Зізнаюся, чекала на реакцію літературознавців на новий роман сестер Черніньких «Реанімація Або Легіон «А». Не тому, що люблю читати критику - навпаки, як будь-який читач, якщо і читаю її, то роблю потім усе навпаки: на мою думку, далеко не всі літературні критики об´єктивні.  Так було з дебютним романом сестер «Хутір Розбещених Душ» - прочитала, бо його критикували: багато,  з азартом, дружно;  а це минули дві серйозні презентації нового роману - а критики нема. Це свідчить про те, що сестри врахували (хоч і не подавали, здається,  виду) всі зауваження, які щедро сипалися на них від колег по перу,  і створили значно сильніше і серйозніше полотно, або про те, що наша дружна літературна братія чекає поштовху: ось хтось сміливіший скаже, що роман поганий, і буде так!

Але роман читається, і я - також тому свідок. Бачила, як на пляжі дівчина аж попекла спину поверх бікіні, напевне, зачиталася книжкою. І ми з колегами читаємо і дружно сперечаємося за обідом, що у письменниць  цього разу  вдалося, а що не вдалося. Мені подобається проза Черніньких з тієї простої причини, що вона щира і відверта: як є, так і є. Вони або ще не навчилися прийому художньої паранджі, або, дуже сподіваюся, про нього не чули і не почують.  Я - не про метафори чи метонімії, які, на своєму місці стоячи, надають лиш шарму і особливостей будь-якому твору, а про ті приховані  рифи, які  інколи шукають письменники, щоб інтелігентно завуалювати той же треш чи ту ж кічуху, але роблять це білими нитками по чорному полю. Нехай краще так, як у Черніньких - відверто, сміливо і чесно.  Тому, коли з´явився новий роман, відразу взялася читати.  Збіглися мої думки з думками Сергія Жадана,  який написав в анотації до роману «Реанімація»: «О, вони знову щось написали! На це обов´язково потрібно відреагувати».

Як на мою думку, цей роман -значний крок письменниць вперед, нехай це і звучить банально.  Залишаючись стовідсотково вірними собі,своїх манері безжального розтинання гнійника лиш під місцевим наркозом, письменниці значно глибше занурилися у  філософію і в нетрі  людської душі і на цей раз зробили такі висновки, що якщо їх сприйняти за чисту монету - стане справді моторошно. На цей раз були поставлені значно серйозніші теми і їм були підпорядковані значно складніші схеми втілення. Обравши непростий жанр - роман-мозаїку, довівши малі прозові форми до логічної довершеності кожну окремо, вони дуже вміло об´єднали їх в єдиному ланцюжку і пов´язали ідеєю - не мало не багато - сенсу життя кожної людини на  землі. Не треба заглиблюватися у філософію, щоб визнати, що нічого на цій землі не відбувається просто так, все до чогось ідеться і все отримує свою оцінку, за все доводиться розплачуватися. Але чому це так?  Що насправді добре і що погано? Як ми розплачуємося за свої діяння? Цікаво все це знати, правда? Живеш собі, здається, щось подобається, а щось ні, комусь робиш добро, а комусь - ні, а за всім цим слідкують, за художньою версією сестер Черніньких, жорстокі слуги безжального легіону А. І варто лиш оступитися, не признати своїх помилок, як автоматично стаєш клієнтом слуг такої сили, від якої не вирватися ...

Новий роман письменниць дуже багатолюдний. Ще спробуйте помістити в одну площину старіючу, в молоді роки відому і успішну актрису з родиною, медсестру з психіатричної лікарні, розбещеного жінками, маминими грошима метросексуала, відомого письменника-педофіла, а їм вдалося. Як, ви гадаєте, поводиться актриса, яка, здається, все життя була улюбленицею публіки, красунею, талановитою, успішною? І хоч на старість років її з любов´ю доглядає донька, вона все одно звинувачує всіх і кожного в тому, що могло бути, а не відбулося. І не вірить, що старіє... Напевне, такі моменти переживає кожна жінка в такому віці, і кожній жінці хочеться повернути молодість, але життя прожити зовсім по-іншому. Але варто було лиш потрапити в реанімацію і в лячному коридорі, який веде в інші виміри, прожити життя так, як би їй хотілося тепер, як те, що маєш, починаєш сприймати як дар.

Щодо філософії власне письменниць. Вдається їм це зробити художніми засобами чи не завжди, але ті, хто читав їхні книжки, зауважили, як цілеспрямовано і методично вони ведуть  боротьбу за людину. У кожному вчинку людини вони намагаються шукати логіку. Обираючи своїми героями представників найскладніших прошарків суспільства, вони намагаються виправдати людину аж до того моменту, коли це стає просто неможливо. І коли це так стає, вони кажуть так, як є: ти - ілік, твоя інтуїція в другому існуванні неможлива, ти - матеріал  g -21, частинка потойбічного світу. Жорстоко - так? Але це виправдано на сто відсотків: така жорстокість - найкраща пересторога для людини, яка впізнає себе в герої роману. Цим самим вони роблять значно більше,ніж єлейні оди зневаженим дівчатам-попелюшкам, які приїхали з провінції, яких зґвалтували, які зрештою розбагатіли невідомо як і тепер - мало не зразок для наслідувань. Впізнаєте типову героїню сучасних романів?Наші письменники неначе зговорилися гуртом втілювати цей образ у життя. А потім ми дивуємося: чому наших дівчат так дивно сприймають деінде?Вважаю, що письменник має застерегти, розкрутити типову ситуацію до кінця і показати, що буде, якщо вчасно не зупинитися.

Важко, напевне, писалося про Євгенію - медсестру з психіатричної лікарні. Хоча ця новела - найбільш довершена з художньої точки зору. Важко психологічно про таке і читати, і писати. Хоча це - знову ж таки - життя. Ретроспектива в дитинство Жені налаштовує на те, що є серед нас, на жаль, і безнадійні люди, іця безнадійність закладається щез дитинства. Коли маля безневинно відкручує голівки курчаткам, коли, наслухавшись розмов батьків про тісноту і бідність, підсипає бабці ліки свідомо, аби та померла. Така людина мало що зрозуміє і в дорослому житті. Без тіні докорів сумління викравши гроші в рідної сестри, яка продала свою квартиру, щоб вилікувати хвору на рак дитину, використовуючи кожного уподобаного пацієнта лиш для того, щоб задовольнити власну хіть, а кожного чоловіка - щоб поживитися на гроші, вона цим самим обрала собі місце подальшої «дислокації» - після реанімації вона потрапляє в долину потойбіччя.

Навіть цікаво спостерігати за життям безтурботного метросексуала Вови Сойкіна, хоч мало би  бути сумно - живе собі така порожня людина за гроші, які тяжко заробляє мама у далеких краях, тішить себе наркотиками і жінками, і не одна жінка через це вночі гірко плакала насамоті. Але цей образ дався письменницям таким кумедним і яскравим, що у багатьох місцях пробиває на щирий сміх. Причому письменниці приємно здивували знанням теоретичних моментів у літературі, принаймні вони доладно скористалися синекдохою у змалюванні сцени дороги Вови, який перед тим наївся чудодійних грибочків і всю дорогу марив відомим поп-співаком та іншими хворими фантазіями.  Попри гостроту характеру героя, його негативізм , відчувається симпатія письменниць до людини, яка все-таки зупиниться на цьому неправедному шляху. Зупиниться під крапельницями в реанімації, прокрутить своє життя, як у калейдоскопі, згадає про доньку, яка також гине від наркотиків,  і відродиться до іншого життя. Значить - можливе таке відродження, значить - не все втрачено навіть у таких складних ситуаціях.

Письменник Юрій Васильович Козел - особливо одіозна фігура роману. О, про це потрібно читати з багатьох причин. І, можливо, у старому, вже досить успішному чоловікові, власнику поліграфічної фірми, ловеласу і звабнику малолітніх дівчат у таких несподіваних варіантах, про які ми навіть не здогадувалися, ви впізнаєте когось із знайомих. Інтелект якого насправді не заслуговує на друге життя...

За всіма цими героями слідкували  слуги Деміурга - повелителя всього матеріального, гріховного початку на землі. Вони відразу заберуть таку людину в  свій легіон.  Ось така філософія... Зрештою, зло має бути покаране. Письменниці ставлять дуже багато питань, причому дуже гострих, але, на жаль, не на кожне відповідають. Світ під владою Деміурга? - запитують вони? Звичайно, ні. Але якщо вони думають так, це їхня велика помилка. Хоча їхня велика заслуга - показати все це так доступно, по-сучасному, розтовкмачити абсолютно дохідливо, що чекає на людину, якщо вона не навчиться визнавати своїх помилок. Не потрібно сподіватися, що все якось так минеться... Слуги-архонти поряд. І це може бути звичайний вусатий чоловік, який присів поряд, співачка рок-гурту або навіть курка чи півень, що неподалік  клюють траву.

Мені було цікаво. І не лише тому, що теми письменниці таки вміють віднаходити цікаві, віддаймо належне їх творчій уяві. А й тому, що цей роман вдався їм, на мій погляд, значно краще за попередні. Це не зовсім толерантно, але саме на прикладі сестер Черніньких добре спостерігати за становленням сучасного письменника, за тим, як виписуються письменники, як стають впевненішими у творчій манері, письмі.. Хочете і ви не бути осторонь нашого літ процесу - поспостерігайте за його розвитком саме так. Тим паче на зробленому вони не збираються, за їх словами,зупинятися.

Звичайно, багато є і просто читацьких побажань. Можливо, не кожен вірш, якими знову письменниці щедро оздобили роман, вписується саме в канву порушеної теми. Але в цьому романі  вірші призначені на роль виразника кульмінації кожної новели і є ключем до розгадки, чим закінчиться дана історія. Думаю, цього разу прискіпливим критикам буде значно менше роботи в дослідженнях стилістично-синтаксичної складової роману -  мова твору рівна і зрозуміла, витримані стилістичні особливості мови кожного героя, а це, погодьтеся, також непросто: рафінована мова львівської пані, кітчеві звороти і  сленг  наркоманів, звабливо-солодко-манірні  нотки педофіла і еротично-нестримні - німфоманки. Що особливо вдається письменницям, так це пестливі звертання, зображення дітей, узагалі дитячий пласту романі. Десь, може, хотілося повнішого пояснення ситуації, яка описується, десь би не хотілося  аж такої відвертості, яку письменниці в своїй манері прямого письма пропонують, але все це - не так важливо в порівнянні з тим, як уміють вони ввійти в саму гущу життя і змалювати його, як є, без «творчої паранджі».