Підстаркуватим (ще не вважаю себе старим) украй потрібна обопільна злагода з сущим. А суще у нас – війна! Та не лише з кацапами… А й зі своїм відображенням. 

Отам, глянь збреше укр-патрій(о)т, осьде дурепа у лосинах дзявкне, то й збагни – де ж запроданець Гоголь, а де – той суціга Тарас Шевченко! Один одного варт. Поспіль – «Вій» з «Холодним Яром». Та я усе-таки совок. Випускник журфаку київського універу. Здавен відомо, що таке Київ, а віднедавна і його універ! Звик уже я і до брехні, і до підсолодженої правди. Облуди. Нічого не вдієш… Хоч правда й очі коле.

Зате, коли слухаю пісню, душа завмирає… Та ще у виконанні ріднесенькою мовою! Отсе почув – «Стара кав´ярня» на слова Юрка Рибчинського… Й пішли ви всі київські «носороги» (за Еженом Йонеску) – слідом за руським кораблем.

Перегодом заходився я нипати, що ж то за «стара кав’ярня» поблизу Хрещатика. І таки її відшукав. У автобіографічному нарисі Станіслава Вишенського:

«…В кав’ярні «Хрещатий яр» (інша назва тієї імпровізованої майстерні Бориса Плаксія – «Галушки»), що на самому початку Прорізної (тоді це була вулиця Свердлова): там Борис розписував стіни, зокрема й нашими портретами. Окрім Бориса Плаксія, в «Галушках» працював художник Валентин Сивашенко».

Ти ба! Українська пісня до всього ж ще має й Історію.

Хрещатик ген... Старий, мов казка, Київ.

Стара Кав´ярня поблизу метро.    

Старий П´єро п´є каву з Арлекіно  

Таким же сивим, як старий П´єро. 

Вони вдвох п´ють чорну каву мовчки.

Що говорити? – сказано усе!  

А хвора совість очі свої вовчі

Розплющує – і спогадом гризе.

Були у (когось) білі довгі вії;

Та швидко згасла зірка Шапіто.

Цнотливу юність у старій повії

Крім нас з тобою не впізна ніхто.

Приспів.

   Все сказано. Скінчилась пісня... Баста.

   Театр згорів. Пий каву і мовчи.

   Кохання... Кохання – дика вигадка фантаста.

   Пий каву зранку, в полудень, вночі.

   А навкруги юрби театр ляльковий;

   Іде життя, немов кіно німе.

   Навіщо текст? – Юрба не знає мови.

   Навіщо текст? – Юрба – ні «бе», ні «ме»...