Новий роман сестер Олени і Юлії Черніньких «Вілла «Райські пташки»» вийшов наприкінці минулого року майже по гарячих слідах їх першої книги - «Хутір розбещених душ». Та книга наробила багато галасу, реакція публіки була діаметрально протилежною - від щирого захоплення до жаху і прокльонів за опис різних «непристойностей» на фоні тем Другого Пришестя і понівечених різними мерзотниками людських доль та почуттів. Авторок навіть охрестили «королевами трешу» (не плутати з відгалуженням хеві-металу). Погодьтеся, рідко кому з письменницької братії вдається заслужити королівський титул, хай і символічний, з першої книжки. До речі, з легкої руки Олени і Юлії за їхнім рідним містом Львовом закріпився епітет «безсоромно красивого».

«Вілла «Райські пташки»» - про той же самий «безсоромно красивий» Львів. Цього разу доля міста простежується на прикладі міського борделю. Переживши буремні часи, він перетворюється на «наворочений» маєток, який один не дуже чистий на руку «бізнесюк», Олександр Шапіро, передає за програш у карти іншому - Назару Слободі, колишньому бандюку (втім, колишніх бандюків не буває) власнику мережі ріелторських фірм. Передає аби просто залишитися в живих, бо картярський борг - то не жарти. Минуле цього будинку залишається невідомим для його нових мешканців. Від не дуже давніх довоєнних часів та «перших совітів» залишилися припалі пилом на горищі деталі вбрання і інтер´єру з тих часів, до яких нікому нема діла. А ще якимось дивом вцілілий папуга. У пам´яті цього птаха збереглися передсмертні крики довоєнних мешканок цього будинку - повій, коли їх мордували червоні «визволителі». А голоси і  душі «райських пташок» то вселяються в Дарину, Назарову дружину, то являються самому Назару в снах чи то маячні. Просять їх відкопати, перепоховати і відмолити...

Бо у повій теж є душа. Це відкриття, до якого читача підштовхують авторки роману. Можна довго сперечатися, що насправді примушує жінок займатися проституцією; зрештою, на «віллу» до мадам Ренати потрапляють за різних обставин - хто з бідності, хто через невлаштованість, хто, що називається, від природи. Але мешканки «вілли» мають здатність переживати за інших, здатність співчувати, здатність любити. Зрештою - з гідністю зустріти свій останній час. Як колишня вулична повія Рената, котра гордо трималася перед червоними, що вдерлися на «віллу». «Тут мій дім. І я мушу його боронити», - мовить вона з гідністю, яку рідко зустрінеш у «нормальних» людей.

Зазвичай коли ми говоримо про репресії, то найчастіше згадуємо інтелігенцію, розкуркулених селян, активістів визвольного руху та інші героїчні постаті. Але ніхто не згадує повій. А у багатьох з них так само, як і інших репресованих - «ні хреста з квіткою, ні патика з відміткою». Можливо, це декому звучатиме як блюзнірство, але зрештою доля Ренати і її дівчаток співзвучна з долею всього українського народу. І хто, чорт забирай, скаже, що повія не є частиною нації? Хіба хто сам без гріха.

Могилою Ренати і «пташок», як і багатьох репресованих «совітами», став колодязь. З того часу в ньому нема води. Колодязь без води - яскравий образ роману, скрізний символ, що проходить від передвоєнного Львову до наших часів. Це, зрештою, не лише могила жертв репресій. Це коли ми не чуємо голосів невинно убитих, і коли щира і наївна молитва і рідна говірка сприймаються як щось архаїчне, і коли таїнство Святвечору приноситься в жертву «підтриманню стосунків з партнерами». Забетонована людяність. Биківня в мініатюрі... 

Зрештою, шанс розбетонувати - завжди є. Назарові його давали душі Ренати, Іванки, Ганнусі, Марічки... І всього нічого - перепоховати і відмолити. Назар Слобода відкинув цей шанс. Як відкидають його тисячі з нас. І розплата не забарилася. Тільки у літературного Назара вона наступає швидко, а «реальні» люди часто не помічають, що вона вже наступила.   

Дарина, яка успадкувала справи покійного Назара, зрештою вирішує продати віллу, життя на якій довело її до шизофренії. Продати, зрозуміло, разом з колодязем, і з душами невідспіваних і невідмолених Ренати з дівчатами. Можна лише здогадуватися, що чекає на нових хазяїв. Проблема «розбетонування» не усунена - вона просто перекладена на інші плечі. Авторки роману немовби покладають цю місію на читача.    

Ось такі загальні враження від нового роману сестер Черніньких. На відміну від першого, він вийшов більш філософським. Розхристаність, панківська кондовість, шокінг - відійшли на задній план. Олена і Юлія натомість немовби заапелювали до «вічних цінностей». Можливо навіть стали дещо консервативними. Але нерву від того не стало менше - радше навпаки...