«Боже, якби колись виплакати всі здушені, спалені,

невиплакані сльози!  Може б все відновилося  і          
легше було б жити»

Євген Маланюк

 Це останній дослідницький проект, який вийшов з-під руки Леоніда Куценка. Ще у Кіровограді, де працював і жив Леонід Васильович, наприкінці 2007 року, до річниці трагічної загибелі літературознавця, видрукований нарис-мандрівка «Стежками хутора «Надія», який Куценко завершив напередодні загибелі (про нарис див.: відгук Василя Марка в «Літературній Україні» від 20 березня 2008 року). У єдиному листі до мене від 17 листопада 2006 року Леонід Куценко згадував про цей нарис: «Я ж покинув писати. Маю лише борг один. Розпочатий нарис про хутір Надію. Швидше нарис-запрошення до подорожі стежками заповідника. Він завис десь на початку. Може, за зиму «здолаю» його і сушу весла. (...). Якщо щоденники Маланюка з ’ являться – надішлю »... Додам тільки, що нарис мені вже надіслав професор Василь Марко із Кіровограда, а Щоденники чи то «Нотатники» мені привезли із Києва. Життя. Бог забирає тих, кого ми любимо. Здається, так...

Євген  Маланюк – постать унікальна, сильна, надривна. Це, безперечно, один із стовпів українського поетичного канону. Найбільше для його повернення в Україну зробив саме Леонід Куценко. Хоча треба згадати львів’ян Тараса Салигу, за упорядкування якого поетичний доробок Маланюка вперше з’явився в Україні, та Віктора Неборака, автора літературознавчого нарису про поета в «Історії української літератури ХХ століття».

Перед нами не щоденники у їх класичному вигляді, таких Євген Маланюк не вів, і також не нотатники, а, як стверджує сам дослідник: «Це швидше звичайнісінькі робочі зошити поета, літературознавця, викладача-словесника зі скупими щоденниковими записами» (29). З великої кількості робочих записів Євген а Маланюка Леонід Куценко відібрав «переважно щоденникові записи»: «Предметом Маланюкових роздумів на сторінках щоденників були ті ж проблеми, що боліли йому. Найперше – це доля України, феномен українця. Чимало місця займають розмірковування над проблемою імперської ментальності Москви та Варшави. [...]. Зважаючи на те, що письменникові нотатки оприлюднюються вперше, до них включено й записи, що дають шанувальникам митця змогу глибше пізнати таємниці його творчої майстерні. Ідеться про словнички, окремі творчі ескізи, плани майбутніх книг поезій та задум підручника з історії літератури» (33).

Нотатники Євгена Маланюка з розряду тих, до яких хочеш-не хочеш, але повертаєшся. Бо це такий заряд  людського болю, помноженого на любов/ненависть і втрати, постійні людські втрати, який проймає тебе, яким проймаєшся, читаючи, міркуючи, стверджуючи і стверджуючись…

Взагалі, хотів, аби такі книги мали публічне обговорення або ж читання/диспути. Як шкода, що ми забули таку практику діалогу з Автором і Книгою.

Є декілька тем, які наскрізною ниткою проходять у записниках поета. Окремі його міркування не просто зачіпають читача, вони вимагають погодження або ж контраргументу. А наводити такі у дискусії з Маланюком, нехай у просторі й часі, є справою нелегкою, бо Маланюк не з тих авторів, які вислухають заперечення, він з авторів-догматиків, сильних своєю правдою, в основі якої індивідуальний досвід Воїна, Поета, Людини.

Отож, слово Євгенові Маланюку:

Тема історії, народу в історії, відповідальності за історію:

«Це нарід хорий на рак ментальности, що висисає всі національні сили і свої, і тих, що знайшлися в границях його влади.

З патолог[ічною], а може, й мазохістичною впертістю цей нарід стремить (об’єктивно) до повторення Хмельниччини, стремить з цілою нестримністю запального грача, що грає вже без жадної реальної надії , по порочній інерції…» (36);

«Сподівання на сусіда – то вже поетнціальне васальство, аж слабість» (44);

«Жиди були і є тим гноєм, що «цементує» наш нарід і чужі метрополії. Жадне культивування «польськости», «рускости», «мадьярскости» і т.д. без них не може обійтися. І це є circulus vitiosas  [плин життя]» (46);

«Нам бракує тривання в рості» (49);

«Щоб не скавуліти ласки – бо ласка потрібна для Раба, для Чоловіка виростає Право – (й не бути куркулем без серця й без честі, як жид), а знати (знаттям, а не знанням набутим), які є в дійсності відношення між народами» (54);

«Засада раси – ключ історії». Мутнавіть історії походить з того, що історію пишуть люди, несвідомі тієї засади…

«Язик і релігія не творять раси: одна єдина є річ [яка] творить расу: а то є кров» (57);

«В дійсності ж національна свідомість – це своєрідна пульсація крові, це серце, а не голова. Нац[іональну] свідомість можна обудити, але ніколи не можна «прищепити» чи «вмовити»« (59);

«Що ж? Не хочеш панів своїх, маєш – чужих» (79);

«Що є в моїм народі страшне: 1) глупота хитруна 2) хамство. Обидва складники вдачі є набуті. А не вроджені» (82);

«Сама інтонація жида зраджує, що він є уродженитй агітатор і пропагандист. Він завжди переконує, сугерує, впевнює, вмовляє… Чи це тисячолітні ремінісценції пророків?» (114).

Тема митця, літератури,  поцінування літературної класики через найяскравіші індивідуальні досвіди:

«Потенціально вибуховий, майже революційний в своїй запеклості був консерватизм Щоголева» (40);

«Перша книга поета якби містить в собі його судьбу» (45);

«Новочасна література – то жалісний струхнявілий катафалк з загальників, акростихів, оздобок… його навіть черва не хоче точити» (51);

«Переборення всілякої літератури в українство – ось завдання дня» (59);

«Найзгубніше в S.*,в Антихристі – те, що він удає Христа, що він є Лже-Христос (як зауважив уже В.Соловйов). Це не є оперовий Мефісто, чи Князь Тьми (адже ж він «Lucifer»!), – це малпа, це – актор, це – «ерзац».

І тут, мимоволі, думка йде до «держави ерзаців» і «народу ерзаців». Зокрема – в творчості, в мистецтві – він є імітатор (Гординський, Косач, Незваль, всякі Безименські і т.д.). Тому я так гостро відчував їх імітаторство («графоманові – Бог простить, імітаторові – ніколи»)» (73-74);

«Письменник рідко торкається «інших світів»« (75);

«Трагедія особистості й суспільства – це біографії всіх наших визначних людей (хоча б Франка)» (86);

«Висока мова Києво-Могилянської академії, яко безпритульна («незрозуміла для народу») в Батьківщині, йде до імперського Петербурга, а в зіяючій вирві, що повстала, гопакує мікроскопійна «сміховина на московський кшталт» (слова Шевченка!) й допіро пізніш несподівано вибухає везувій «Кобзаря», що, одначе, своєю мовною революційністю (ворожою до еволюційности культури) не рятує перерваного культурного процесу, а з титанічною намагою починає у культурнім вакуумі новий процес» (94);

«Література у нас виконує чинність тим страшну, що своєю позірною «легкістю існування» вона є кровососною банкою національного інтелекту, волі і характеру: все пливе в літературу, все найактивніше і, може, найліпше. В результаті – анемія, при якій вже давно немає у нас ані Ярослава, ані Сагайдачних, ані навіть Хмельницьких (власне, Мономах – перший!)» (102);

«Справжнім поет вірш володіє, а не він «володіє віршем» (стихією вірша)» (107);

«В мистецтві, як правило, існує трагічна рівновага поміж життям і творчістю: за справжній твір мистецтва – митець мусить заплатити відповідним еквівалентом свого власного життя» (116);

«Кожна велика мистецька творчість – національна. І чим вона більша, тим більше національна» (161);

«Останній зойк Святої русі – Іван Вишенський» (177);

«Все ж і Т.Ш[евченко] залишається недовершеним, як і його нарід (тому-то він і «національний» як ніхто). Аналіз цієї недовершеності дав би дуже багато. І час на той аналіз вже давно надійшов» (198).

Тема національної освіти і її ролі в суспільно-політичних процесах:

«В києво-могилянському періоді і Академії була кепська «аполітичність», майже безнаціональність, і тому Академія і її вихованці підготували поразку Полтави й «культуру» Петербургу» (47);

«Приклад політично-несвідомої культури – Києво-Могилянська Академія, з якої виріс не Київ, а «Петербург»« (51).

Тема індивідуальних людських оцінок, суб’єктивних у своїй основі:

«Огієнко – Тартюф. Огієнківщина – підстава мертводушности хохлацької» (50);

«Коли б я був султаном, Дм.Др. був би першим кандидатом на головного євнуха: такий має голосок. Вагітний мужчина» (66);

«Липа знав, чим найти у нас слухачів: підхлібством і компліментами. Тим більш патетичними, що виголошувалися з його височини справжнього поета» (101);

«Яр.Славутич – король графоманів, навіть немислимий за першоїх еміграції» (190);

«Липа і я, ми були (як Дараган, Мосендз, Чирський) – «солдати» воїни – цим все сказано. Решта – фельшери, навучит[елі] (шкраби), унтери й малорос[ійські] актори» (235).

Тема оцінювання українства, українського політикуму, політичних рухів взагалі:

«Укр[аїнська] влада має ту властивість, що на неї накидаються завше імпотенти (Липа і К).» (51);

«Слов’янофільство – це коли один С[лов’янський] раб – з наказу іншого і за гроші Жида – робить підлоти третьому «братові». Як так є тисячу літ, чому саме аж тепер має бути інакше?» (54);

«Неповнота, щербатість, калічність особистости – це лейтмотивний український тип».

«Властиво повних людей за прожиті століття тілько двоє – Богдан і Тарас» (64);

«Укр[аїнська] жінка – демонічна (відьма), полька – як це не дивно – ангелічна (муза, навіть патріотична гетера)» (68);

«І ми, і поляки – хорі  на бездержавність, лише різниця: у них форма нац[іонального] існування – «пан», у нас – «хам» (73);

«(…) апокаліптично-голготський характер має ця доба» (84);

«Були величезні склади зброї. Був багатий людський матеріал. Була територія».

«Але ми програли Визвольну Війну. Ми її майже не «грали» – ми не хотіли воювати». (…)

«Винна – вся генерація, і винні в ній, саме, найліпші».

«Чому про це згадуємо? Нащо це самобичування? Для того, що без усвідомлення всього цього – немає майбутнього» (118-119);

«Хороба малоросіянізму – чисто інтелігентська річ. «Маси» тут ні при чім» (120);

«Не послухається Донц[ова] – не буде нацією».

«Не послухається Лип[инського] – не буде державою».

«Ці речі ріжні природою, але ведуть в однім напрямку». (125);

«Як добре казав В.Липинський: Як не будемо визнавати своїх «панів» – прийдуть чужі (природа має horror vacuum! – старх порожнечі). В тамту панщину – пани були хамовиті й жорстокі, але вони (в більш[ості]) ходили до тої самої церкви, що й піддані, отже мали «Бога в серці». А за цієї панщини «пани» – до церкви не ходять і їх «бог» є зовсім інший (S). Отже, спільної етичної мови немає…» (162-163);

«Державність знищив в зародку всеукраїнський – ЕНКО, ц.т.т.зв. «свідомий « і «переконаний»« (191);

«Часом приходить страшна думка, що Україна для більшости земляків – це якась аматорська вистава (але в стилі Гаркуна Задунайського), де вони «пописуються» нотами й деклараціями та гопаком» (208);

«Коли Москва усвідомить собі конечність внутрішньої перебудови за рахунок народів-НАЦІЙ, – вона знов урятує імперію – і ми знов будемо биті» (236)

Тема екзистенційного суму, самости:

«Чи пізній жаль, чи пізня мудрість – одинаково»  (59);

«В небі зимна синь Страшного Суду. Апокаліптична тишина» (65);

«Начало премудрості єсть Страх Божий. Але страх диявола – може бути тільки началом глупоти» (113);

«Тут квіти не пахнуть і душі не квітнуть (коли вони є)» (113);

«(…) з’ява смерти – що таке смерть? – лише повернення додому в Новоархангельськ. Де зустрінуть Мама, Дід, Бабуся, Батько, стара фіртка і старі сіни. (…). Знаю – то буде тільки в хвилину кінця» (67);

«А я живу позиченим життям» (104);

«Раптом зрозумів, що література мені цілком непотрібна» (215).

Тема родинного болю/розлуки:

«Боже, що воскрес, заховай мені дружину й сина. Та не розлучи нас!» (76);

«Сину єдиний!»

«Не маю навіть певности, що Тебе побачу – так гірко мені сьогодні. Снився Ти мені – якийсь блідий і виснажений, аж голубий і прозорий» (97);

До сина:

«Твоя юність без батька, моя старість без сина»
До дружини:

«Вибач, кохана, за попіл і дим» (104);

«От і приходить тоска за близькими. Просто вити» (110);

«Господи, поможи мені! Ради сина, ради дружини любої і єдиної» (170).

Самооцінки:

«Я, як поет, є занадто люксусовий для свого суспільства і тому (тут комічна рація Сосюриної поеми) «мене утримує Антанта», с.т. ті чи інші чужоземці» (78).

Сни:

«Снилося, що літав. (…). З жахом устежив, що в револьвері моїм вже немає набоїв (типово емірантський мотив сну, що часто бував)» (72);

«Сни! І згадався ще раз сон Батька 1914 р. Стятий дуб на моїй голові» (139)

Важко стриматися у цитуваннях, бо це досвід практичний. Євген Маланюк – автор-воїн. Його позиція – естетична, світоглядна, – завжди наступальна і завжди національна. Для такої «недовершеної» літератури як наша, попри всі бажання видаватися інакшою, цей досвід завжди буде болісно-неприємний. Маланюк вказує на ті недоліки культурного, політичного, національного буття, які вросли у нашу свідомість, змістивши генетичні орієнтири і орієнтації. Націотворення Євгена Маланюка здатен витримати тільки той, у кого національність в крові. Цей Поет все пізнав, зрозумів і увібрав у себе. З таким болем і таким знаттям йому залишалося тільки умерти. Слово і Чин Євгена Маланюка є вічним нагадуванням українству, що найголовніший його ворог – власна байдужість і лінивість – може вкотре повернути історію. Аби цього не сталося Маланюк посилає нам свої пророчі сльози-громи.