Re: цензії

Мені вже доводилось писати про творчість Олени та Юлії Черніньких, наразі мова про їх перший роман «Моя остання надія, або Хутір розбещених душ». Як на дебютний текст, то твір цей доволі цікавий одразу в кількох аспектах. Передовсім, ув аспекті жанровому. Це роман-антиутопія з виразними та симпатичними ознаками-рисами національного вертепу. Тобто, дійство (романна дія) й сюжетний тлум відбувається в трьох площинах або ж у трьох вимірах. Включно з усіма потрібними ляльками і супровідними коментарями письменниць. Ляльки, здебільшого, - відразливі та страшні. Якщо не зовні, то внутрішньо. Можливо, це ті патологічні ляльки, які втекли з роману Степана Процюка, матеріялізувалися й розкошують тепер у реальних людських подобизнах у романному місті Л. письменниць Черніньких. Якщо С.Процюкові закидали вроджену мізантропію та набуте кумівство з головою Прикарпатської філії НСПУ, то сестрам Черніньким уже після першого їх роману одразу закинули і порнографію, і графоманію, і блюзнірство, і аморальність... Чи не забагато неґативної уваги, як для початківців? Будемо з цим розбиратися.

Критика Тетяну Трофименко у цьому романі неабияк напружили вірші, доцільність присутности яких вона розгледіти не спромоглася. Або, радше, не виявила такого бажання. Зрештою, нічого страшного в цьому факті немає. Я також спокійно ставлюсь до того факту, що комусь може бути не відомий Мішель Уельбек із його міркуваннями про перспективи розвитку сучасного роману; це, мабуть, не такий уже й гріх, - не знати, про що говорить у інтерв´ю та есеях лавреят Ґонкурівської премії 2010-го року (а говорить він, зокрема, і про доцільність включення в сучасний роман не лише віршів, а й діяграм, таблиць і всілякого іншого текстуального мотлоху, який покликаний усього-на-всього максимально відбити (власне, виразити) свій час). За Жаном Коеном (про що із неабияким натхненням писав М.Уельбек у есеї «Абсурд як креативний фактор»), - «поезія розриває причино-наслідкові зв´язки, вона постійно грається з вибухонебезпечною абсурдністю, але поезія не ототожнюється лише з абсурдом. Вона - абсурд, сповнений творчої потуги, вона витворює новий сенс, дивний, але стихійний, бездонний, такий, що хвилює душу». А в інтерв´ю з Жан-Івом Жуанне Уельбек сказав наступне: «Варто було би розширити можливості для звернення до лірики: в ідеальному романі повинно знайтися місце для римованих, або й покладених на музику фраґментів. <...> Роману варто було би включати у себе все. Новаліс і загалом усі німецькі романтики прагнули досягнути абсолютного знання. Відмова від сього устремління виявилася помилкою. Ми крутимось, як розчавлені мухи, і тим не менше, відчуваємо потребу в абсолютному знанні». І, в іншому місці, відповідаючи на питання журналіста про присутність «духу» поезії в багатьох романних абзацах самого Уельбека: «Поезія для людини - найбільш доступна можливість виразити суто інтуїтивне відчуття, що триває не більше миті. Адже у нас є суто інтуїтивне начало, яке можна безпосередньо висловити в образах або словах. Доки ми залишаємось у сфері поезії, ми залишаємось у сфері правди. Проблеми починаються пізніше, коли доводиться збирати ці фраґменти разом, вибудовувати їх у певній послідовності, усвідомленій і музичній водночас. Тут мені, певно, допоміг досвід праці за монтажним столом». І, найголовніше: «Перше, що треба здійснити - це рішуче відмовитися від світу, яким він є, а також визнати існування понять «добро» і «зло». Забажати вникнути в ці поняття, визначити кордони їх дії, зокрема, і всередині власного «я». А потім повинна з´явитись література». У своєму листі до Лакіса Проґуідіса поет і романіст Уельбек викладає цікаві міркування про кризу романного жанру, наукового мислення, суспільних інституцій, і водночас зауважує щодо перспектив поетичного дискурсу, зокрема, в поєднанні його з романним жанром: «І все-таки я маю таке відчуття, що поезії належить відіграти тут певну ролю, можливо навіть, виступити чимось на кшталт першооснови. Поезія первинна не лише стосовно роману, вона, безумовно, первинна і стосовно філософії».

Та вже, Бог із ним, чужим Уельбеком. Але ж є ще й суто українська традиція; барокова традиція, яка свідомо поєднувала поезію й прозу в одному тексті. Невже і ця, суто вітчизняна парадигма не варта уваги? Можливо, Т.Трофименко і не читала монографію Катерини Борисенко «Prosimetrum в українській літературі барокової доби» (Донецьк, 2008), але ж нечитання не знімає відповідальности за мовлене та, поготів, написане слово. Сестри Чернінькі (я в цьому абсолютно впевнений) не знайомі, ані з бароковою поетикою, ані з есеями М.Уельбека, ані з монографією К.Борисенко і, тим не менш, виявили власне інтуїтивне мистецьке чуття, яке й підказало їм правильний, чи пак адекватний шлях. Юрій Шерех у мемуарах наводить думку Віктора Петрова, яка стосується ґеніяльности Леоніда Лимана. Так от, за В.Петровим, ґенію зовсім не обов´язково усвідомлювати свій акт творіння, його контексти, підтексти та остаточне значення, - ґенія провадить виключно інтуїція. Я далекий від того, аби наразі стверджувати, що сестри Чернінькі у своїх романах є ґеніяльні, я лише маю за свій обов´язок відзначити їх направду вражаючу інтуїцію, яка виявила себе і в обраному жанрі (якщо для нашої читаючої спільноти щось таки важать імена О.Ульяненка, Ю.Щербака і Т.Антиповича, які приблизно в той самий час звернулися саме до жанру антиутопії, то ця спільнота має оцінити й напрочуд тонкий жанровий вибір сестер Черніньких), і у поєднанні віршів із прозою (що автоматично сиґналізує про відродження шляхетної барокової традиції в сучасній прозі), і навіть у тому потужному потоці моралізаторства (що ним так густо позначений роман Черніньких), за яким, як на мене, - найближче майбутнє світової літератури.

Не знаю, чи звернув хто-небудь увагу (чи провтикали-проспали за малоросійською звичкою) на присутність віршів (пісень, за авторським визначенням) у експериментальному романі Івана Андрусяка «Вургун» (2005). Щоправда, пісні до роману «Вургун» у І.Андрусяка не розчинені в тексті роману і навіть не розподілені за розділами, а подані всі дев´ять віршів-пісень компактно, після п´ятого розділу, а після добірки (циклу?) цих віршів - розташовано ще два романні розділи. «Романні» вірші в І.Андрусяка несуть усе те ж знайоме навантаження: підсилюють емоційний уплив твору на читача, знаменуючи собою ту окрему метафізику, до якої, за словами М.Уельбека, нічого додати уже не можна; просто війна триває, - і війна народу Ічкерії за свою свободу, і наша війна в українських Карпатах, і війна в усьому світі, бо світове гаддя анітрохи, на жаль, не локалізоване дотепер; воно скрізь, і щомиті загрожує людям у будь-якому куточку великого світу та у будь-якій формі. Віршами (піснями) поет Іван Андрусяк додає та компенсує читачеві й навіть самому своєму текстові те, чого, можливо, з об´єктивних причин не вдалося здійснити прозаїкові. Зрештою, ходить значною мірою про прозу поета, - (прозове письмо Андрусяка представляє собою густий і ущільнений потік притомности з експериментальним застосуванням діялектної гуцульської говірки, з цитуванням тексту проповіди Стефана Яворського тощо), але, тим не менш, це проза - складна й у багатьох випадках ще недоступна для розуміння нашої публіки. Можливо, щось подібне маємо і у випадку з творчістю сестер Черніньких. Хоча, у їх конкретній приватній ситуації, вистачає й інших, суто довкололітературних факторів, які і формують крейдяне коло відчуження або і ненависти, і це відбувається незалежно від поетикальних особливостей їх романів.

Упродовж лише одного неповного року (від листопада 2010-го року, коли в «Кур´єрі Кривбасу» був видрукуваний роман Олеся Ульяненка «Перли і свині», і до осени 2011-го року) в українській літературі з´явилося чотири романи-антиутопії. До роману Ульяненка додалися дебютний роман сестер Черніньких «Моя остання надія...» та романи «Час смертохристів» Юрія Щербака і «Хронос» Тараса Антиповича. Якщо й після цього хтось говоритиме, що в українській літературі немає чого читати, - значить, він просто не є читачем цієї літератури. Доволі цікавим і обнадійливим представляється той факт, що письменниці-дебютантки Олена та Юлія Чернінькі одразу звернулися до такого складного й аж надмір серйозного романного жанру, яким є антиутопія. Втім, нагромадження творів цього жанру впродовж лише одного року має також про щось свідчити; можливо, це часова прикмета й на зміну розважально-утилітарним і карнавально-наркотично-розважально-пригодницьким творам-одноденкам прийшов нарешті серйозний жанр, хтозна. З чотирьох романів - один, по суті, лишився поза увагою критики та читачів, - це роман О.Ульяненка (і, хоча це останній із завершених творів письменника, але навіть і це, на жаль, ніяк не вплинуло на активність літературно-критичної та читацької рецепції). Про три інші - мляво, але все-таки поговорили, - про романи сестер Черніньких, Юрія Щербака і Тараса Антиповича. Роман останнього впевнено рухався до здобуття премії ВВС, але, як відомо, не склалося (на жаль, дотепер ніхто не озвучив реальну причину такого фіяско). Ю.Щербак, своєю чергою, за роман-антиутопію отримав премію порталу «ЛітАкцент», успішно обійшовши все того ж Т.Антиповича; втім, цілком проґнозовано. Попри деякий, штучно творений критиками-друзями (І.Славінська та ін.) шум, невідомо, насправді, скільки читачів спромоглися здолали доволі-таки нестравний зубодробильний «Хронос». Принаймні, серйозної преси він досі зібрати так і не зміг. А от роман сестер Черніньких «Моя остання надія...» став, можливо, першим українським романом, який вітчизняна публіка відмовляється читати в доволі аґресивній і, скажімо відверто, неадекватній манері, - лише з тієї причини, що авторами його є Олена та Юлія Чернінькі. Що там не так із сестрами Чернінькими, - ніхто досі притомно не пояснив; одні говорять про амбітність письменниць (а що в цьому є кримінального чи хоча б неприйнятного?), інші - про аґресивний маркетинґ (і це в умовах ніби-то ліберально-ринкової економіки, sic!), але більшості з потенційних читачів, всього-на-всього, не до читання, позаяк увесь вільний час пожирає сидіння у соціяльних мережах на кшталт Facebook. Ну, то на здоров´я, шановні, - хочеться їм сказати.

Вже згадуваний харківський критик Тетяна Трофименко назвала перший роман сестер Черніньких «войовничою графоманією». Звинувачення, як усі розуміють, досить серйозне; єдина проблема - зовсім не помітно арґументів. Свої особисті рецептивні фобії критикеса намагається видати за щось на кшталт рецензування. Нічого притомного, в підсумку, не виходить. Проблема подібної кваліфікації дебютного, але доволі резонансного роману Олени та Юлії Черніньких «Моя остання надія, або Хутір розбещених душ» полягає в простому й прикрому факті: якщо немає чого закинути творові та його авторам, то закидають порнографічність (але це ми уже проходили, і у випадку не з ким-небудь, а з романом самого Уляна «Жінка його мрії» у 2009-му році), або ж, про всяк випадок, графоманію. Ясна річ, без найменшої спроби порозуміння з текстом і, зокрема, його жанровими особливостями, які активно впливають на всі рівні художнього твору: від суто формальних - до ідеологічних. Феномен сестер Черніньких полягає не в тому, що так, як вони сьогодні ніхто інший не зміг би писати, а в їх доволі ориґінальному задумі та у притомному втіленні задуманого. Втім, як побачимо далі, деякі реґістри сього задуму зустрічались і в інших авторів; певно, це щось, що вже деякий час висить у повітрі безпосередньо перед нашими очима й волає про своє відображення в мистецтві й художній літературі. І сестри Чернінькі не лише спромоглись це щось зауважити, але й відобразити у своєму романі. А перед ними це здійснював, наприклад, О.Ульяненко, до того ж, не одноразово, а упродовж усієї своєї творчости. Зокрема, і в останньому романі «Перли і свині», який був оприлюднений, на жаль, уже після смерти письменника, але, що по-своєму цікаво, майже одночасно з романом сестер Черніньких.

Судячи з усього, жанр антиутопії знову стає актуальним і набуває неабиякої популярности серед письменників, інтелектуалів і «звичайних» читачів. Сього елементарного факту Т.Трофименко не лише не помітила, але навіть не побажала помітити. Її схвилювало інше: нібито, образливо неприпустимий образ священика, який з´являється вже на початку твору, в його пролозі. Отець Андрій, образ якого не є детально виписаним, а лише накиданий короткими, але промовистими експресивними штрихами, навряд чи представляє собою щось виняткове. Це звичайний собі податківець на ниві духовній, щоправда, вибиває із пастви він не що-небудь абстрактне, а конкретні гривні. І поводиться він із неприпустимим блюзнірством, але паства до цього давно уже звикла. Зокрема, його поведінка в храмі та манера спілкування з випадковим незнайомцем, який зайшов до церкви. Цей типовий і цинічний священнослужитель не є помічений у якомусь винятковому криміналі. Він є пересічним представником своєї суспільної верстви, не більше. При цьому він, звісно, не викликає симпатії. Чи це є криміналом з боку письменниць? У моєму розумінні, - анітрохи. Для письменника не буває недоторканих, будь-хто може потрапити до тексту в якості персонажа і навіть у форматі ширшого соціяльного узагальнення, яке набуває суспільно вагомого значення-резонансу. До цього треба бути готовим усім, зокрема, й критикові Т.Трофименко, яка до того ж, демонструє мало адекватні реакції на етико-естетичні артефакти, до яких я й відношу мистецькі твори. Художній твір - це інша реальність, але спроектована не сама на себе, а на суспільство; така реальність не конче буває реалістичною, це вже давно відомо. Така художня реальність нікому й нічого не боргує, зокрема, і критикам на кшталт Т.Трофименко. Втім, реальність, відбита в романі Черніньких, на жаль, таки чітко співвідноситься з життям сучасної людини (не конче навіть української).

Еміль Сьоран свого часу писав: «Зіпсоване людство - сировина для літератури. Письменник радіє перверзіям Адама, а його талант розцвітає лише тоді, коли кожен із нас стверджує та відтворює ці перверзії» (пер. І.Славінської). Сьоран, можливо, й занадто критичний щодо такого акцентованого висвітлення історії паразитування письменників на людських недоліках і пороках, але думка його, як завше, бездоганно відшліфована, гостра й точна, - з нею можна не погоджуватись, але скасувати її не можна. І, треба визнати, левова частка правди у ній присутня. Але «звинувачення» Сьорана на адресу усіх письменників разом узятих суттєво відмінні від «конкретних» претензій Т.Трофименко до сестер Черніньких. Претензії ці, можливо, не так дрібні, як суттєво надумані, точніше, продиктовані одним-єдиним дискурсом, - «церковним навчанням» (було цікаво, але й досить тривожно спостерігати, як сама критикеса дала йому раду в оцінці 2011-го книжкового року на порталі «Буквоїд»). Що таке «церковне навчання», - ми всі можемо хіба що здогадуватись, але який це стосунок має до світської української художньої літератури, хтозна. Цікаво, що критикеса підтримує спілкування з людьми у мережі Facebook і в неї, як я розумію, анітрохи не в´януть вуха від того, що там перманентно чути. А от, у зв´язку з сестрами Чернінькими та їх творчістю, вона невтомно і навіть нав´язливо торочить про «церковне навчання». Що стоїть за цим, окрім упередження? Все правильно, - сучасна українська послідовність. Утім, це не надто цікаво, значно цікавіше почати розмову про роман сестер Черніньких «Моя остання надія, або Хутір розбещених душ».

Події роману тривалий час розвиваються за законами жанру утопії. Добродій на ім´я Мефодій (Фодик) чистить своє безсоромно красиве місто Л. від мерзотників різного кшталту й калібру, відправляючи їх назавше до імпровізованого пекла (саме пекла, а не чистилища, бо повернення звідти не передбачено) під назвою Хутір розбещених душ, але з часом Мефодій починає сумніватися у своїх можливостях і, ще більшою мірою, - у правомірності своєї «подвижницької діяльности». Так, поступово, виникають обриси жанру антиутопії. Зло - незнищенне, особливо ж, якщо намагатися нищити його ззовні, в суто механічний спосіб. Зло є всередині кожного з нас, воно не береться нізвідки й нікуди, на жаль, не зникає. І це - фундаментальне знання про світ, у якому живе людина. Ця метафізика вже багато століть поспіль осмислюється як теологами, так і мистцями. Все нібито вже зрозуміло; здавалося б, достатньо дотримуватись імперативів Канта, і все має налагодитись. Але так чомусь не виходить. І ми надалі продовжуємо з цим жити, страждати й битись головою до стіни. Сучасний поет, мало кому відомий Костянтин Мордатенко з Білої Церкви, доходить до сього болісного розуміння-знання у власних віршах, доволі формалістичних, але передовсім позначених переконаннями етичного порядку, як от, приміром, у поетичній збірці «Аніфатій Свиридюк: Заримований біль, замерзлий в сльозі, на щоці громовиці» (2011). До іншого виміру апелював ув останньому своєму романі й Олесь Ульяненко, створивши текстовий соціяльний бестіярій у романі «Перли і свині». І, хтозна, чого в ньому більше, - ґротеску й памфлету чи щемкої (через усвідомлення об´єктивних утрат) етики, туго вплетеної завдяки біблійній асоціятивності вже в саму назву роману.

Що таке паралельний світ, пояснює запис із особистого зошита Мефодія-перевізника: «Паралельний світ - це реальність, що існує якимось чином одночасно з нашою і незалежно від неї. І ця реальність може мати різноманітні розміри - від невеличкого географічного району і аж до цілого Всесвіту. У паралельному світі події відбуваються на свій лад, і він може відрізнятися від нашого як окремими деталями, так і цілком кардинально у всьому. Паралельні світи можуть бути і абсолютно незалежними один від одного, і взаємодіяти один з одним. І ця взаємодія може полягати або в можливості за певних обставин проникати з одного світу в інший, або в існуванні певних паралелей і точок, в яких ці світи перетинаються. Всесвіт насправді має не три просторові виміри, а набагато більше. Отже, якщо у двовимірному просторі можуть існувати паралельні прямі, а у тривимірному просторі - паралельні прямі і площини, то вже у чотиривимірному просторі можуть існувати паралельні тривимірні простори...». Сумніви щодо доцільности саме такої боротьби зі злом, що почали облягати Мефодія, цілком очевидні не лише для нього, але й для читача: «Фодик робив свою чергову нотатку, та колишніх радощів це писання йому вже чомусь не приносило. Минув азарт і запал. А на зміну прийшла повна апатія й шалений сум, розчавлений жалем та докорами сумління. А чи мав він на все це право? І що змінилося в цьому світі? Сморід і надалі розповзається закапелками й задвірками міста Л., уже повністю заполонивши всі відомства людського перебування...». Критик Богдан Пастух дуже слушно відзначив свого часу стосовно ваги натуралістичних елементів зображення в цьому романі; і їх, направду, вистачає. А як інакше діяти письменницям, коли йдеться про деґрадацію й виродження, про реальний сучасний людський тлум, що аж надто нагадує тваринний, аж надто тваринний (чого варта лише прикінцева розповідь про труди і дні мистецького колективу «Марево Карпат», що цілковито заслужено та у повному обсязі втрапив до пекельного Хутора?). І, останні думки Мефодія після вбивства нетутешнього Домініка (чи не Ісуса мали на увазі письменниці?), якого йому навряд чи дозволять поховати, позаяк убитий був незнайомцем без документів: «Він загинув. Його вбили. Але то тільки тіло... душа полетіла... а куди - нікому не вільно знати... Добро не помирає. Так само, як і зло, адже існує два Відомства. І вони завжди добре працюють. Як чітко налагоджений механізм...». Це останнє усвідомлення, фактично, нівелює попередні зусилля Мефодія. І це вже зовсім останні слова цієї історії, які остаточно й засвідчують жанрову домінанту тексту, - йдеться про талановиту та досить своєчасну антиутопію. От тільки, чи знайдеться нині читач на цей твір, - передбачити складно. Мав би знайтись, якщо не сьогодні, то завтра, але як воно буде, - покаже час. Принаймні, якщо цьому світові ще потрібна серйозна література, то творчі зусилля письменниць мають бути поціновані належним чином. Утім, це анітрохи не скасовує й іншої очевидности: задля наступного успішного просування в літературі письменниці терміново потребують якісного літературного редактора, не говорячи вже про коректора.