Це перша книга двох молодих львівських письменниць. Любителям статистики і навкололітературних спостережень вона впаде в око вже тому, що його авторки – рідні сестри. Здається, раніше в українській літературі такого не було (якщо помиляюся – хай мене виправлять літературознавці). Так що брати Капранови вже напевне почуватимуться не так самотньо.

Ревнителі «обліко моралє» національного красного письменства безперечно будуть шоковані – такої кількості «непристойностей» не в кожного письменника-чоловіка знайдеш. Добре, що створена за Ющенка Національна експертна комісія з питань суспільної моралі, за Януковича спочила в бозі (до речі, єдине розумне рішення нинішньої влади). Тож, на відміну від покійного Олеся Уляненка, дівчатам не доведеться відбиватися від звинувачень у розповсюдженні порнографії від чиновників, котрі зазвичай у нас виносять свої судження про книги, навіть не читаючи їх.

Оборонці національних і релігійних цінностей українського народу – увага! Авторитет церкви ці дві львів’янки не те що розхитують – вони, здається, прагнуть завалити його остаточно (питання, чи взагалі ще там залишилося що завалювати – то вже тема для іншого тексту). Іще в пролозі своєї книги вони ставлять через одного з своїх героїв просто-таки єретичне питання: а як власне звертатися до Бога – на «ти», чи на «Ви», якщо він в черговий раз завітає на нашу грішну землю? (тут обов’язково треба врубати пісеньку One of Us від Джоан Осборн).

В книзі «Хутрі розбещених душ» йдеться, зокрема, і про Нове Пришестя. До речі, в одному з оповідань Юрія Винничука схожий випадок уже описується. І, до речі, з тим же самим фіналом – «добрі люди», як і дві тисячі років тому, відправили Посланця неба туди, звідки Він прийшов. В фінальній частині «Хутору…» з Ним відбувається фактично те ж саме – «мєстні» бандюки забивають Його на задвірках одного з міських питейних закладів…      

Книга «Хутір розбещених душ» побудована за традиційною в багатьох випадках схемою – пролог, шість новел із самостійними сюжетами, пов’язані, однак, між собою спільними героями, епілог. На самому початку книги – традиційний дисклеймер: «Будь-які збіги з реальними людьми та подіями – випадкові». Можливо тому, що персонажі і ситуації справляють враження, ніби списані з натури. Або з кримінальних хронік – що нерідко одне й те саме. Чи то йдеться, скажімо, про сутенершу Вірку-Ковбасу з важкими кулаками, котрими вона пригощає як неслухняних колежанок, так і конкуренток. Чи про місцевого чиновного туза Андрія Жменьку, який прагне вилізти на мера, займається земельними аферами і проштовхує в шоу-біз свого бездарного сина. Чи про отця Андрія з його брудними манерами, якому церква – не служба Богу, а «робота», хай і не дуже, але прибуткове підприємство. Чи про ресторанних лабухів – Ореста і Маркіяна Курчаків, записних ловеласів, котрі позбавляються від збитої ними на машині повії-трасовички, скинувши її ще тепле, дихаюче тіло в піщаний кар’єр. Те ж саме стосується Русліка Мертвяка і Андрія Капусти – дрібних, огидних і жалюгідних створінь, які різняться між собою лише масштабами життєвих запитів. Один так і залишається по своїй натурі дрібним злодюжкою, інший у своєму прагненні швидко розбагатіти, не перебирає засоби і заражає свого хрещеного батька СНІДом через використані голки, аби отримати по ньому спадок. Вінчає компанію персонажів Левко Гражда – керівник ансамблю «Марево Карпат». Ансамбль нагадує гадюшник, де кожен готовий з’їсти один одного, Левко ж краде гроші у учасників колективу, принижує їх, а жіночу його частину пропускає через ліжко.

Хай там як, але поки що ніхто з мешканців Львову, з «умовно корінних» чи «понаїхавших», не впізнав себе у цих персонажах і не подав на авторок до суду. Правда, Олена Чернінька, запевняє, що в книзі йдеться не зовсім про Львів: «У нас концепція така: ми наполягаємо на тому, ніби то не конче Львів, а просто місто Л. – такий собі зріз суспільства, що існує у будь-якому місті. Адже люди скрізь однакові». Схоже, вона права. На жаль. Бо якщо Львів, це «старовинне та безсоромно красиве місто», перетворюється на «будь-яке» місто – щось тут не так…

«Щось не те із нашим Львовом», «Львів уже не той, що раніше» - все це ми чуємо щонайменше з середини 1990-х (тоді ж Ольга Герасим’юк навіть відзняла фільм – «Міф про міф про Львів»). Але щоб місто, яке ми звикли називати «українським П’ємонтом”, було настільки вже «не таким». Кажуть, однією з причин є те, що кращі люди або померли, або залишили Львів у пошуках кращої долі – хто до Києва, хто світ за очі. Замість них «понаїхали» вже зовсім інші...  

Для мене навіть «пост-львівський» Львів був і залишається направду містичними містом (пардон за невдалий каламбур). Хоча я здаю собі справу, що це лише моє особисте сприйняття, бо ж я у Львові лише гість. Тому за Арсеналом, за площею Ринок, за «Криївкою», за кам’яницями, що пам’ятають славного короля Яна ІІІ Собєського, не завжди помічаю іншої львівської реальності, у якій живуть авторки «Хутора розбещених душ» і, зрештою, їхні герої. І річ навіть не в занедбаних архітектурних перлинах і бруді на вулицях (хоча й це теж жахливо) - річ у людях. Чи то виведених на сторінках роману, чи то перенесених туди «з натури» - занедбаних і брудних, як у переносному, так і прямому розумінні. Людей, які руйнують або дозволяють руйнувати себе (що нерідко одне й те саме), руйнуючи при цьому інших – їхні долі, їхнє кохання, їхню надію.

Про це треба кричати. З цим треба щось робити.

Олена і Юлія Черніньки це й роблять. Беруть «скрізь однакових» за шкірки – і відважують їм важкого ляпаса, і з розгону – в їхнє ж, «скрізь однакових», власне лайно: дивіться, де живете!

Не певен, що то найкращий спосіб, але хто знає кращий?     

До речі, про суд. Його над усіма згаданими вище персонажами чинить такий собі Фодик, або Мефодій. Цей релігійний літній чоловічок, схиблений на ідеї очищення суспільства, віднайшов через ксьондза-обманщика, який повісився у припадку каяття, шлях у паралельну реальність. Фодик бере на себе роль Харона – постачальника душ на хутір Х. (Ікс?). Себто, у пекло. Кого постачати – він вибирає сам, беручи таким чином на себе ще й обов’язки ката. Зрештою, всі перелічені нами вище персонажі отримують своє, зазнаючи вишуканих і принизливих водночас тортур від потворних карликів.

Але легше від того не стає – ані місту Л., ані Фодику, котрий усвідомлює: занадто багато роботи йому тут, і то марної роботи. «Щодалі я живу, то далі мені тільки важчає на душі. Я зрозумів, що для того, аби вивезти на хутір усіх, мені не вистачить життя», - такий Фодиків підсумковий висновок. До болю знайоме відчуття для тих, хто будь-коли вдавався до помсти: усвідомлення відновленої справедливості не приносить душевного спокою…

Книга «Хутір розбещених душ» написаний простою, гнучкою і влучною мовою, тому читається легко. Правда, інколи текст починає збиватися на проповідь, особливо під кінець. Хоча хтозна: людям, напевне, слід час від часу нагадувати про речі, які нібито самі собою зрозумілі, а тому найчастіше забуваються. Навіть якщо це нагадування – у вигляді брутального ляпасу…

Олена Чернінька, Юлія Чернінька. Моя остання надія, або Хутір розбещених душ. - Львів: ЛА « Піраміда » . 2010. - 228с.

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить   спільно із видавничим домом « Most Publishing » , видавництвом  « Грані-Т »,  магазином   « Читайка », літературним конкурсом " Коронація слова "   та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».

УМОВИ КОНКУРСУ