Як на перший погляд, таке видання не виглядає щонайменшим одкровенням для читача, який постійно переглядає літературну періодику й два-три електронні ресурси, присвячені українській і західній літературі. Відгук на подібне видання літературно-критичних матеріялів, як би там не було, - передбачає, значною мірою, конвенційний дискурс і цехову солідарність. І я спробую їх виявити, залишаючись максимально об´єктивним і чесним щодо «звичайного» читача. Водночас, наголошуючи: пишучи про працю сучасних критиків, я цілком усвідомлюю, що є однієї із ними крови, й, до певної міри, маю той самий перелік хвороб у власному формулярі. Літературна критика в країнах із випадковою інфраструктурою книговидання є чимось курйозним і цілковито факультативним; власне, чимось таким, що формується за залишковим принципом. А тим часом, як вважає Остап Тарнавський, - «критика - це підстава мистецтва». Це треба розуміти приблизно так: нещасна та література, яка позбавлена повноцінного дискурсу літературної критики. Відомо, що Ігор Костецький вважав українського критика нічим іншим як «білою вороною», наголошуючи на випадковості та несистемності цього сеґменту в українському літературному процесі. Певно, йому йшлося не лише про ситуацію в еміґрації другої половини ХХ століття, а й про значно ширшу літературну топографію та хронологію.

«Критика прози» представляє собою збірку рецензій і есеїв на прозові твори, як українські так і перекладені зарубіжні, що були видані впродовж останніх п´яти років. Книга створена колективом переважно молодих львівських критиків і науковців із відділу критики Львівського відділення Інституту літератури ім. Тараса Шевченка. Сьогодні відділу загрожує реорґанізація, тобто ліквідація ніби-то з метою посилення франкознавчих студій у місті Львові. Як на мене, скасування відділу критики у Львові буде суттєвою втратою для української гуманітаристики. Втім, про цю втрату, можливо, ніхто й не дізнається та, поготів, ніяк не відреаґує, - така вже корпоративна солідарність вітчизняної гуманітаристики. Франкознавчими студіями традиційно займається чимало львівських науковців і поза цим відділом, демонструючи не перший десяток років свою активну й плідну працю. Тим часом, специфічний відділ критики опікується вагомою та невід´ємною складовою літературознавчої науки, а саме - критикою, яка в сучасній Україні не така вже й перенасичена за кількістю притомних працівників та, що найголовніше, своїми здобутками. Як на мій суб´єктивний погляд, відділ критики у Львові має обов´язково продовжити працю й докласти свої скромні реґіональні зусилля задля створення повноцінного літературно-критичного дискурсу в сучасній українській культурі.

Одним із найпродуктивніших критиків у цьому виданні видається Ігор Котик. Він автор значної кількости статей у збірці й, зрештою, справа не лише у кількості, а, передовсім, - у якості. Завдання критика полягає, напевно, у двох речах: по-перше, запропонувати одну з можливих версій інтерпретації твору (по можливості, уникаючи остаточної катеґоричности й залишаючи подібну можливість іншим), а по-друге, зробити це так, аби зацікавити максимальну кількість читачів і колеґ, залучивши їх як до читання-розваги, так і до читання суто фахового, підсумком якого є визначення місця і ролі певного твору в національному літпроцесі, компаративістичні кореляції до світового культурного процесу тощо. В ідеалі, критик має демонструвати ще й якості проґнозиста. Як на мене, по максимуму з цими завданнями дають собі раду саме Ігор Котик і Віктор Неборак. Рецензії І.Котика вигідно вирізняються тим, що критик зазвичай відзначає суспільно-значимий і камерно-естетичний аспекти аналізованих творів; причому, немає різниці, йдеться про зарубіжний або вітчизняний твір. У кожному прочитаному творі критик знаходить і виокремлює те посутнє, що робить його цікавим і вагомим у читацьких очах.

Щодо В.Неборака, то його літературно-критичні есеї представляють собою ледве не фундаментально-зразкове, а водночас - цікаве й іноді актуально-дискусійне осмислення найновішої української прози. В.Неборак, окрім фахового й жваво-зацікавленого прочитання творів, пропонує ще й виокремлення стратеґічних інтенцій сучасної української прози, як це має місце, скажімо, вже в першому матеріялі цієї книги «Польоти над узвозами сучасної української прози. Від роману-автобіографії до біографічного роману», в якому розглядаються не лише заявлені книги Ю.Андруховича, Г.Гусейнова, В.Діброви, але й значно ширший за хронологією та персоналіями літературний контекст. Цей текст є направду серйозним фаховим оглядом із залученням суб´єктивного есеїстичного досвіду автора. В огляді розглянутий широкий спектр проблем, пов´язаний із побутуванням української прози останніх двадцяти років. Урешті-решт, автор концентрується на автобіографічній прозі, розглядаючи її з усіх можливих боків і навіть ставлячи, словами самого автора, «запитання, на перший погляд провокаційне або й безглузде»: «Чи дозволено перетворювати власне приватне життя у прозовий текст і виходити з ним на публіку?» А далі йде цікава й достатньо арґументована відповідь на власне питання. Відповідь є фахова ще й із огляду на знання цехової специфіки, позаяк містить конкретні рекомендації для письменників, які бажають писати, спираючись на власний життєвий досвід. Як на мене, В.Неборак є цілком переконливий, висловлюючи, по суті, універсальний (міжнародний) рецепт успіху з додатком специфічно-українських реалій: «Автор дає безліч інтерв´ю, радо бере участь у теле- і радіопередачах, веде авторські колонки на сторінках періодичних видань, прикрашає своїми портретами обкладинки глянцевих журналів, бере участь у молодіжних фестивалях, майданних дійствах і врешті-решт у передвиборчих майданних революціях. Соціум спокушає автора публічною славою, й автор, вирушаючи на поклик спокуси, ризикує втратити свою приватність. Адже опублічена, розтиражована приватність - це вже не приватність, а щось подібне до еротичного шоу». (Пригадується, М.Уельбек радив молодим письменникам читати жіночі журнали задля вивчення психології найбільш масової читацької популяції й обов´язково бути присутнім у жіночих масових журналах задля здобуття популярности. Рецепт максимально простий і доступний, але в нас він чомусь не працює. І я навіть знаю, чому: українські жіночі журнали є майже повністю російськомовними, - в них немає місця для української прози)... А цей огляд В.Неборака опісля «текстової конкретики», майстерно зітканої з рецепції трьох творів популярних сучасних прозаїків, завершується на диво притомною проґностикою - власне, тим, чого так гостро бракує нашій критиці: «Біографіям проростає з автобіографізму, тому можна сподіватися на сплеск романів-біографій у сучасній українській прозі. Питання лишень у тому, чиї біографії приваблять сучасних українських письменників? <...> Чи проросте з українських автобіографічно-біографічних жанрів нова українська белетристика? <...> Так чи інакше, усі ми, читачі, критики, письменники, в очікуванні досконалих оповідачів, які спроможуться так талановито записати свої правдиві та нафантазовані історії, свідчення, леґенди й навіть вигадки про себе та інших, дійсних і сотворених уявою, що рядочки літер самі собою перетворюватимуться у струми пульсуючого життя. І, можливо, тоді дійсне життя бодай частини українських читачів стане виразнішим і яскравішим хоча б у години читання».

Легкістю і майже філігранністю позначене письмо цього критика про книгу «Сльози речей» іншого віртуоза зі Львова, прозаїка й перекладача Андрія Содомори: «Меланхолія і сум з приводу минущих дорогих речей зрівноважуються у прозі А.Содомори увагою до того, на що інші прозаїки не часто зважають: не до яскравого, а до притлумленого, сірого; не до героїв, а до диваків; не до загального плану, а до деталі; не до опису, а до настрою; не до злагодженої гри інструментів у симфонічному оркестрі, а до їх настроювання перед грою, коли кожен інструмент визвучує сам себе без диригентського нагляду. Письменник наполягає на праві кожного бути самим собою. Як прозаїка його не цікавлять незвичайні сюжети, які інтригують не надто вибагливих читачів. Його цікавлять несподівані ракурси, невидимі порухи душі, стан «поміж» - напівтони, неословлювальне і неперекладне». В одному абзаці критик визначив етико-естетичні координати непростого автора, прищеплюючи потенційному читачеві однозначну й жваву зацікавленість книгою А.Содомори, прореклямувавши стиль письменника в своєрідний спосіб поновлення, тобто, привертаючи читацьку увагу невимушено й навіть артистично. Нестандартним і напрочуд читабельним текстом є «спроба переказу» В.Небораком роману Галини Пагутяк «Слуга з Добромиля». В есеї є все - і серйозність, і витончена іронія, але найголовніше, це те як критик непомітно прищеплює читачеві непереможну цікавість - і до роману, й до авторки, й до сучасної української прози. В цьому й полягає непоказна, але переконлива майстерність В.Неборака.

Й, знов-таки, вже фінішуючи, критик висловлює перспективне й вагоме для всієї нашої літературної ситуації узагальнення: «Поява «Слуги з Добромиля» означає, як мінімум, те, що і в теперішній непередбачуваній Україні все ще твориться модерністична галицька проза <...> Увага до малої батьківщини аж ніяк не означає провінційності. Саме провінції присвячено всі найзнаменитіші романи, починаючи від «Дон Кіхота». Одна зі стратегій «Слуги з Добромиля» - перецентрування. Периферія стає центром, центр відходить на периферію. Та Добромиль як центр Галичини - пропозиція не так територіального перезавантаження, як відновлення уваги до малих, хоча насправді багатовимірних і невичерпних, зігнорованих офіційними центрами часопросторів. Вони - поряд, і їхнє вловлювання радарами сучасної посттоталітарної української прози лише розпочинається».    

Загалом, у книзі не бракує цікавих і насичених аналітикою матеріялів. Разом із тим, упадає в око кричуща відсутність у цій збірці актуальної літературної критики осмислення деяких знакових прозових творів останнього часу. І це при тому, що й самі критики усвідомлюють: «Критик не може писати лише для вузького кола спеціалістів. За встановленою не нами традицією голос критика мав би набувати суспільного резонансу». Досить запеклі розмови-дискусії виникали довкола всього-що-пише-і-ще-напише Степан Процюк, який лише впродовж 2010-го року видав у столичних видавництвах два романи й книгу есеїв. Не говорячи вже про Олеся Ульяненка, заборона роману якого в 2009-му році знаменувала, як на мене, неприємний і тривожний прецедент для всього сучасного культурного простору - не лише для художньої літератури. Цей письменник за останні п´ять років видав так само декілька романів і повістей. Не говорячи вже про те, що несподівана смерть О.Ульяненка в серпні минулого року мала б, певною мірою, стимулювати активне осмислення його творчости, позаяк письменник нічого уже не додасть до свого доробку, а на увагу до себе - він, як мінімум, заслуговував ще за життя, а сьогодні - і поготів.

Безперечно, не вистачає в цій збірці фахової критики ґрунтовного осмислення (в аспекті як ідеологічному, так і суто художньому) резонансного роману Василя Шкляра «Залишенець. Чорний ворон», стосовно якого ще восени минуло року було зрозуміло, що він упевнено рухається до здобуття Національної премії ім. Т.Шевченка. Критика мала би запропонувати відповідь на досить просте, але дискусійне питання: Шкляр - це наше літературне все чи всього-на-всього успішний комерційний видавничий проєкт (запущений, до того, під різними назвами одночасно в двох видавництвах, що є, по-своєму, також безпрецедентно), позначений слабким художнім рівнем і навіть відвертою мистецьки-смаковою неадекватністю письменника (чого варта, наприклад, сексуальна сцена у «Залишенці»), яку він, зрештою, демонстрував і в попередніх своїх романах для читання в електричках, - «Ключ», «Елементал», «Кров кажана»... Читачі, які оваціями вітали Шкляра в столиці Галичини, збоку виглядали дезорієнтованими й навіть, у певному сенсі, ошуканими. Це ситуація, за якої віра повністю підмінила собою знання, відчуття та аналіз. Сподіваюся, така емоційна зустріч із письменником принаймні буде стимулом до прочитання й повнокровного осмислення цього роману.

Також львівські критики чомусь оминули увагою новий роман знакового прозаїка 2000-х років Анатолія Дністрового. А марно, як на мене. Роман «Дрозофіла над томом Канта» в читацькому рейтинґу на сайті «Буквоїд» упевнено посів першу позицію. Попри те, що премію ВВС за роман «Ворошиловград» отримав Сергій Жадан. До речі, про роман С.Жадана, який відрецензований у цій збірці Марією Котик-Чубінською, можна говорити довго й не нудно, але про це трохи нижче. Роман Дністрового, до того ж, з´явився після п´ятирічної перерви письменника в цьому жанрі, читач уже, можливо, встиг засумувати за його романістикою. Втім, сучасна критика в принципі оточила цей текст підозрілою мовчанкою, якщо не рахувати допису ІБТ на сайті УНІАН, короткої нотатки І.Славінської на «Українській правді» й абзацу в оглядовій статті І.Андрусяка на «ЛітАкценті». Це дещо дивна ситуація, як на мене. В цьому й полягає відверта неповноцінність нашої літературної критики. Минулого року Дністровий відзначився також цікавою збіркою есеїв «Письмо з околиці», яка так само проіґнорована в «Критиці прози». Проіґноровано також перевидання роману «Кляса» (2010) П.Вольвача й чимало інших цікавих прозових з´яв, на кшталт віртуозного та проблемного роману «Хутір розбещених душ» (2010) письменниць-дебютанток зі Львова, сестер Олени та Юлії Черніньких.

Можна, звичайно, говорити про те, що неможливо охопити все в одній збірці статей, але щось подібне звучатиме не переконливо. Якщо вистачає часу й уваги на другорядних (у сенсі умовної ієрархії) персонажів літпроцесу (включаючи й деяких із числа зарубіжних авторів), то для А.Дністрового, В.Шкляра, С.Процюка й О.Ульяненка час мав би знайтися і поготів. Тим часом, маємо деяке пояснення від І.Котика й В.Неборака, щоправда, так само непереконливе: «Ясна річ, не всі вартісні книги, що побачили світ останнім часом, ми прочитали й прорецензували. Та запевняємо: ми не виконували жодних корпоративних замовлень, а покладалися тільки на свій смак». Мабуть, маючи бажання не виглядати корпоративно анґажованими, критики оминули увагою навіть вельми цікаву есеїстичну серію видавництва «Грані-Т» «De profundis», у якій побачила світ і сама «Критика прози».

Водночас, дуже добре, що до збірки потрапив матеріял, присвячений роману Мішеля Уельбека «Можливість острова», - все-таки, це останній на сьогодні лавреат Ґонкура, а не лише скандальний і підозріло-невдоволений усім, що відбувається у світі, французький чоловічок передпенсійного віку. От лишень рівень аналізу роману Уельбека з-під пера аспірантки Ксенії Левків, - залишає бажати іншого - й глибшого, й значно цікавішого, й серйознішого в аспекті, наприклад, виявлення місця сього твору в європейському літературному процесі й проґностики стосовно розвитку літературних жанрів, ідей, формальних стратеґій тощо. Власне, на матеріялі цього роману цілком можлива ґрунтовна розмова про сучасний стан жанру антиутопії. Враховуючи, що нині роблять банкіри із нашим світом, антиутопія має всі шанси повернути собі статус популярного й читабельного жанру. Особливо на тлі виснаження та помітної девальвації розважальних жанрів масліту: фентезі, фантастики й детективу. Зрештою, антиутопія значною мірою й акумулює найцікавіші складові цих жанрів, цементуючи їх актуальною ідеологією, пов´язаною з бажанням людства вижити попри усі намагання банкірів улаштувати загальну апокаліпсу (не конче фінансову). Рецензент, натомість, аж надто несміливо й обережно підходила до чіткого визначення одного лише жанру, так і не наважившись розглянути його по-дорослому, без комплексів щодо самої постати монструозного Мішеля Уельбека. На матеріялі цього роману можна і варто розглядати фундаментальні проблеми етики в житті европейської спільноти на початку третього тисячоліття. Варто було поцікавитись і передісторією «Можливости острова», яка так явно закладена як у біографії письменника (частково відомій завдяки книзі Домініка Ноґе), так і в попередніх романах - «Елементарні частинки» (1998) й «Лансароте» (2000). Й не лише у романах самого Уельбека, позаяк «Можливість острова» - це ще й роман-полеміка, роман-дискусія з колеґами, попередниками й сучасниками Уельбека.

А ще, пишучи повсякчас про безумство світу супермаркетів, Уельбек є дуже близький Україні, в якій супермаркети з´явились лише років вісім тому. Це взагалі прецікавий і трохи фантастичний сюжет - Уельбек і Україна, Уельбек і українська література. Якщо карапуз Беґбеде вже майже постійно «зависає» у київських клюбах, то від Уельбека я маю принаймні тверду обіцянку, що він обов´язково відвідає Київ ще до того, як встигне померти. Трошки не ясно, коли це станеться, поготів, що він уже встиг померти в своєму Ґонкурівському романі «Карта і територія» (2010), але такий уже він є, химерний та епатажний іздалеку й незахищено-вразливий у ближчому взаємненні (в епістолярному, зокрема, взаємненні, але таємниці сього листування най залишаються таємницями - доки хтось не помре, - або він, або я). Весною 2008-го року я разом із Барбарою Редінґ познайомив Мішеля з його українськими виданнями, надіславши скановані обкладинки трьох романів. Як і слід було очікувати, він їх до того не бачив. Як виявилось, він зовсім не міг собі уявити чогось подібного! Ось його міркування про дизайн обкладинок його українських романів. Цитую фраґмент листа:

Barbara, Oleg.

 

Je vous remercie beaucoup de m´avoir envoyé des photos de ces couvertures ukrainiennes de mes livres; elles seont absolument incroyables, je n´avais jamais vu des choses pareilles, dans aucun pays au monde.

Le château surréaliste au sommet du pic rocheux, je suppose que c´est "La possibilité d´une île". C´est... dans un sens c´est d´une laideur stupéfiante, mais sa attire l´oeil, indiscutablement.

Quand а la fille nue, de dos, sur une plage, je suppose que c´est "Plateforme". Cette ouverture est incroyablement sexy, ça donne vraiment envie de baiser. On peut continuer de vivre uniquement pour avoir accis а des fesses pareilles.

Enfin, l´Ukraine apparaоt en résumé comme un pays assez extrême.

<...>

 

Je vous embrasse,

Michel Houellebecq.

  Барбара, Олег. Я вам дуже вдячний за отримані світлини обкладинок моїх українських книжок; вони неймовірні, я ніколи не бачив подібних речей, у жодній країні світу. Сюрреалістичний замок на гірській вершині, я думаю, що це «Можливість острова». Це... в якомусь смислі одна разюча мерзотність, але таке привертає увагу, безперечно.Там, де гола дівчина, зі спини, на пляжі, припускаю, це «Плятформа». Ця обкладинка надзвичайно сексуальна, зображене справді викликає бажання поцілувати. Можна продовжувати життя лише для того, аби мати доступ до подібних сідниць. Урешті-решт, Україна виявилась у підсумку серед доволі екстремальних країн.<...> Я вас обіймаю,Мішель Уельбек      

У Ксенії Левків у випадку з рецензуванням роману Уельбека трохи не склалось. У неї вийшов твір на задану тему, у кращому разі. Такі речі бувають цікавими хіба що самим авторам і їх шкільним учителям. Ширшому загалові, яким є авдиторія «Критики прози», це ні до чого. Я цілком усвідомлюю, що авторці буде неприємно читати ці мої міркування, але демони об´єктивности та любови вимагають писати правду. До того ж, я б цього, можливо, й не писав, якби не вірив у розвиток авторки та її професійне майбутнє. Доклавши зусиль, вона врешті стане фаховою й цікавою авторкою. Про що вже й сьогодні виразно натякають абзаци з її ж рецензій на книги Г.Пагутяк й А.Стасюка. Але треба ще трохи повчитися. Наприклад, у найближчих до неї колеґ, І.Котика й В.Неборака.

Не можу принагідно не зауважити, що жіночі рецензії, представлені в збірці, помітно поступаються якістю чоловічій фракції. Бачить Бог, я не маю жодних ґендерних претензій або упереджень, просто констатую, з моєї точки зору, очевидний факт. Напевно, це можна пояснити трошки довшим (та й серйознішим) досвідом читання й письма (особливо ж, у випадку з авторитетним «вісімдесятником» В.Небораком). Ігор Котик у найліпших своїх статтях демонструє окрім ерудиції і володіння фаховою технікою літературно-критичного письма, ще й здатність до іронічного відсторонення - як від предмету рефлексій, так і від майбутніх читацьких очікувань (натомість, критики-жінки у цій збірці є на диво серйозними). Хоча, як на мене, авторку нечитабельного ґросбуху під назвою «Музей покинутих секретів» він таки пошкодував, поставившись із максимальним розумінням і висловивши справедливі, але аж надто незначні (занадто толерантні й по-сучасному політкоректні) зауваження. Уже наприкінці рецензії критик пояснює відсутність у цього роману «шансів стати шедевром світової літератури (sic! - О.С.) початку ХХІ ст.» лише відсутністю доброго літературного редактора, «який би почистив текст Оксани Забужко від деяких надмірностей, інколи напевно спонукав би авторку поміняти ракурс оповіді, надати сюжетові стрункості». Тим часом як цей, вистражданий Оксаною Стефанівною на численних й комфортних европейських письменницьких віллах (які вона сумлінно перераховує наприкінці своєї великої книги) текст, просто пищить і вимагає значно суворішої та прискіпливішої критики. Не знаю, звідки в Ігоря Котика аж стільки політкоректности (можливо, так упливає близькість до Европи, в якій принцип політкоректности подекуди виглядає залізобетонним догматом, що повністю нівелює та унеможливлює відверті розмови про явища, людей і події). Адже це розмова не між чужими, а поміж своїх, на власній літературній кухні, на спільній нашій території. Варто іноді бути суворішим - в інтересах як самої авторки, так і всієї літературної спільноти. До того ж, мені, наприклад, абсолютно зрозуміло, що цей ніби-роман авторка написала для отримання наступної після В.Шкляра Національної премії ім. Т.Шевченка. А й справді, хай спробують не надати їй премію, якщо в неї найбільший у цій країні роман, у якому і зради, і партизанка, й кохання у криївці, й продажні сучасні ЗМІ, й багато-багато іншого разом із невідступною тінню-парасолькою великої-превеликої О.З.

Рецензія Марії Котик-Чубінської на роман С.Жадана «Ворошиловград», про яку уже згадував, є, можливо, усереднено-показовою щодо прорахунків «жіночого письма» у «Критиці прози». Власне, проблема, можливо, і не в цій конкретній рецензії. Бо читаючи інші рецензії й коментарі, слухаючи усні висловлювання про цей роман С.Жадана, я не можу позбутися відчуття, що цей текст залишається «непрочитаним». Більшість читачів або й критиків сприйняли «Ворошиловград» як текст-апологію, заледве не сакрально артикульовану ностальгію за малою батьківщиною письменника. Подібні думки виникають і під час узаємнення з розмислами М.Котик-Чубінської, особливо в фінальній частині рецензії: «Поглинута подієвою інтригою («ворушінням») увага читача краєм ока фіксує у романі знаки непроминального, сакрального - граду. Автор не акцентує на цих моментах, але у творі вони важать дуже багато. Маю на увазі невипадковість таких деталей, як вік головного героя, наскрізний мотив повернення; віщі знаки, що супроводжують його на шляху. Ніби обмовившись, автор каже одного разу про Ворошиловград як про небесне місто - «небесний Ворошиловград». Це може свідчити про своєрідний зсув чи трансформацію історії: старозавітного і сучасного людського шляху до обіцяного небесного Єрусалиму» (курсив у цитаті належить М.Котик-Чубінській. - О.С.). З наведеної щойно цитати помітно, як близько підібралась авторка до істинної інтерпретації роману С.Жадана. Але все-таки, дечого не відчула. Передовсім, вона не відчитала іронічне дистанціювання Жадана від того «небесного граду». І це трохи дивно, бо Жадана без іронії вже годі й уявити. Хоча, це здебільшого досить сумна іронія. Письменник зовсім не випадково залучає совковий топонім теперішнього Луганська. Підозрюю, ходить йому не про топографію, не про дорожні знаки до реального міста чи реґіону, а про знаки-маркери суто ментального призначення й виявлення. Жадан означив територію, яка залишається незмінною впродовж двадцяти років незалежности. Втім, не зовсім так. Зміни таки помітні у топографії, яка розсипається та руйнується буквально перед очима під тиском кліматичних нюансів і мародерів. Роман Жадана є анітрохи не реалістичним. Це густе вариво, що постійно наближається консистенцією до поетики сюрреалізму, попри видимий реалістичний антураж ув основі та на марґінесах (на узбіччях, якщо вже мова про подорож і побут станції-заправки) цієї виснажливої подорожі в країну навпаки. Жадан висловив і чітко артикулював це одіозне явище - совок, який не бажає поступатися лібералізмові, натомість витворюючи химерні дифузні зони дотику з ним й вирощуючи мутантів у середовищі колишніх радянських людей. «Ворошиловград» - це роман-памфлет, роман-ґротеск, - безжалісний і убивчий. Це порахунки з минулим, яке не бажає відходити в небуття. А той факт, що ця територія суто номінально співпадає з малою батьківщиною письменника, є заледве не випадковістю. Втім, особливо прикрою й, певно, болючою для самого автора. Вже після виходу в світ роману письменникові не дозволили в тому совку виступити перед читачами. Жадан не помилився, і в цьому виявляється його непересічність. Хоча дехто й сьогодні схильний вважати його таким собі інфантильним юним Рембо, який з нудьги почав пописувати грубі романи. Нічого подібного, Жадан, як досвідчений лікар, упевнено ставить діягноз. Ворошиловград не менш упевнено тримає лінію оборони - фактично, сам-один супроти всього світу. А от, чи лікуватися, чи й надалі бавитись зі своїм минулим - його мешканці мають вирішити самотужки. Станом на сьогодні - ніхто не лікується...  

Роблячи серйозні закиди молодим критикам, я в жодному разі не маю на меті їх образити, поготів - засмутити. Більше того, спостерігаючи за появою в літературно-критичному цехові все більшу кількість нових людей, я неабияк радію. Бо усвідомлюю, що цей факт свідчить про розширення простору актуальної української літератури. Той відчутний дискомфорт, який Євген Баран (критик старшого покоління) неодноразово виказував у своїх статтях і передмовах до власних книг був пов´язаний не так із особистими екзистенційними сумнівами, як із тим прикрим фактом, що він почувався аж надто самотнім супроти добре орґанізованої зграї письменників. Яким, звісно, не потрібні були зауваження критика на шляху просування книжок тернистим ліберально-ринковим шляхом. Так само виключний і безпрецедентний невротичний еґоцентризм Ігоря Бондаря-Терещенка, можливо, пов´язаний із тим, що йому ходило про самоствердження серед спільноти письменників, які плювати хотіли на пересічне рецензування академічного кшталту. Усвідомивши, що з його радіоп´єсами та віршами в добу супермаркетів у люди не вибитись, ІБТ представив публіці щось на кшталт жорстокого театру одного актора, який заходився робити коляжі й аплікації з художніх творів і навіть із їх авторів. І це спрацювало, позаяк на цинізм у 2000-му році саме виникли мода і попит. Але, як видно, сьогодні ІБТ вже втомився від подібної ролі й помалу залишає кін, добровільно поступаючись молодій ґенерації - хорошій і різній.

Читаючи ці рецензії й есеї про вибрані прозові твори останніх п´яти-семи років, я - чим далі - тим ясніше уявляв собі не купку книжок, що були пойменовані «джерелами» на стор. 325 - 326, а одну-єдину велику (місцями, доволі цікаву та перспективну) книгу сучасної української та зарубіжної прози. Сама ж ця книга своєю чергою розгорталася в ширшу історію українського та европейського прозового письма, актуалізуючи постаті письменників із минулого більш а чи менш віддаленого. Так, читаючи есей Ігоря Котика про книгу оповідань і повістей О.Жовни, я не міг не відчути буквально фізичної присутности поруч із собою незабутнього Григора Тютюнника. А його ж есей про роман нещодавнього нобеліята Жана Марі Ґюстава Ле Клезіо не міг не викликати цілу вервечку асоціяцій і думок про побут і письмо французьких сюрреалістів від початку 1920-х років, либонь, починаючи.

Й, на останок, можливо, варто пояснити назву цієї рецензії. Початковий варіянт був продиктований бажанням по-доброму (не конче в центонний постмодерністичний спосіб) підіграти одному з цікавих і змістовних критичних есеїв В.Неборака, вміщених у книзі (про роман Г.Пагутяк «Слуга з Добромиля») й назвати цей текст «Золота бджола» із галицького вулика». Але в процесі написання рецензії я зрозумів, що можу чекати від цих авторів значно більшого (і не лише від І.Котика й В.Неборака). Тож, перша «бджола» лише започатковує розмову й визначає конфіґурації (отже, й назвімо її «бронзовою»; до того ж, є певні відчутні прогалини - своє здивування відсутністю в цій збірці рецензій на романи В.Шкляра, О.Ульяненка, А.Дністрового й С.Процюка я вже висловив вище); наступна збірка львівських авторів має бути «срібною» (за аналогією до срібної кулі, що здатна назавше упокорити найстрашнішого упиря, не конче галицького розливу), - це має бути корпус гостро-критичних текстів, покликаних посунути з високих п´єдесталів «цю закриту систему, комсомольську корпоративну застиглу групу під назвою «вісімдесятники»« (Анатолій Дністровий, «Письмо з околиці»), з невиправдано роздмуханими авторитетами (Ю.Андрухович, В.Єшкілєв, О.Ірванець, О.Забужко, В.Шкляр і багато-багато ін.); а вже завданням майбутньої «золотої бджоли» я бачу витворення вповні арґументованого сучасного канону української актуальної літератури. Чому б і ні?

Вважаю, що сьогодні можна говорити про продуктивний анклав сучасної львівської критики та есеїстики, якщо до п´яти представлених у збірці «Критика прози» авторів, додати актуальних Андрія Содомору, Богдана Пастуха, Олену Галету, Ірину Старовойт, Тараса Пастуха й ін. Тож, від львівської критики можемо у найближчому майбутньому чекати нових і цікавих звершень. Вони можуть, а значить - мусять. Безперечно, мав неабияку рацію Остап Тарнавський, коли писав у статті про значення критики: «Треба пригадати, що критика - це підстава мистецтва. Якщо бажаємо, щоб наша література, наше мистецтво, наша культура зростали, тоді мусимо за всяку ціну добитись того, щоб у нас була критика». Направду, мусимо. Мусимо багато попрацювати, аби актуальні «десятки» й «двадцятки» сучасної української літератури визначали не видавці-товстосуми й хаотичний малопритомний ринок, а виключно - фахові літературні критики, які в цікавій інтелектуальній формі нав´язували б читачеві яскраві здобутки української та світової літератури, водночас застерігаючи довірливого читача від шкідливого спаму масової літератури. Ліберальна економіка (наразі мова про видавництва) має рахуватися з критиком і читачем, але добровільно вона на це не піде, до цього її треба змусити; і у критиків є такі механізми. Варто лише хоч іноді відмовлятися від ґонорарів, натомість пам´ятаючи про ґонор, власне, літератури. І хай тоді ліберали спробують продати свою макулатуру стотисячним накладом, не повертаючись час від часу обличчям до справжньої національної літератури.