Можна сказати напевне: пересічному вітчизняному інтелектуалу не імпонує ані традиційна обрядовість, ані основні засади християнського віровчення, а постать священика є й геть здискредитованою.

 Серед усіх інших досліджень сучасного українського соціуму одним із найцікавіших видається спостереження за колізіями релігійності, що відбиваються в літературних творах. Можна сказати напевне: пересічному вітчизняному інтелектуалу не імпонує ані традиційна обрядовість, ані основні засади християнського віровчення, а постать священика є й геть здискредитованою. Отож, інтелігентна людина переважно уникає церкви, вірить у щось своє, значно інтелектуальніше, чого не може сформулювати, адже це її особисті стосунки з Богом, надто інтимна річ, яка проте не має нічого спільного з наївною вірою в рай і пекло та надприродні властивості благодатного вогню з Єрусалимського храму.

Література, творена руками інтелектуалів, фіксує подібні думки і водночас намагається запропонувати альтернативну художню реальність, причому перше їй удається добре, друге – не надто. Але українські письменники спроб не полишають, адже дуже почесно написати щось містично‑фантастичне, що піар-відділ видавництва назве «українським Гаррі Поттером» чи «українською Стефані Майер». Так виникають проекти на зразок «Гонихмарника» Дари Корній, «Випаленого шляху» Маріанни Малиної, численних повістей Олени Захарченко чи «Secondlife» Марини Гримич, де панує стан загальної нудьги: неправильно повернутого проти сонця дводушника не можуть повернути правильно протягом 300 сторінок, учням школи чаклунів постійно нічим зайнятися, героїні заплутуються у своїх ідентичностях, ангели більше нагадують сисадмінів, а в усіх моментах, де мали б бути відповіді на запитання, робиться загадкова пауза й заява цілком у дусі канонічного православ’я «сие мне не ведомо». Мовляв, це ж містична повість, так що в ній усе має бути незрозуміло! Що й казати, апокрифічні джерела свого часу задовольняли цікавість простого люду щодо «потойбічних» питань значно яскравіше – і слід констатувати, що сплеск цієї традиції відбувся зовсім нещодавно: українська література збагатилася появою авторок, котрі всю цю містику розклали по поличках без зайвих інтелектуальних міркувань та інтелігентських сумнівів.

Сестри Чернінькі зі Львова написали, як стверджує анотація, роман «у стилі буфонадної містики» про «зганьблені світогляди та потерту буденність» «Моя остання надія, або Хутір розбещених душ» – і цим романом дали відповіді на всі питання, підсумовуючи переконання багатьох. Отож, релігій багато, а Бог – один. Релігійні та атеїстичні істини – хибні. Як усе є насправді, знають тільки сестри Чернінькі та транслятор їхніх ідей – персонаж на ім’я Домінік із «ясним та чітким легеньким світінням довкола» (с. 220). Існують Відомство Бога й Відомство диявола, функціонування яких показане на прикладі міста Л. (там живуть грішники) та хутора Х. (туди грішників переправляє другий «позитивний» персонаж на ім’я Мефодій, котрий добровільно поклав на себе цю тяжку, але потрібну місію – мочити повій та інших різного роду негідників). На хуторі Х. грішників карають потворні гноми жорстокими способами, але, звісно, не так, як про це розповідають «дитячі казки» офіційних релігій.

Сестрам Черніньким прекрасно вдаються описи злягання, садо-мазо, орал, анал та випорожнення, що засвідчує високу фахову майстерність письменниць‑дебютанток. Історію кожного грішника вони розповідають зі смаком і простими словами, паралельно порушуючи майже всі засади толерантності, за дотримання яких нібито бореться українське суспільство: і ортодоксальні священики, і пастори, і гомосексуалісти, і євреї дістають тут свою порцію калу. На тлі динамічного опису запору, що «обіцяв розірвати кудлату гумку жида на німецький хрест» (с. 46) чи «Пасхального свята» на хуторі, коли пасочкою називаються відрубані «білюсінькі булки сідниць» (с. 162-163), звинувачення у порнографії чи антисемітизмі, висунуті нещодавно проти відомих українських письменників, справді здаються нісенітницею.

Якби сестри Чернінькі писали свої блюзнірські сцени виключно через любов до епатажного напряму сучасної культури, можна було б обмежитися наданням їм почесного титулу «принцеси трешу» й констатувати, що українська література чутливо реагує на новітні тенденції. Але ж авторкам ідеться про підведення солідної світоглядної бази під свої творчі здобутки: вони, мовляв, хочуть зробити світ кращим на прикладі міста Х., яке, «ніби гнійний чиряк, колись цілеспрямовано вивернулось назовні некоректним садизмом, що існував довкола у зомбованого людства з його духовною патологією всеоб’ємного проникнення» (с. 26). Не менш «стремительным домкратом» падають вірші, безсистемно натикані в тексті:

За білими дверима

Тихий стогін.

Та не дає його мені почути

Той сміх дзвінкий,

Що душу мою

Так солодко вовтузить

І в капостях

Розводить нугу в міражі… (с. 90).

Вірші, вочевидь, також мають свідчити про глибокі філософські прозріння сестер Черніньких. Відтак, зважаючи на високу місію авторок, мусимо говорити про викривальний пафос зображення священика, який для чогось засовує пеніс у тарілку з борщем; занепад сучасної культури, засвідчений «зафойданими майтками» керівника хору «Марево Карпат», з яких дружина сірником виколупує «залишки заліпленого та заскорузлого мистецького лайна» (с. 201); убивчу виражальну силу сцен тортур на хуторі Х., коли гноми після групового статевого акту спускають сперму в одну посудину й, намочивши в ній вуха дохлих зайців, примушують грішників їх смоктати тощо. Словом, головне впевненість у собі – і тоді будь-який порив каналізаційних труб власної фантазії можна видати за проповідь добра і справедливості.

Так войовнича графоманія, озброївшись демонстративною доброчинністю, виходить на стежку війни. За душі чи за тираж?.. Якщо не повірити (а віриться не надто), що сестри Чернінькі справді розраховують, ніби майстерні описи «затрасканого рудим поносом» унітаза змусять читача засоромитись і змінити спосіб життя, залишається аплодувати винахідницям цікавої есхатології, бо ж вони зможуть угодити й інтелектуалу, розвінчавши «церковні байки», і простому читачеві, котрому завжди кортить зазирнути у шпарину чужої спальні, дізнатися, що є хтось іще більш зіпсований за нього, та переконатися, що всі «погані» будуть покарані. В оригінальний спосіб.

Олена Чернінька, Юлія Чернінька. Хутір розбещених душ. – Львів : Піраміда, 2010.

Тетяна Трофименко