Re: цензії

28.03.2024|Ігор Чорний
Прощання не буде?
20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наук
Світиться сонячним спектром душа…
У роздумах і відчуттях
20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професор
Життєве кредо автора, яке заохочує до читання
20.03.2024|Віктор Вербич
Ніна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень
17.03.2024|Ольга Шаф, м.Дніпро
Коло Стефаника
15.03.2024|Ірина Фотуйма
Дух єства і слова Богдана Дячишина
14.03.2024|Ярослав Калакура, доктор історичних наук
Радянська окупація і змосковлення Буковини: мовою документів і очима дослідника
09.03.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Інтелектуальна подорож шляхами минулого і сучасності

Re:цензії

В продовження «хуторянського» діалогу

Деякі міркування після прочитання статті «Натуралізм як художня зона життєвої правди» Богдана Пастуха

 

Мені, мабуть, нема сенсу сперечатися з фаховим літературознавцем, котрим є пан Богдан Пастух. Свої враження про роман Олени і Юлії Черніньких «Хутір розбещених душ» я писав як пересічний читач. Тобто, один з тих, для яких власне й пишуть усі письменники. Але, оскільки, за словами пана Богдана, саме мої нотатки спонукали його причитати «Хутір розбещених душ», то дозволю собі додатково поділитися деякими думками, у тому числі тими, що залишилися невисловленими в моєму тексті «Ляпас «не тому» Львову».

Перше. Мені здається, давно пора вже припинити вишукувати інформаційний привід у натуралістичних сценах в літературі і взагалі в натуралізмі; єдиним приводом для критичних стріл у даному випадку можуть бути твори, автори яких компенсують «полуничкою» чи «чорнухою» абсолютну нездатність до донесення основної думки твору - попросту коли їм нічого сказати. Роман «Хутір розбещених душ», на мій погляд, до таких не належить. Я не вважаю себе апологетом описів брудного сексу чи «гастрономічних подробиць» (типу згаданої паном Богданом ранкової сцени в загидженому жіночому туалеті в шостому розділі роману). Але коли мені трапляються прямі чи приховані закиди авторам у натуралізмі, то завжди пригадую Ярослава Гашека: «Люди, яких коробить від міцних виразів, просто боягузи, які бояться реального життя, і саме такі слабкі люди завдають найбільшої шкоди культурі та суспільній моралі... Такі типи страшенно обурюються прилюдно, але з величезним задоволенням ходять по громадських вбиральнях і читають непристойні написи на стінах». Згадана цитата, зазначу, ажніяк не спрямована на адресу шановного Богдана Пастуха - це лише моя особиста асоціація, яка виникла під час спілкування з деяким обуреними представниками так званої «моральної більшості», коли заходила мова про роман Олени і Юлії Черніньких (цікаво, чомусь це були переважно чоловіки).         

Друге. От що-то, а «загальне падіння етичного, релігійного тонусу в країні» авторки, на моє переконання, відобразили дуже точно. Приклади такого падіння сестри Черніньки достатньо яскраво подають на сторінках своєї книги, я на них теж звертав увагу читачів, тому не хочу повторюватися. Зазначу лише те, про що забув сказати у своїй першій статті: оскільки деякі місця роману побудовані як своєрідні історичні екскурси, письменниці, як видається, намагаються підвести нас до висновку про гріхопадіння як про системне спадкове явище. На генетичному, так би мовити, рівні. Тому, на відміну від пана Богдана, я не можу ідеалізувати «мораль Середньовічного зразка». Чи навіть так: як людина, котра займається історичними дослідженнями, я не можу стверджувати, що середньовічне суспільство було моральнішим. Доноси, вбивства, інтриги, розпуста, зрада, зневага і приниження людської гідності - все це було і тоді, це кожен історик скаже. Досить лише підняти гродські чи земські актові книги часів Речі Посполитої. Бодай того ж Руського воєводства, центром якого був Львів. Або взяти хоча б період Руїни, коли у боротьбі за владу претенденти на булаву не гребували нічим. «Ті ж самі жахи, ті ж самі злочини - ми не змінилися з давніх часів» (Марк Кнопфлер, Dire Straits)    

Третє. Я можу помилятися, але, судячи з того, як пан Богдан захищає репутацію «безсоромно красивого міста Л.», мені видається, що сестри Черніньки бодай частково досягнули своєї мети. А саме: змусили хоча б частину львів´ян - принаймні декого з тих, які віддають перевагу друкованому і живому слову перед картинкою з «зомбоящику» - стривожитися з приводу того, що відбувається з містом і з нами. Але разом з тим (знову ж таки, це моє суб´єктивне враження) зачепили «хвору мозоль» традиційного галицького патріотизму. В реакції у відповідь проглядається щось типу «та ні, ми все ж таки хороші, «П´ємонт» і все решта». Я не заперечую, таки справді лишилися в «місті Л.» люди, що чинять моральний і культурний опір. «Вони нікуди не виїхали, мешкають тут але безсилі розвернути хід подій, простір їхньої боротьби постійно зменшується, його відгризає насамперед загальна байдужість», - стверджує Богдан Пастух. Зустрічне запитання: а вони намагалися «розвернути»? Як не львів´янину, мені важко відповісти на це запитання. Однак я переконаний: треба бути сильним, а інакше - навіщо взагалі бути?

Нарешті останнє. Стосовно «ремісничих» зауважень, висловлених автором статті «Натуралізм як художня зона життєвої правди». Визнаючи слушність деяких із них, особливо технічного характеру, із іншими мені важко погодитися. Щиро кажучи, не знаю, що їдять священики на сніданок - мабуть, те ж саме, що інші люди (ну, крім коли піст). Тому якщо отець Андрій, по сюжету книжки, ум´яв уранці борщ, то чому авторки мали відмовити йому в цьому праві (як там у мультику про Вінні Пуха - «Кто ходит в гости по утрам?»)? Повтори зі словам «ранок» чи «постала»? Зауваження серйозне, але якщо згадати Івана Нечуя-Левицького, то у нього була манера зловживати словом «неначе». Але (і тут зі мною можна не погодитися, однак...) в тому і полягає певна привабливість кондової, «сирої» мови, що, попри її непричесаність, при правильному дозуванні, вона здатна надати текстові живого пульсу і навіть (ну, це вже властивість сприйняття) викликати візуальні образи. Це, я переконаний, стосується і Міська, «обвішаного образами, як новорічна ялинка іграшками», і інших перлів.

Для порівняння: послухайте концертний запис будь-якої рок-групи. Там є все - і фон підсилювачів, і скреготіння струн, і вокаліст інколи голосить «куди очі». Але наскільки це живо і щиро у порівнянні зі студійними музичними «консервами»...



Додаткові матеріали

15.04.2011|08:49|Події
Сестри Чернінькі презентували роман «Хутір Розбещених Душ» (ФОТО, АУДІО)
29.03.2011|13:39|Новинки
Олена та Юлія Чернінькі. «Хутір Розбещених Душ»
Помститися у віртуалі
31.03.2011|10:49|Re:цензії
Ляпас «не тому» Львову
14.04.2009|09:26|Re:цензії
«Сльоза з вогненних очей...»
16.04.2011|10:44|Re:цензії
З іншого боку дзеркала
19.05.2011|08:21|Re:цензії
В продовження «хуторянського» діалогу
03.05.2011|10:42|Re:цензії
Натуралізм як художня зона життєвої правди
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

20.03.2024|14:23
У київському просторі PEN Ukraine відбудеться публічна розмова Мирослава Мариновича з Мирославою Барчук
20.03.2024|14:02
В Україні видадуть продовження серії «Червоний Арлекін» італійського письменника Роберто Річчі
20.03.2024|14:00
У «Видавництві 21» готують до друку перше в Україні гумористичне фентезі про ІТ
15.03.2024|16:37
У Києві презентували епічне фентезі «Кий і морозна орда»
14.03.2024|11:27
Книга Сергія Руденка "Бій за Київ" у фінському перекладі увійшла до короткого списку премії Drahomán Prize 2023 року
09.03.2024|14:20
Оголошено імена лауреатів Шевченківської премії-2024
06.03.2024|18:34
Оголошено претендентів на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка у 2024 році
05.03.2024|11:11
У Львові презентують книжку Олени Чернінької, присвячену зниклому безвісти синові
05.03.2024|11:09
«Сапієнси»: потаємна історія наукової фантастики. Лекція Володимира Аренєва
01.03.2024|13:50
«Маріупольську драму» покажуть в Ужгороді та Києві


Партнери