У цієї письменниці, колись питомо донецької, уже понад десять років – вінницької, але все одно донецької, – від самого початку не було проблем із виданням книжок. Випадок, по-своєму, унікальний. Включно із першою премією видавництва «Смолоскип» у номінації «Проза». Як наслідок, – дебютна збірка прози з химерною назвою «Вплив суч. укр. поезії на сексуальність неземних істот» (2008), яку у нас проґнозовано майже ніхто не помітив. Така ж доля спіткала віртуозну белетризовану біографію Михайла Коцюбинського, у якій увага авторки сфокусована на безумних стосунках письменника із жінкою на ім’я Олександра, звідси й назва роману. Роман «Безумці» у 2015-му році було висунуто на здобуття премії імени Михайла Коцюбинського, але журі не спромоглося його помітити. Сторонній спостерігач згаданого абсурду мав би, мабуть, подумати, що вітчизняний читач просто завалений різножанровими та добре написаними книжками про цього письменника, але так не є. Зрештою, почергово не помітили і три її наукові монографії. Не помітили, ясна річ, у суто вкраїнський спосіб. Поясню: це, коли приватно просять надіслати примірник монографії, виданої у Донецьку, але послідовно не згадують про авторку серед людей, залучених до панелей, потоків і дискурсів (де гроші та інші речі, які, знов-таки, конвертуються виключно в гроші). Про вінницький самвидав (у межах «Проєкту актуальних дискурсів “Простір Літератури”») у вигляді чотирьох новель, виданих 2016-го року окремими ошатними метеликами («чигирин», «naghtingal», «ляля», «жидівка»), сьогодні можна було б і не згадувати, поготів, що це давня донецька проза, але це приваблива проза, попри густий ліризм, суто жіночий погляд на речі, безкінечний потік свідомости та інші стилістичні й «інтимні колізії» (як це іронічно звучало у назві першого [донецького] видання вибраних віршів Сергія Жадана 2000-го року). Один читач із добрим мистецьким вишколом, помітив у авторки «поєднання еротизму, інтелекту, внутрішнього незапозиченого драматизму».

Чому так багато галасу навколо порожнечі й така абсолютна глухота щодо вартих уваги людей? Можна було б укотре заявити, що у нас немає критики. Але це не зовсім так, бо у попередньому реченні «галас» таки передує «глухоті». Тому «мавп, які бігають і кричать», – як говорив Улян, – вистачає. (Олесю Ульяненкові наша авторка присвятила першу в історії української літературної критики та літературознавства наукову монографію «Самітний геній» (2016), яку видавець, не розуміючи цінність тексту, презентував читачам як «літературний портрет»). Проблема не у відсутності критики, ситуація є трохи гіршою. Ніхто нікого не любить, – писала свого часу інша письменниця. І одразу реверсом – Гр. Тютюнник. І, знов-таки, не випадково. Бо все суще тримається виключно на любові і, не менш успішно, занапащується байдужістю. Аналогічна доля судилася й новаторській монографії про психотип Василя Стуса «Людина без шкіри» (2022). Минуло понад два роки, і за цей час з’явилася лише одна рецензія у журналі «Слово і Час» авторства Михайла Жиліна. Складно коментувати системну байдужість, коли йдеться про якісний продукт. Завершуючи абзац, хочу зіперти його на слова письменника з ХХ століття, якому було чимало відомо і про любов, і про байдужість: «Що таке жінка? Колись ми танцювали з тобою, в самотньому заїзді, далеко за містом, де нас ніхто не знав і де ми справді могли бути інкоґніто. Ти танцюєш, як королева. Ти не маєш цього короткого носа і цих щілинок-очей. Ти понад модою, тому що ти відвічна. О, чому неможливо було залишитися в цьому танці до останніх днів! Це доторк і це – безмежна даль. Коли життя розтягується в безмежну даль, воно стає самозрозумілою смертю, і це те найпрекрасніше, чим може нас обдарувати наш неприємний янгол, який сухо й твердо дає зрозуміти, що сорок років це не порахунок з життям, а, навпаки, підрахунок на майбутнє».

Поет Френк О’Гара щось-таки знав про 17-те лютого, щось передчував. Чи у «Вірші, прочитаному у Джоан Мітчел» йому йшлося про сніг, чи про значно вагоміші речі? Протагоніст поета зізнається у пиятиці напередодні, а похмілля впливає на поетичні натури саме в такий от спосіб: виникають думки про сніг, про нестачу води і брак любови (стан, позначений прислівником «тьмяно», – затуманено, невиразно). Відчуття бездомности, яке вітчизняні літературознавки-вісімдесятниці маніякально-обсесивно закидали одному харківському письменникові, насправді, ніяк його не стосувалося. Це ж як було не любити власний київський простір, аби, екстраполюючи цю нелюбов, не помічати ґрунт Лівобережжя, що в ньому Жадан колись був по коліна, а сьогодні уже по груди? Але бог із ним, Жаданом. Який саме бог? Не знаю. Хай буде Хорс. Пригадуєте есей Богдана Рубчака «В колі Хорса»? Це було би логічно, бо саме цей бог має бути там, де ллється кров і пишуться вірші. Мова вкотре про них, бо вірші, можливо, лише і варті двох основних мотивів, у осерді яких – земля і кров, дім і дитина. Достоту, як у давньому вірші нашої ювілярки, написаному після двох тижнів перебування в чужому місті та з думками про втрачене рідне місто:

ми будемо вдома можливо за кілька століть

коли щезнуть дерева з якими ти був на ти

коли ворога лють зруйнує останні мости

як під серцем моїм буде тихо дитя рости

ми будемо вдома а поки нестерпно болить

ми будемо вдома як розірветься останній снаряд

і востаннє здригнеться земля що моя і твоя

і востаннє зірветься на крик чиєсь немовля

ми будемо вдома ми будемо вдома

ми будемо вдома як янгол над степом злетить…

                            13 листопада 2014 р., м. Вінниця

Експресіоністична ґіпертрофія поезії, що розгорнута за допомогою ґрадації (жорстке ступенювання ґіпербол: «за кілька століть», щезнуть знайомі дерева, «нестерпно болить», «ворога лють зруйнує останні мости», вибух останнього снаряду, останнє здригання землі, останній крик немовляти, і, – як фантазія і данина християнській матриці, – «як янгол над степом злетить»), сьогодні виглядає урівноваженою і навіть раціональною. Наскільки б дико й безрадісно це не звучало. Ніхто нікуди ніколи уже не повернеться. Випаленій землі потрібно буде, як мінімум, кілька десятиліть на відновлення. І це – за сприятливих умов та неймовірних майбутніх зусиль. Відтак, у вірші звучить лише констатація жахливого стану речей, що постає на перетині треносу та сповідальної лірики, яка здатна відлунювати для багатьох, але не для всіх, – лише причетних.

Ось такою є ювілярка напередодні власного 40-річчя: письменниця і науковиця, донеччанка не лише за народженням, але і за морально-етичним комплексом почувань, який плекається згадуваними двома мотивами. Вони ж є підставою для майбутньої реінкарнації («ми будемо вдома можливо за кілька століть...»); саме вони й увиразнюють сенси цитованої вище поезії. Взагалі-то, із такого ювілейного приводу варто було б написати «новелю для тебе», але вона вже написана і навіть надрукована іншим письменником, – майже вісімдесят років тому. Тож, логічно наразі завершити енігматичними рядками «сирового сонету» Ігоря Костецького:

як сказати

що над росяним рожеве

мов хвилясті найтихішого

твою діямантовим свічену

в ледь-ледь рожеве

відтінює й прозорить

одночасно

як сказати

що ти непромкненна

з твоїм приступним

і з твоєю дитинною розквітлою

між перламутровими

крізь прозоре в ледь-ледь перетятому

як сказати

що ти це я

і повірити в неможливе

і не скам’яніти мов та в’юнка

що її вдарено в піднесену

раптово в найстрімкішому

15 лютого 2025 р.