаю ще (до біса заготовок віршових, до біса віршів, які я, здається, вже сто разів висилав Тобі (а, може, й ні? Не Тобі?). Отож, по змозі переписуватиму. Але дав би Бог, аби не пропали ті, які я вже відіслав (тут, здається, 60)» (до дружини, 6.09. 1978).

Дмитро Стус, коментуючи психологічні та екзистенційні первні поета та його мотивацію щодо творчости, як боротьби за своє, – людське й національне, – слушно зауважив: «Василь Стус уважав, що поет позбавлений права на слабкодухість. Він – сіль земли, бо коли поети втрачають здатність рости ввиш, тоді всі приречені розчинятися в силовому полі життєздатніших культур і націй. Саме тому кожен Стусів текст – своєрідне самоповертання в національну й індивідуальну історії, наповнення сірого й буденного дня світлом духу людини, яка щомиті відчувала особисту відповідальність за долю людини, народу, зрештою – усього світу». Варто додати і міркування Ольги Пуніної, авторки першої та єдиної на сьогодні монографії, присвяченої дослідженню психотипу В.Стуса: «Про емоцію як вибір-домінанту Василя Стуса свідчать також його творчі наміри. За твердженням Дмитра Стуса, на межі шістдесятих-сімдесятих Василь Стус прагне глибше осягнути структуру творення поетичного тексту, “який би сприймався не стільки на рівні розуму, скільки на рівні чуття”. Можливо саме цей досвід прочитується іншими у поезіях Василя Стуса, якщо вона отримує такі метафоричні характеристики, як “поліфонічний згусток болю і нервів” від Миколи Горбаля чи то “зматеріялізований у слові біль свого часу” людини-оголеного нерва епохи від Василя Овсієнка. Дотичними є міркування самого Василя Стуса, які він висловлює в листі до Віри Вовк від 27 листопада 1975 року, де заперечно реагує на пораду адресантки писати верлібри. Стус, розгортаючи думку про неверліброві теми як час, коли не може ставити собі завдання писати їх, висуває припущення, що “верлібр приходить при меншій емоційній напрузі, коли немає надмірного зосередження на одному, при більшому самовладанні митця; він ніби існує в стереоскопічному просторі, в якому мені поки бути заказано; нарешті, верлібр ‒ це й більша відстань між матеріалом і автором, ніж та, на якій я перебуваю од своєї: у ньому факт буття геть чисто переконституйовується в мистецькій структурі і набуває в ній смислу тільки як протоматеріал: а все це ‒ завелика розкіш для мене, задальній план мого себепочування” (курсив у цитаті О. П. – О. С.). За цим поясненням стає очевидно, що емоція є для Василя Стуса основною формою виявлення психічної енергії, коли творча особистість невіддільна від свого поетичного світу, за допомогою нього виражає своє інтенсивне почуття і свій зміст. На переконання біографа Дмитра Стуса, життя письменника і людини Василя Стуса “чимось подібне до світу ідей”, які в свою чергу наділені здатністю змінювати реальність. Ця думка, будучи своєрідною ілюстрацією до міркувань Юнґа щодо інтровертного емоційного типу людини (близька до ідеї, ставлення до якої схиляється у бік почуття), чи не найдоречніше здатна підсумувати здійснену спробу описати Стусову морально-психологічну структуру (поняття Семена Глузмана). Увесь окреслений спектр типологічних характеристик Василя Стуса, продемонстровані його особливою творчо-етичною оборонною системою в дії як вираження своєї мети і змісту, веде до визначення такого способу психологічної адаптації чи то особистісної установки людини, як інтроверт з перевагою психологічної функції емоції».

Водночас, у дискретній та хаотичній історії стусознавства трапляються і відверті недоречності. У діяспорному збірнику спогадів про В.Стуса (який був першим виданням у цьому жанрі) серед інших, направду вартих уваги матеріялів, зустрічаємо вірш-триптих відомого поета Яра Славутича «Пам’яті Василя Стуса». У тексті є майже «обов’язкова» (емблематична) згадка про Колиму (а ще – суто задля рими, – згадується топонім, жодним чином до долі поета не причетний, – Байкал, sic!). Складно сьогодні зрозуміти не лише надмірний патос, але і загальну мотивацію еміґраційного автора (текст якого не просто провисає у порожнечі, але й відгонить відвертим риторичним фальшем). Віддати належне закатованому поетові? Але все це, на жаль, схоже на відбування меморіяльної повинности і, на жаль, – не більше. (Бо, насправді, Стус таки був безкінечно самотній на тій сіро-засніженій та промерзло-убогій Колимі. Ще більш самотнім, перебуваючи там у другій половині 1930-х років на каторзі, був хіба що Драй-Хмара, який і листів майже не отримував. Але і Стусові наприкінці 1970-х було там непросто. Наскільки йому було складно, – видно із записів у «Таборовому зошиті» письменника. Він ніколи не скаржиться, іноді записи виглядають максимально відчужено, ніби фіксувалися вони для майбутнього суду над злочинною системою, який так і не відбувся). Наведу лише одну строфу Яра Славутича зі згаданого меморіяльного триптиху, старанно заримовану, але, на жаль, безпредметну та порожню, формально-декляративну:

Ти не самотній, Стусе, в Колимі

Чи десь на рвистих берегах Байкалу:

Важкі вітри виспівують зимі

Твій красний вірш із болю і металу.

Значно ближчим до розуміння письменника на Колимі виявився французький дослідник літератури та перекладач Жорж Ніва: «Василь Стус постає творцем незвичного для більшості читачів краєвиду – Колими. Пустельний ландшафт, що вміщає в себе руїни Едему. Пейзаж без перспективи, сильно стиснутий горизонтально, наче під ударами молота, із запаморочливими стовпами, що нагадують гори Хуаншань на картинах майстра Мей Ціна. Запах, що просочується, – це аромат чебрецю. І на тлі цього краєвиду поміж похилених спин рабів самотньо й гордовито височіє постать каторжника Стуса – з його сарказмом, спалахами помсти та саморуйнації, з його виснаженням. В зимовій темряві Колими та в її короткому п’янкому полярному літі лунають спогади про європейську поезію – так, наче Рільке, Ґете, Байрон призначили зустріч у цьому крижаному всесвіті». І далі: «Опинившись віч-на-віч з колимським гнітом, Стусова поезія, наче кінь, стає дибки, стає на шлях вічного протистояння між злом та добром, між тінню та світлом. Із крижаної колимської печі виходять надзвичайні гіперболи, подібні до сліпучої лави камчатських вулканів. До нас наче повернувся Данте з його “Пеклом”. Повернулася ХХХІV, остання пісня “Пекла”, де “цісар мучнів, мукою пойнятий, став, скутий в ребрах твердю крижаною”. Адже ці два пекла – Дантове і Стусове – переносять нас у край, де “не померши, не залишишся живий”». Жорж Ніва не так і давно відкрив для себе українського поета Василя Стуса й відчув, як мінімум, осяяння, – щодо поета й поезії, її ролі в житті суспільства й культури, – національної та світової. Саме тому він уже декілька років наполегливо перекладає вірші Стуса французькою, пообіцявши перекласти повний корпус «Палімпсестів».

Попри астрофічну будову щойно оприлюдненого вірша В.Стуса «Неба і сонця нема...», він легко ділиться на строфи-катрени, завдяки перехресному римуванню, – abab (у тексті – шість канонічних строф): 

Неба і сонця нема

тільки сніги і ліси

Біла така вже зима

Зовсім без чару краси

Пісні і сміху не чуть

Ниє засніжений дріт

то під дротами течуть

в Лету останки літ

Тиша – як дзвін, що затих

Тиша – як вигаслий жар

Боже, ти знаєш тих,

котрі в снігах лежать.

Знову і знову в очах

Як попелища сліди

Рої замерзлих дівчат

Снять про вишневі сади.

Кажуть, луна ще сміх

і догоряє снага

Вже як надії їх

Сплять у надійних снігах

Вчора розвіялось сном

Завтра пливе в міражах

Мовчки стоїть за вікном

Рідна душа.

Вірш починається зимовою пейзажною картиною (але одразу ж із зауваженням від ліричного суб’єкта: «зовсім без чару краси»), яка уже в другій строфі трансформується у виразно психологічну, – з відчутними мінорними інтонаціями. У третій строфі зринає узагальнена згадка про «тих, котрі в снігах лежать». Також з’являється важливий образ тиші, що має навантаження цілком негативне, бо це тиша мертвих, цвинтарна тиша, яка прийшла на зміну абсурдові, аби засвідчити його ж таки переконливу ясність («Тиша – як дзвін, що затих / Тиша – як вигаслий жар). У листі від 1.02. 1978 р. до Світлани Кириченко В.Стус згадує про свою «самотність – як келійний зашморг». Зрозуміло, що йдеться про іншу самотність, – не ту, яка необхідна поетові для творчого зосередження. А в лютому-березні того ж року він починає лист до Леоніди і Надії Світличних такими словами: «Прошу не мати серця, що не пишу. Дичавію потроху – в цій пустині. Крижанію – на кризі. Маю ще дещо, але – подужаю, дасть Біг». Пригадується семантично суголосний (лише намічений, але промовистий) образ тиші-смерти з грудневої поезії 1962-го року «Ти що казав? Зараза – що казав?». Людські інтенції, мрії, бажання – таки можна закувати в тишу, перетворивши усі перерахові прикмети та риси живого життя на мертвечину, – без голосу, без руху, без любови:

Ти що казав? Що в зашморг затягнеш

Мене, моїх дітей, мою дружину,

Всіх націоналістів з України,

Фашист червоний, землю забереш

І на платформи – в болота сибірські.

Людські кістки – на добриво візьмеш.

Ти що казав – ти в тишу закуєш

Оцей кортеж оскаженілих тигрів?

Є відчуття, що поезія «Неба і сонця нема...» – не зовсім типова для В.Стуса. Вона занадто врівноважена в інтонаційному потоці; фактично, позбавлена експресії (на що вказує нейтральна пунктуація), – принаймні у екстатичному, звичному для Стуса, варіянті. Можна припустити появу тут мотиву відчуження, що походить із арсеналу експресіоністичної поетики, але він не характерний для лірики цього поета, «людини без шкіри», за влучним визначенням Семена Глузмана. Зима у цьому вірші асоціюється із простором, остаточно позбавленим життя і навіть його перспектив. Така зима ґарантує хіба що забуття. Остання строфа звучить максимально мінорно, і це є підсумком рефлексій ліричного суб’єкта на час і простір (Колима): «Вчора розвіялось сном / Завтра пливе в міражах». Проблема, звісно, не у зимі, а в умовах абсолютного нехтування будь-яких людських прав. Погляньмо на перші дев’ять рядків ще однієї поезії з образом зими, «як нескінченної осклілої вулиці», який є суголосним колимському віршеві. Є тут і образи «тиші тиш» й «пітьми теміні», які поглиблюють і чуттєво конкретизують загальніший (кругліший) образ зими, як мертвотного простору. І є тут рідна душа (яка «мовчки стоїть за вікном» у колимському вірші), й саме вона дозволяє ліричному суб’єктові не збожеволіти:

Коли б не ти – оця зима

мені була б, як нескінченна

оскліла вулиця. Для мене

без тебе і життя нема.

Коли б не знав, що в тиші тиш

і в пітьмі теміні немає

твоєї свічки, що світає

попід безоднею узвиш –

я збожеволів би давно.

Дмитро Стус, коментуючи у примітках цей вірш, зокрема, зауважив: «Перші дев’ять рядків тексту – своєрідна квінтесенція ставлення в’язня до дружини, яка за всіх обставин лишається найважнішою єднальною ланкою між ним та рештою світу, реальним відбитком пам’яти і основним джерелом надії. Написаний 1974 року, твір цілком логічно вписується у канву психологічного “засланського” циклу, бо саме тиха, але незламна підтримка дружини допомогла поетові дочекатись закінчення “холодної” доби заслання». У вірші «Неба і сонця нема...» ліричний суб’єкт рефлексує стосовно долі ув’язнених жінок (дівчат), які тут загинули (замерзли) задовго до нього. Той факт, що він згадує саме «замерзлих дівчат», засвідчує його високі моральні якості. У таких місцях і в таких нелюдських умовах було складно й чоловікам, тож можна хіба що спробувати уявити, як тут велося дівчатам, які разом зі своїми надіями «сплять у надійних снігах»: «Знову і знову в очах / Як попелища сліди / Рої замерзлих дівчат / Снять про вишневі сади». Про долю жінок на Колимі маємо й безпосередні свідчення тих небагатьох, які вижили та залишили свідчення. У есеї Оксани Пашко, присвяченому мемуарам Надії Суровцовій, зустрічаємо проникливі роздуми про образ Колими у 29-річному ходінні по тюрмах, таборах і поселеннях: «Свій життєвий шлях Суровцова часто осмислює через біблійні мотиви та образи: “Моя Голгофа” – так називається частина спогадів, присвячена перебуванню на Колимі; треба “випити чашу до дна”; “подальша страдницька дорога”, “страдницький шлях”; повінь порівнюється з кінцем світу: “розкрилися всі безодні небесні”; а комарі стають “біблійною сараною”. Табірний побут набуває ознак чогось апокаліптичного. Із точністю кінематографіста зафільмовано побутові картини штрафного табору Ельген: “Найстрашніше в їхньому житті було позаду: задушливі ночі в зоні, коли вони, згромадившись, стояли в юрбі, і постріли з вишки, і розкладені трупи поряд на нарах, і сотні вошей, що ворушилися на тілі, не даючи й хвилини спокою, марення, кошмари, тиф, трупи товаришів за простирадлом у кутку, і сварки санітарів, котрі виривали у мертвих золоті зуби; трагічні смерті серед смороду випорожнень, і багато іншого, про що не скажеш...”». Напевно, було багато такого, про що й у спогадах (місцями ніби відчуженими) написати було непросто. Оксана Пашко, зокрема, продовжує розмірковувати про спогади Надії Суровцової: «Дослідники жіночої табірної мемуаристики вважають, що “жіноче повсякдення в таборах було наповнене щоденними непомітними, але дієвими практиками спротиву дегуманізуючому впливові режиму”. Витримати було можливо, тільки якщо відбувалась “якась боротьба, якісь перемоги”. Письменниця відверто говорить про це існування на межі: “Життя пройшло повз мене, я, що переганяла їх колись на голову, тепер вийшла в тираж... Мені не хотілось уже нічого... Власне кажучи, можна було вмерти. Це був би простий, але нецікавий вихід... мене обурювала до глибини душі перспектива щезнути безслідно. І це втримувало, примушувало до нецікавої і марної боротьби за існування”.». «Існування на межі», – центральний лейтмотив спогадів про Колиму. На межі перебував і Василь Стус, попри те, що його умови на Колимі було суттєво іншими, ніж у Надії Суровцової, або у Михайла Драй-Хмари.

Михайло Драй-Хмара, який перебував (і, врешті, загинув) на Колимі приблизно в той же час, що й Надія Суровцова, писав у листі до рідних 6-го квітня 1938-го року, подаючи свідчення про свій побут, які легко знайти і в мемуарах Н.Суровцової: «Сьогодні нарешті знайшов вільну хвилину, щоб написати вам листа, а перед тим, повірте, ані хвилиночки не було часу. Прийдеш з праці і такий стомлений, що й думати не хочеться, не те, що писати. Швидше у ліжко і спати, щоб відпочили руки і ноги... Я дуже, дуже схуд. Запаси товщу, що відкладалися в мене на животі й грудях, зовсім зникли. Груди – це шкіра та кості: всі ребра видно. На руках і ногах понадималися жили, як у старих людей. Організм взагалі і в цілому ослаб, хоч і не переніс жодної важкої хвороби. Іноді по обіді ледве плентаєшся на роботу і думаєш, як це ти будеш рухати кайлом, лопатою, але потім перемагаєш ту кволість, починаєш рухатися і входити у норму. Найбільше руки болять мені, бо руками доводиться здебільшого працювати, а вони в мене слабосилі, як у дитини. В ногах і плечах є ще сила. А в руках нема. Іноді крижі болять. Тільки но підійму щось важке, камінь чи колоду, і вже готово: днів на три, на чотири, забезпечено гострий біль – ні встати, ні сісти. Мені часто сняться смачні речі і найбільше я про їжу думаю... Раніше я думав про філософські матерії, а тепер думаю про шлунок, – так усе міняється». У наступному листі до дружини й доньки 2-го червня 1938-го року дізнаємось про катування каторжною працею, побутом (його відсутністю) і голодом: «Що вам написати про цей відтинок мого життя?... Я ввесь час страждав безсонням – не спав три тижні, бо не мав ні місця, ані ліжка, а було холодно в неопаленім наметі, на дворі стояв 30-ступневий мороз, і вітер часто стрясав полотняний дірявий дах і підмивав нижні краї намету, обдаючи крижаним подихом груди тих, що спали, розмістившися на підлозі. Сидів я на страві swietego Antoniego, дістаючи її раз на добу (400 грамів хліба, 500 гр. риби і черпак т. зв. баланди), – тому насилував свою уяву, малюючи собі стіл, повний найсмачніших, найрясніших, жирних і солодких страв з гострими, пряними приправами, з запашними сосами, з свіжими овочами і натуральними виноградними винами. Я часто згадую мамині обіди в Тростянчику. Який смачний був короп, фаршований або в маринаті! Тільки й об’їдатись! А борщ зі сметаною! Я таких борщів потім не їв. Правда, пісний борщ з грибами, маслинами і вушками ще смачніший від скоромного. А які смачні мариновані груші, яблука, сливки і вишні подавалося у мами на стіл до пряженої качки, або до котлет! Я вже не кажу про мамалигу, яку я любив їсти з молоком. Але гречаних лежнів зі свіжим сиром, ледве підрум’янених з одного боку, та ще зі сметаною, я згадувати не можу. Ах, як часто я їх в уяві їв, нудьгуючи в проходах, набитих людьми, що вешталися! Не забув я маминих сирних пасок, ванільної та шоколядної, ані мазурок її та баб, таких запашних, що впрост у роті танули, коли їлося їх з чаєм, наполовину заправленим ромом або вином. Згадую я і колеґіянські обіди, і наші, на Садовій, що рясніли городиною з фаршом (кабачки, помідори, сині баклажани, голубці і т. п.), молочними стравами, що я їх так люблю, та солодкими бабками зі сметаною та варенням, киселями та компотами. А на столі в нас завжди пінилися великі келихи з пивом. Як смачно воно пилося після поросяти з хріном, або після пилава, тобто жирної баранини з рижком! Згадую і каневецькі прості, невибагливі, сільські страви, в яких усе ж багато своєрідного чару та ориґінальности. Та найбільше запали мені в пам’ять іменинні вечори. Ось великий, важкий, дубовий стіл, накритий білим обрусом, а на ньому в симетричному порядку горілки, настояні на цитриновій або помаранчевій шкуринці, на кориці або гвоздиці, на шафрані або ванілі, зубрівка, гірський дубняк, англійська гірка, коньяки різної міцности, спотикач, наливки (вишнева, слив’янка, чорнопорічкова, малинова); вина: солодкі, кислосолодкі й кислі, портвайн, мадера, маляґа, токай, мускат білий і рожевий, барзак, шато-ікем, кахетинське, столове, ріслінґ і т. п. Спочатку накуштуємося холодних закусок. Ось дунайський оселедець або керченський, з цибулькою, з перцем, з помідорчиками; ось баклажанний кав’яр; ось мариновані грибки; ось севрюжка вуджена; ось баличок осетриний; це – скумбрія маринована, вуджена і свіжа пряжена; це навага з цитринкою, далі жирні шпроти, бички в томаті, гострі кільки і солодкі ніжки крабів. Тепер холодна м’ясна закусочка: шинка, ковбаса краківська, московська, українська, мілянська; паштет, холодець з ніжками і хроном, холодець з судаком. По маленькій перерві наливається карафки горілкою, наливками і винами та подається гарячі страви: бульйон з пиріжками, або проціджений гороховий суп з сухариками; пряжена індичка з печеними яблуками; ковбаски з тушеною капустою і гірчицею; біфштекст зі смаженою картоплею та огірками; смажені карасі в сметані; пельмені гарячі; пудинґ; бабка саґова або рижова з цукром або варенням; мус вишневий; компот ананасовий; диня і кавун. Знову маленька павза. Подається пиріг солодкий і чай. До чаю цитрина, сир швайцарський і голляндський, сирки шоколядові й ванільні, ром, тістечка, торти вершкові й мікадо, цукерки, лікери й овочі; яблука, грушки, виноград, помаранчі, мандарини, банани, ананаси, ґранати, морелі і т. п. Все це можна запивати сідром, крюшоном, оранжадом (цитринад з вином, овочами і крижинками). Наприкінці морозиво – тутті-фрутті та абрикосове». Хвороблива свідомість вимученої голодом людини зазнає катастрофічних трансформацій. Ще на початку вересня 1936-го року, коли письменник отримував стаханівський (підвищений) харчовий пайок, він повідомив у листі про його зміст: «За серпень дістав стаханівський пайок: баньку консервів з городини і півбаньки гороху з м’ясом... Мені потрібні тільки продукти, що мають у собі вітаміни “С”. Тому прошу прислати сала й часнику...». На початку жовтня того ж року Драй-Хмара повідомляє про покращення побутових умов і харчування: «Годують покищо непогано, краще ніж на “Партизані” (я дістаю стаханівське живлення). Обід завжди із трьох страв, вечеря з двох, а на сніданок дають кашу або шматок риби та пампушку». Втім, уже у липневому листі наступного 1937-го року читаємо: «За червень дуже схуд, бо багато працюю». Виснаження голодом триває не перший рік. Михайло Драй-Хмара, не маючи помітний час посилок і навіть листів від рідних, швидко потрапив у безвихідну ситуацію та отримав, швидше за все, неформальний статус «доходяги». А такі в умовах Колими довго не жили. Працювати на рівні з іншими він не міг, відповідно отримував мінімальний пайок, а це швидко призвело до деґрадації тканин, м’язів, внутрішніх органів... Неможливо уявити психологічний стан людини, яка пише рідним приреченого листа, розуміючи, що завдасть їм невимовного болю: «Я повернувся до реальної дійсности, дістаю пайок по 5-ій категорії і клопочуся про перехід хоч би на третю категорію. Так, я забув сказати, що перекинули мене на річку Утіную. Працюю тут з 31 травня, здіймаємо торф і скидаємо в річку. Сьогодні, 10 червня, звільнений через хворість – на сердечному ґрунті; набрякла права і частково ліва нога, а також жила». Навряд чи існує верифікована статистика загальної української жертви Колими ХХ століття, можна хіба що здогадуватись щодо реального числа загублених людських життів. Згадані М.Драй-Хмара і Надія Суровцова, – так само незримо присутні у поезії Василя Стуса «Неба і сонця нема...». Він про них, можливо, й не знав, але було багато інших, чиї імена він бачив на колимському цвинтарі. Вірш є рефлексією щодо особистого, але, водночас, – він інспірований трагічним національним минулим і є даниною пам’яті всіх українців, чиї життя забрала Колима.