Ця невеличка двомовна (українсько-польська) книжечка є зразком перетворення реальности теперішньої в реальність мистецьку, а значить, - позачасову. Постає ця невигадана реальність із комфортного дитячого сприйняття світу довкола себе та творення світу в собі. Йдеться про конкретний привабливий топос Галичини з її історичним центром, містом Лева. Олександр Ґордон невипадково присвятив свою збірочку літературних леґенд «своїм батькам, своєму дитинству й усім, хто досі живе дитячими спогадами». Дитячі спогади продовжують переслідувати людину впродовж усього життя, тож добре, якщо це приємні комфортні спогади. Саме такими постають вони у вигляді літературно опрацьованих леґенд у версії О.Ґордона, львів´янина, по-справжньому та беззастережно закоханого в своє місто.

Відкривається книжечка авторським уступом «Ніч темна, як майбутнє на небі», що за жанром представляє собою поезію в прозі. Є в цьому тексті, безперечно, щось від літературного характерництва Олі Кобилянської й Лесі Українки, можливо, навіть є щось і від Василя Стефаника, але ще більшою мірою тут відчувається похмуре чаклування молодомузівців. Починаючи з назви, текст справляє, як мінімум, амбівалентне враження: «Ніч темна, як майбутнє на небі. Шукаєш зірку своєї долі, а місяць кутиками вуст насміхається з тебе». А далі, суто за рецептурою львівських недосимволістів початку минулого століття: «Осінь усе життя співала тобі пісню прощання, а ти вичитував з пам´яті слова Великої Віри. Вірші - це завжди слова Великої Віри. Навіть якщо у них - плач і розпач». Як на мене, це дещо дивно, особливо ж, якщо пам´ятати, з яким пієтетом О.Ґордон ставиться до творчости Миколи Зерова. Зеров і вся група київських неоклясиків прагнули максимальної прозорости в текстах, зокрема, і поетичних, відтак - більшою чи меншою мірою, але наблизились до творення українського поетичного експресіонізму, про що, зрештою, натякав іще Юрій Шерех. Натомість О.Ґордон сьогодні суттєво збочує з дороги прозорости, віддаючи символічне належне символістичним спробам колишнього літературного Львова. Можливо, на його думку, духовна аура міста потребує саме такого, тьмяного та символістичного заспіву, до «жмутку літературних леґенд», чому б і ні. Констатую лише деяку анахронічність подібного кроку автора. А ще висловлюю власне факультативне припущення-застереження: подібна авторська інтенція, швидше за все, вступить у гостру конфліктність із надмір «конкретною» реальністю ХХІ століття.

Адже питомими рисами символістичної поетики виступають численні аберації, що супроводжують найсуттєвіші та найбільш зрозумілі з дитинства поняття. Навіть сонце є тут не просто усміхненим сонцем, а «сонцем смутку»: «Сонце смутку щодня зігріває наші серця. Коли ти вдивляєшся у цей світ, тобі відкривається світло минулого». Але на те й існує в літературі Автор, живий і непередбачуваний, а не бездушна [розумна] машина для продукування детективів або виссаного із пальця фентезі. Втім, ця книжечка, як на мене, адресована передовсім школярам молодшого віку, а вони навряд чи розберуться з витончено-штучним плетивом слів у останньому абзаці: «Кожне життя - лише нова легенда. Місто - як збірка легенд. Колись я прочитав одну таку збірку і сам став легендою для іншої збірки. Світ загубив у моєму погляді своє небо, а в ньому ж - Країна Великої Віри, де й досі живе легенда мого міста». Тобто нічого, нібито складного й немає, але дітки можуть стомитися й засумувати.

Розпочинає автор свій «жмуток леґенд» розповіддю про Гору Лева. Ця проста й невибаглива історія з пуантом у вигляді перетворення юнака на лева, привертає увагу до незвичности та казковости щоденної львівської ґеографії. Але є в цій історії й деяка нестача фантастично-експресивного елементу. Надто буденну інтонацію бере автор як для тексту-заспіву, тексту-основи майбутньої низки подальших історій. До того ж, чому саме левом обертається звичайний галицький юнак? Де леви, а де Галичина? Утім, це моє суб´єктивне «доросле» враження і, все-таки, йдеться про топоси Львова, а не Ужгорода чи якогось іншого міста. Тож леви тут доречні навіть у тому випадку, якщо їх поява пояснюється в такий от, невмотивований спосіб.

Наступною є розповідь про те, як постала перша Галицька держава. Як на дитячу авдиторію, то це, мабуть, слушна й доречна інформативно-повчальна історія. От тільки специфічна дидактика особисто мене насторожує: «Із складних ситуацій він [князь Володимирко] завжди виходив переможцем, бо вдавався більше не до військової сили, а до своєрідної дипломатії та підкупів. Джерелом коштів для цього були податки та жвава торгівля» (курсив мій. - О.С.). У державних обманах і підкупах мені вчувається дика й блюзнірська Візантія. Яку, до речі, ставив на обидва коліна (але, на мій превеликий жаль, не розтер в історичний порох) воістину леґендарний каган гунів Аттила, а значно пізніше - не менш леґендарний київський конунґ Олег. А ще от, думаю, чи не замерехтить у дитячих очах від переліку галицьких князів, їх предків і нащадків? Хтозна. Потрібні практичні досліди. А ще, історія Галицької держави, яка бере свій початок від князів Ростиславичів, «нащадків онука великого київського князя Ярослава Мудрого - Ростислава», виглядає не такою вже й давньою, - у европейському, скажімо, контексті. Якщо ж ходить про перетворення людей на левів, то тут свідомість вимагає реально сивої давнини... Такої давнини, яка не будучи зафіксованою документально, місцем прописки має виключно жанр леґенди. Бо в контексті нащадків Ярослава Мудрого галицькі зверхники виглядають заледве не другорядними стосовно древнього Києва, який має ще й значно давнішу назву Гунґард або, простіше кажучи, «місто гунів». Як виглядали галичани до Ростиславичів, чим відомі в історії реґіону, з ким воювали і з ким укладали мир? Якщо такої інформації немає в бібліотеках, її треба створити вперше. На те й існують письменники, безперечні й найбільш надійні творці мітології будь-якої ґеографії. А те, що Львів є вартий найфантастичнішої мітології, зрозуміло будь-кому, хто хоча б раз побував у цьому місті. «Безсоромно красиве місто», - як атестують його львівські письменниці, Юлія та Олена Чернінькі, - просто волає про таку ж красиву мітологію.

Про це й намагається розповісти О.Ґордон уже в наступній оповідці «Місто вічних квітів та поезії». Йдеться у ній про молоде львівське подружжя: «Чоловік був літописцем і поетом - описував життя краю й оспівував його красу віршами, а жінка вела домашнє господарство і плекала квіти. Які ж вони були чудові, ті квіти!» Най вибачає мені автор, але попри його власну емоцію, засвідчену кличною пунктуацією, я не зміг побачити квіти, про які йде мова. Можливо, щось не так зі мною, але швидше за все, щось не так із квітами. Фінальний абзац покликаний, мабуть, читацький оптимізм, але натомість він абстрактно завис у повітрі: «Замки можуть стояти довго, але все одно вони колись руйнуються або ж їх руйнують. А справжня поезія і прекрасні квіти будуть жити, допоки люди живуть на землі». А цьому фінальному висновку автора передує розповідь про печаль князя Лева, який був змушений, виконуючи вимогу татар, «розкидати» свій дерев´яний замок. Тож «він спочатку довго бродив пагорбами у великій печалі, і не хотілося йому більше жити на світі. Та згодом, дослухаючись до пісень поета, приглядаючись до неземної краси квітів, Лев Данилович відчув жагу до життя...». Коротко прокоментую: князь, якого повертають до життя пісня й квіти, є як мінімум, підозрілим персонажем національного пантеону. Бо насправді, середньовічний князь (хоч би і Лев Данилович) мусив жити передовсім потребами своєї землі, забуваючи власну печаль і дбаючи про піднесення краю, а значить, і власної величі. Відроджуватись через пісні поета й красу довколишніх квітів - не соромно, але надто вже фантастичною виглядає подібна версія й такого роду стимули для середньовічного володаря. Хтось не в міру розумний може подумати, що можливо, саме тому й «розкидалися» власними руками замки, й пусткою часто стояла Руська земля, бо її можновладці занадто переймалися квітами й поезією. Красиво, але проблематично. Як тут не пригадати Євгена Маланюка, який вважав, що українцям у їх тривалій історії відчутно бракує мілітаризму, без якого не буває міцних і великих держав. Вірші - замість мечів, квіти - замість ракет - це, мабуть, красиво і поетично. Але, кревно пов´язаний із Україною Аттила, посадив на коней десятки тисяч вершників і таки розтрощив непереможні до нього римські леґіони. Київські студенти і гімназисти залишили книги й вирішили загинути під Крутами. Серед них могли бути й майбутні поети, але час зажадав не їх віршів, а їхньої жертви, їхньої крови на олтарі майбутньої державности України. Аналогічно, й галицька молодь не раз відкладала мистецькі втіхи заради майбутньої державности України. Про що, приміром, і розповів Ігор Костецький у незавершеному романі «Мертвих більше нема», присвяченому Степанові Бандері.

У наступних двох історіях йдеться про сакральні топоси міста. Передовсім про Високий замок та причетних до нього історичних і леґендарних персонажів: це князь Лев і принцеса Високого замку. Обидві історії наголошують на патріотизмі львів´ян; принцеса Високого замку не наважилась залишити рідне місто навіть заради коханого поета з інших земель: «І зустрічалися вони так не один місяць, не один рік. Однак принцеса таки не наважувалася поїхати зі Львова з поетом назавжди до його родинного міста. Вона не могла залишити своїх рідних квітів та львівських пагорбів, а коли поет вкотре від´їжджав додому, завжди сумувала за ним і довго плакала. Плакали разом з нею і її квіти, омиваючи ранковою росою землю. Плакало разом з нею і львівське небо, заливаючи місто дощами...». Зрештою, читачеві судити, наскільки є переконливою така мітологія й мотивація вчинків її персонажів.

Далі йде досить прикметний текст «Королівське місто Львів», який зраджує особливе ставлення самого автора до предмету оповіди. Мабуть, невипадково, автор починає з нібито зайвої для галицького контексту Римської імперії та її імператорів. Тут же автор повідомляє, що «Київська Русь тоді була поділена на князівства на чолі з князями, в той час як на захід і на південь від Львова, в усій Європі, правили державами королі» (курсив, звісно, мій. - О.С.). Автор, розповідаючи про львівських королів, щиро дивується наступному фактові: «У 1253 році Данила Романовича уже коронували як короля усієї Русі. Королем у Європі називали і його сина Льва, який сам себе чомусь більше полюбляв називати князем» (курсив знову мій. - О.С.). Маю підозру, що князь Лев досить гостро відчував европейську ситуативну ворожість і подвійність стандартів; чужий для найсхідніших слов´ян праґматизм та інші, можливо, від´ємні та неприйнятні для галицького князя речі. Наголошення на таких невинних речах як термінологія (король, а не князь), потрібне авторові для наступного аксіоматичного твердження: «Отже, Галицька Русь вже у ХІІ столітті жила радше за європейськими, а не за давньоруськими традиціями і звичаями; її міста отримували магдебурзьке право, усі правителі виховувалися й навчалися при різних королівських дворах, а князь Лев певний час навіть претендував на краківський престол». Ось така інтимна ґеографія від сучасного львівського письменника. Мабуть, йому в ній комфортно. Бо, інакше, для чого? І для чого, зокрема, він опускається до риторики сектантського проповідника у фінальному пасажі про цю вимучену королівськість? Але ліпше знову процитую, аби не бути голослівним: «Так, Львів завше був містом королів. Королі живуть, правлять, творять і помирають. Але ми, львів´яни, повинні знати й відчувати, що живемо у королівстві Духа. Це знання й відчуття і стане найбільшим пам´ятником усім нашим королям, нашим героям - справжнім володарям Духа, Чину і Творчості». Автор навіть не зауважує, як його міцно полонить буква в ущерб власне духові.  

Особисто ж мені (можливо, я просто не королівської крови) відчутно бракує в розповідях О.Ґордона присутности звичайних пересічних львів´ян, - тих, які своїми руками збирали каміння на будівництво Високого замку, які падали зі стін під монгольськими стрілами і, врешті-решт, висаджували та доглядали прекрасні квіти в королівських садах. Автор зосередився на блакитній крові, іґноруючи міський простолюд. А тим часом, европейськість міста Лева безпосередньо пов´язана з толерантним ставленням до усіх громадян, до всіх міщан, бо це саме для них існувало так зване магдебурзьке право.

Таким чином, автор доволі тривало випробовує читача (принаймні, читача з-поза Львова) на міцність, пропонуючи лише наприкінці книги три найцікавіші історії: «Вавилон ХХ століття», «Місто розпочинається з тиші», «Поет і вавельська королівна». Складається навіть враження, що в усіх попередніх творах автор лише шліфував як техніку письма, так і власну думку, місцями грузнучи в матеріялі. Із цих трьох прикінцевих лише перша історія відповідає жанру леґенди. Бо вже друга нічого леґендарного в собі не містить, будучи зразком якісної ліричної мініятюри. А третій текст узагалі, як на мене, не має стосунку до топографії міста Лева, бо розповідається в ньому про польське місто Краків, про місцевого поета, набережну Вісли, «прекрасний Вавельський замок» і про красуню королівну, що мешкає в тому замку. Можливо, цей останній, на польському матеріялі сюжет, уміщено спеціально для польського читача, - адже книжка двомовна (до речі, твори О.Ґордона польською мовою переклала Ґражина Добренько).

Що прикметно й відрадно, в леґенді «Вавилон ХХ століття» змінюється авторська інтонація, вона реально гуманістична; й навіть дидактика в цьому творі відчутно інша. Йдеться про заповіт львів´янам від князя Льва, який вони необачно не виконали. Стосувався той заповіт мурів Високого замку, які варто було зберігати від руйнування в якості символу та оберегу княжого Львова. Але сталося так, як сталося: «Уже давно немає серед нас тих людей, які споглядали ще доволі високі замкові мури середини ХІХ століття, - перед тим, як було вирішено на місці твердині насипати пагорб Люблінської унії. Уже давно немає княжого Львова, він зник разом із столичним замком князя Льва». Разом із мурами зникла й колишня львівська велич. Аби читачеві було зрозуміліше, що саме мені так сподобалось у цьому творі, наводжу ширшу цитату: «Спочатку прийшли совєти, які повивозили та повбивали багатьох українців, поляків, євреїв, людей інших національностей. Потім прийшли фашисти, які винищили майже усіх місцевих євреїв, а багатьох українців і поляків вивезли на примусову роботу в Німеччині. Відтак знову прийшли совєти, і вдруге повбивали або вивезли у Сибір, Мордовію, Казахстан тисячі львів´ян. З 1918 року Львів уже не мав сейму; місто принаймні на найближчі 100 років утратило темпи свого розвитку і своє значення. Отож, княжий замок, до решти зруйнований львів´янами, помстився їм, і вони, можна вважати, зазнали недолі будівничих Вавилонської вежі вже у ХХ столітті». Автор у ляконічний і стислий спосіб переповів апокаліптичні біди міста в ХХ столітті й пов´язав їх із проблемою занедбаної пам´яти, що зрештою, зовсім близько до істини, хоча й зрозуміло, що навіть мури Високого замку не вберегли б місто Лева від дикої більшовицької орди.

Лірична мініятюра «Місто розпочинається з тиші» читається на одному подихові й свідчить про неабиякий талант автора в цьому жанрі. Варто йому лише уникнути псевдосимволістичного патосу, як одразу виходить і цікаво, й притомно, й душевно. Урбаністичний хронотоп цього твору якимось чином набуває винятково інтимного й теплого звучання: «Кожне місто завжди розпочинається з тиші - у хвилини, коли над ним від зоряного сну прокидається небо. І ось ранок ще наче в ліжку, а перші будинки й перші коханці вже заповнюють місто денними звуками: рипінням підлоги, клацанням клямок і замків, стуком відчинених дверей, шурхотом мітли двірника, гучним цоканням підборів на кам´яній бруківці вулиць... <...> А от увечері, коли місто потроху позбувається людського гамору і самотнішає, кожен із нас залишається з ним віч-на-віч, наодинці з його і своїм життям, які часто несумісні, бо далеко не кожному дано прожити долю міста, та й не кожен розуміє, що його власні мрії й надії збуваються тільки у вічному часопросторі міста. Міста, яке зникає разом із нами і відроджується до нового життя разом із нашими нащадками».

Ця невеличка ошатно видана книжечка - без особливих претензій, але все-таки додає щось вагоме до писемної містерії міста Лева, духовні мури якого й духовні леви уможливлюють його незаперечне й красиве майбутнє...