30-го грудня 2024-го року Сергій Жадан оприлюднив на своїй сторінці у фб поетичний тетраптих під назвою «Спокій». Чому саме така орґанізація віршів? У тетраптиху їх, зрозуміло, – чотири, й вони між собою міцно пов’язані, – як формою, так і змістом: це закон існування подібних текстових зрощень. Цікаво, що це не вперше останнім часом (нещодавно поетом був оприлюднений тетраптих «Бриґада»), відтак простежується деяка тяглість (і навіть схильність) щодо авторської стратеґії у структуруванні віршів. (Треба думати, ці найновіші вірші поета – з майбутньої збірки, і добре, що автор показує їх читачеві уже сьогодні, ніби анонсуючи конфіґурації книги, яка формується: її строфічні зрощенння, циклі, секреції, жеоди й друзи, базові мотиви, провідні образи, характерні настрої та відлуння). Змістом усього, що пише Жадан упродовж останніх десяти років, є війна (безкінечна історія втрат) та інші екзистенційні феномени (приміром, біженці), безпосередньо із нею пов’язані. Це вірші про втрати, смерть, життя, самотність і можливості мови (або, інакше кажучи, – про пам’ять, образ якої вже у першій частині тетраптиху поруч із життям, смертю й мовою, яка виявляється відповідальною за все, що тут у нас відбувається: «Тиша – форма, яку заливають пам’яттю. / І не прокричиш цю тишу, не загоїш розрив, не поєднаєш / мову живих із мовчанням померлих»). Між мовою і мовчанням – прірва, яку заповнює пам’ять. Смерть – це слово, яке знають лише тимчасово живі, за поетом, це «слово, яке насправді нічого не пояснює». Впадає в око якась особлива серйозність Жадана в цьому циклі. Зовсім зникла його одвічна та добре впізнавана іронія. Сьогодні її немає: «Я здатен прожити лише те, що можу назвати. / Мене можна зневажити лише тим, що я розумію. / Все інше лишається поза моєю мовою. / Себто, поза моїми можливостями». Ніби і зрозуміло: звідки взятись іронії, якщо смерть на кожному кроці, й саме про неї мова? Коли торжествує смерть, то навіть пам’ять подекуди виглядає безпорадною. У тетраптиху «Спокій», який написаний верлібром, Жадан демонструє ледве не абсолютну прозорість поетичного мовлення і прозорість мови, якій сьогодні так само непросто, як і самому поетові: «Чому нам тепер бракує слів? / Змінились часи, / змінилось повітря, і я не бачу в ньому того, / до чого звик – вірності і таємниці; / я не знаю, як називати протяги над свіжими могилами, / я не знаю, як заперечувати вогонь». Отож, читачу, ці вірші про чергові втрати. Можна відчути, що мова зокрема про особисте: у вересні минулого року пішла в засвіти тітка поета, письменниця Олександра Ковальова, а у грудні – його перша дружина, театральна режисерка Світлана Олешко. Можливо, поетичні узагальнення в циклі «Спокій» мають і значно ширші контексти, але ліричний суб’єкт до когось таки звертається в усіх чотирьох частинах твору; до когось цілком конкретного (харківського?), до когось зі своїх найближчих: «Нас із тобою і далі поєднує стільки речей. / Стільки нічних переходів, / таємних дверей, мовчазних коридорів. / Вітер, який прилітає з моря, / проходить містом, як ніж / і зникає за пагорбами. / Дощ, мов точний переклад, / робить ближчими небеса. / Теплі доми на проспекті. / Розриви небес над площею. / Легкий, безкінечний світ, / світ нашого співу, світ нашого смутку, / у якому навіть самотність / сприймається, наче вияв чиєїсь любові». Світ, у якому навіть самотність не така вже й проблема, – це, мабуть, світ живих. Наприкінці тетраптиху ліричний суб’єкт терпляче комусь пояснює, чим сьогодні є спроба чесного вірша із чесною мовою та її можливостями. Можливо, у цьому і полягає місія літератури й поезії зокрема: «Ще одна спроба відчути можливості мови. / Ще один шанс перервати мовчання. / Ще один доказ існування Бога. / Такий простий. / Такий очевидний. / Такий моторошний».

Звернемось до палітри мотивів і образів тетраптиху «Спокій», приглядаючись до специфіки композиційного їх розгортання. Повторюся, ці вірші є спробою розмови із кимось, хто не відповідає. Не відповідає не тому, що його немає у тексті, а тому, що цієї людини немає в принципі. Я не знаю, про кого йдеться, і це неважливо сьогодні; припускаю, що у майбутньому дослідники знатимуть більше про обставини та механізми інспірації цього твору. Перший вірш починається міркуваннями про «слово смерть». Є відчуття і навіть повне розуміння, що це не абстрактні рефлексії ліричного суб’єкта, за цим є своя болюча конкретика. Мотив смерти, безпосередньо означений словом «смерть», – без метафор і алеґорій. Емблематичний образ (тема і мотив) смерти – один із найважливіших у поетиці експресіоністів, хоча, зрозуміло, що не вони були першими у його розробці. Щодо смерти, природньо, рефлексують живі, іноді замовкаючи, зважуючи подальші слова і дії; так чи інакше, але звертаючись при цьому до минулого (при цьому доводиться «ставати частиною мови, / крихким дієсловом, / що поєднує / теперішній час із минулим»). Слово «смерть», ніби цілком конкретне і навіть вичерпне, але, словами поета, це «слово, яке насправді / нічого не пояснює», і це проблема, бо слова, які нічого не пояснюють, провисають і губляться у глевкій порожнечі, долучаючись до мовчання: «Слово смерть, умовність якого / розуміють лише живі, / слово, що означує пограниччя мови, / слово, заховане в словнику, наче страх у тілі, / схоже на хвору дитину – наповнене / розпачем і надією, / слово, яке насправді / нічого не пояснює». Міркуючи про життя і смерть, ліричний суб’єкт висловлює своє розуміння радикальної між ними відмінности. Доки немає смерти, – усе є життям. І, – найголовніше, життя – проєкт одноразовий. Зрештою, як і смерть: «Поцейбіч усе є життям. Навіть те, що / видається надмірним, обтяжливим, таким, / що суперечить усьому живому, також є життям. / Життям є наша смертельна втома, наше вроджене / самознищення, полювання на власне серце. / Життям є наше зазирання у безум, загравання зі злом, / вбігання у ніч». Натомість смерть – це кінець шляху; смерть – це відсутність (виражена невблаганними заперечними займенниками у давній формулі: Nemo. Nihil. Numquam). Складно сказати, до кого звертається ліричний суб’єкт, але це однозначно звернення до жінки, якої уже немає серед живих: «Смерть – це коли немає слова на означення / твоєї любові, це безсилля мови, / накочування безіменності, пауза як основа. / Ти ніколи цього не поясниш. / Ти, яка за голосом відчувала потоки повітря, / яка переносила в кишенях срібло нічного звучання – / нині не можеш нічого сказати про смерть. / Оскільки слово смерть належить живим. / А ось ти – вже не належиш». Смерть, як прийнято вважати, осоціюється із тишею (можливо, також зі спокоєм, і тоді спокій – це інше ім’я смерти?). Тоді тиша – це, мабуть, сестра мовчання: «Але надходить та мить, коли ти замовкаєш, коли / по тобі залишається тільки мовчання, / як полотно, у яке загортали змащену зброю. / Тиша – форма, яку заливають пам’яттю. / І не прокричиш цю тишу, не загоїш розрив, не поєднаєш / мову живих із мовчанням померлих». Цикл «Спокій», швидше за все, присвячений особистій утраті; а ще він про мову і дихання, про сенс і працю, про світло й повітря; усього цього, пов’язаного із конкретною людиною, – уже немає: «Мова як осмислене дихання, дихання, сповнене / сенсу, сповнене праці. / Зміст як світло в повітрі: вийми його – залишиться морок. / Око як втілення жаху, як передумова довіри. / Нас поєднує світло. / Нині його немає».

Вже на початку другої частини циклу міркування про смерть трансформуються у роздуми про самотність і біль утрати: «Що виокремлює смерть? / Неможливість про неї свідчити. / Коли стає нестерпною незадіяність легень, / самотність людини, яка не має на кого гніватись. / Самотніше за самотність. / Що може бути самотніше за самотність? / Лише відчуття утрати». Не складно помітити, що у «Спокої» автор користується більшою мірою влучними (суто авторськими, оказіональними: «слово, заховане в словнику, наче страх у тілі»; «нині ми почуваємося як вірші, які ніхто не читає») порівняннями, аніж метафорами, яких тут узагалі немає. Вибудовуючи впродовж усього тексту послідовний образний асамбляж (франц. assemblage) за принципом протиставлення понять і категорій у їх первісному вигляді, іґноруючи так звані дифузні етичні зони вивітрювання (світло / пітьма): «Діти, народжені поміж війнами, / мов стебла, покладені поміж сторінками / шкільних підручників – / нині ми почуваємося як вірші, які ніхто не читає. / Велике забуте мистецтво радості, / уміння тішитися тому, що все є можливим. / Поцейбіч усе є можливим. / Доки світ перетікає тебе, / як ріка перетікає долину, / доки світло може дозволити собі розкіш – / відкидати тінь, значити свої межі мороком – / доти все є можливим, приступним, твоїм». І знову – протиставлення (наразі часів), яке породжує нову реальність, у якій людей поєднує не звичне взаємнення, а порожнеча. Це рефлексії про раніше незнані екзистенційні стани та відчуття: «Але надходять інші часи. / І настає / наша велика самотність. / Пустка, що нас поєднує. / Відсутність, наповнена нами». І, вкотре у цьому тексті, – звучать свіжі, незачовгані порівняння, які змушують зупинитися і перечитати рядки поета. Жадан, по суті, дає нове дихання такому тропові, як порівняння, розширюючи уявлення не лише про його часопросторові аспекти, але й семантичні («теперішній час із минулим, / повернення із вигнанням»): «І в цій сліпучій темряві / саме ти: / будь частиною світла, / тим граничним подихом, / яким темрява захлинеться, / озветься, / обірветься. / Будь частиною снігу, / якому випало впасти, / снігу, що нагадує про неминучість появи / і незворотність відходу. / І хай природа снігу така неподібна до теплого / дихання, / хай небо зими буде схоже на простирадло, / на якому цієї ночі не спали, / але саме ти зумієш / бути хапливим ковтком повітря, / ставати частиною мови, / крихким дієсловом, / що поєднує / теперішній час із минулим, / повернення із вигнанням».

Здається, я розумію, чому Жадан у цьому творі звернувся до верлібру. Це анітрохи не випадково. Як легко здогадатися, поетові, що народився в тонічній системі віршування, римувати не складно, – ані вчора, ані сьогодні. Звідки ж цей вибір на користь верлібру? Мабуть, на це має бути пояснення. Верлібр, однозначно, залишає більше свободи для вислову, для щеплення додаткових «бокових» емоційних і семантичних гілок. Такий собі, можливо, арґумент зі свободою, я розумію, але. Спробуйте заримувати щось на кшталт оцього: «Шкода, що саме тепер, коли з’явилось / багато відповідей на наші питання, тебе / не можна / почути. / Вже не дізнатись, / що ти думаєш / про паморозь і відлигу, про тиху роботу / трави, про архітектуру печалі». Зрештою, заримувати можна все, що завгодно, але тональність вільного поетичного вислову має свої переваги, як має їх і закута у риму будь-яка канонічна строфа. Для кожного змісту є своя форма. І, знов-таки: ми ще почуємо від Жадана і цей, або суголосний, зміст у римованих строфах, але сьогодні йому комфортніше у верлібрі. Якихось розумніших пояснень сьогодні не буде, хоча я впевнений, що саме зміст визначає форму. Чи може бути навпаки? Звичайно, може. Але не сьогодні. Щось подібне буде вже після війни, коли знову повернуться експерименти, епатаж, штукарство, побутовий формалізм та інші розваги мирного часу. Сьогодні на це немає ані часу, ані сил; сьогодні є серйозніші справи. Треба хоча б розібратися із мовою живих і мовою мертвих; мабуть, це різні мови, втім, усе це настільки нове й незнайоме, що доводиться врубатися у цей, щойно знайдений простір, із питальними інтонаціями, – не інакше, і це віртуозно відчуває поет: «І якщо мова живих тримається на любові, / на чому тоді тримається мова мертвих? / Можливо, на співчутті. / Небо як дієслово минулого часу – / все уже здійснено, довершено, все / відбивається в оці, все залишається / в голосі. / Скажеш щось про ці дерева?». Чорні дерева у чорно-білій країні, яка спливає кров’ю у великій війні, – що про них можна сказати? І, – що вони можуть сказати нам? Це випробування, за Стусом, на волячий терпець, і немає іншої ради: «Чорні дерева, такі сміливі, / безборонні, схожі на слово «вітчизна», / написане від руки в шкільному зошиті. / Дерева як почерк, як фіксація простору – / скажеш щось про це? / Навіть потойбіч лінії світла мала би / відчитуватись скупченість хмар і / прокресленість русел. Все, що / зникає, все, що відходить і рушиться, все, / що випадає за межі життя, так чи інакше / має своє згасання, западає поміж дощів, / поміж світанків, / поміж дитячих долонь». Цей календарний грудень випромінює асоціяції певної амплітуди. Рік себе вичерпує найщільнішою пітьмою, і ніби тамує подих перед початком чогось нового: «Незворотнім є шлях ріки, незворотнім і / невпинним, покликаний нагадувати нам / про щоденність відходу. / Непроникним є простір смерті, а проте / хтось торкається тебе серед вулиці / і нагадує про головне – / про грудневе повітря, / створене для того, / аби тамувати подих».

Подивимось на заключну частину циклу. Тут, очікувано, прозвучить найголовніше, – вкотре про значення мови, про можливості мови та межі її можливостей: «Я здатен прожити лише те, що можу назвати. / Мене можна зневажити лише тим, що я розумію. / Все інше лишається поза моєю мовою. / Себто, поза моїми можливостями. / Чому нам тепер бракує слів? / Змінились часи, / змінилось повітря, і я не бачу в ньому того, / до чого звик – вірності і таємниці; / я не знаю, як називати протяги над свіжими могилами, / я не знаю, як заперечувати вогонь, / я не розумію значення каменю, / що вимивається навесні. / Але варто визнати – ми самі / боїмося говорити відверто про те, / що нас насправді хвилює – / про можливості пам’яті. / Страх утратити все лишає тебе ні з чим. / Хтось говорить «смерть» – і всі завмирають. / Так, ніби ми приречені слухати / те, що не надається бути почутим». Феномен людської пам’яти вкотре (не лише у Жадана) – виступає рятівним місточком, – між минулим і теперішнім, між мертвими і живими. Якщо смерть – про відсутність, то пам’ять, усе-таки, про присутність, тяглість, відданість: «Нас із тобою і далі поєднує стільки речей. / Стільки нічних переходів, / таємних дверей, мовчазних коридорів. / Вітер, який прилітає з моря, / проходить містом, як ніж / і зникає за пагорбами». Пам’ять якимось дивовижним чином усе цементує у міцні та надійні жеоди, у яких ми можемо бути разом, – і мертві, і живі, і навіть ще сьогодні ненароджені. Якось так непомітно у цьому тексті виник Тарас Шевченко. Я не кликав його спеціяльно, але він прийшов, бо не міг не прийти: занадто складні сьогодні часи. І немає жодних ґарантій, – ані для нас, живих, ані для наших мертвих. Утім, поезія вкотре доводить, що вона таки спроможна творити дива. Власне, поезія – це лише мова, орґанізована зусиллями (диханням) літератури і конкретного літератора. Це мова у величному вияві понад її можливості, – коли вона просто звучить і перериває мовчання. Це той випадок, коли людська мова не змагається з Богом, а лише засвідчує існування, – Його і Наше. Жадан у цьому тексті – ґеніяльний поет, хоча я особисто про це знав завжди. Єдине, чого я не можу збагнути вже чверть століття, чому його люто у нас ненавидять? Невже за зірку на чорній футболці й макабричного Мао на палітурці давнішого «Вибраного»? Я у такі казки не вірив іще в дитинстві. (Усім би анархістам поводитись так, як Жадан, коли рептильна нечисть атакувала його країну). Говорячи про поета, говорити варто, передовсім, про творчість, – про слово написане й віддане читачеві. Поготів, якщо від такого слова перехоплює подих, і читач відчуває подив і вдячність. Власне, читач відчуває глибинну причетність до того, що відбувається, – як у тексті поета, так і в житті й боротьбі всієї країни:

Ще одна спроба відчути можливості мови.

Ще один шанс перервати мовчання.

Ще один доказ існування Бога.

Такий простий.

Такий очевидний.

Такий моторошний.

22 січня 2025 р.