Однією з потужних подій весни 2015 року став 5-й «Книжковий Арсенал». Еклектика, багатолюдність і незвичні формати заходів у рамках книжкового ярмарку викликають різну реакцію у відвідувачів: комусь холодно, комусь забагато території, комусь складно щось знайти, когось дратують графомани і нефахові попсові конкурси; а хтось щасливий привітатися з Андруховичем наживо, послухати інтелектуальні пасажі Оксани Забужко, вчитатися, нарешті, у рядки віршів модного Жадана чи придбати книжечку видавництва А-БА-БА…, споглядаючи жваві діалоги його директора Івана Малковича з відвідувачами виставки. Густим був «Книжковий Арсенал» на книги, події, імена і заходи.

На виставці свій доробок представляли не тільки відомі видавництва, а й нові. Зокрема, літературна агенція DISKURSUS презентувала новий роман письменника з Івано-Франківська Степана Процюка «Під крилами великої Матері».

Степан Процюк – відомий український письменник, який виокремлюється серед авторів сучасної української літератури і проблематикою, і стилем своїх творів.

Про нову книжку і не тільки розмовляємо зі Степаном Процюком. 

- Степане, тільки-но закінчився Ваш київський вояж. Які враження від «Книжкового Арсеналу»-2015, першої презентації книги «Під крилами великої Матері» в Книгарні «Є» міста Києва? Наскільки комфортно почувалися Ви, представник станіславського літературного феномена/бомонду/середовища, серед Ваших шанувальників у Києві?

- По-перше, я у Києві закінчував аспірантуру.

По-друге, я вважаю, що ніякого літературного «феномену» у Франківську зараз нема.

 По-третє, я себе завжди називав українським космополітом (тобто не маю жодних регіональних замилувань – Івано-Франківськ люблю, звісно, бо там живу фізично)

У моєму світосприйнятті нема нічого ні специфічно галицького, ні специфічно центрально-українського (посміхається).

У мене є, як Ви сказали, шанувальники, у різних містах, містечках і навіть  селах. Не маю ні страху перед столицею, ні запобігання. Я однаково добре почуваюся серед своїх друзів та читачів і в Києві, і в Диканьці. Може, тому, що ми є людьми однієї групи крові. А душевна і духовна спорідненість є не менш сильною, ніж кровна, а часто таки  могутнішою.

- Ваша книга «Під крилами великої Матері», як твердите Ви і Ваш видавець, спричинена подіями на Майдані 2013-2014 року. Хоча, судячи з Ваших реплік на презентації, Ви й уникали цієї теми як кон’юктурної. Чи читали Ви твори інших авторів на цю тему? Чи припала Вам до душі хоч якась книга?

А яке завдання собі як письменникові ставили Ви у цій книзі? Чому Ваш твір має таку символічну назву?

- Твори інших авторів? Читав майданні колонки Юрія Андруховича. Якщо говорити загалом, мені подобається чимало місць і окремих сторінок у книгах багатьох українських письменників, але читацьке одкровення  я переживав лічені рази.  Можливо, ще все попереду  (посміхається).

Найкращі хитрощі - не бути хитрим. Найкраща «кон′юнктура» – не бути кон′юнктурним.

Так трапилося, що ми з  Василем Карп’юком  придумали ідею. Так трапилося, що скелет цієї  ідеї обріс м′язами слів - і появився  мій дев′ятий роман. Я хотів написати такий роман, який був би вартісним для прочитання якомога більшій кількості адекватних людей різних професій і віку.

Щодо назви «Під крилами великої Матері» - відповідь закладена у самому романі. Велика Мати – це є творче  начало, те, що дає життя і триває вічно…матріархальна першооснова, яка має чимало різних іпостасей і форм вияву.

До речі, роман почали називати «Під крилами великої Матері. Ментальний Майдан». Але він називається «Під крилами великої Матері»!

«Ментальний Майдан» - цей підзаголовок доданий видавництвом, я не проти нього. Лише уточнюю справжню  назву роману, бо вже є така потреба.

-  Головна проблема, на мій погляд, яку Ви намагаєтеся проговорити у своїх книгах («Десятий рядок», «Руйнування ляльки», «Під крилами великої Матері»), це проблема ментальності або архетипу українця, який втратив войовничі риси, самоповагу та прагнення до свободи, здатність самостійно вибудовувати власний гармонійно-ціннісний світ. Що, на Вашу думку, спричинило руйнацію особистості українця? Як Ви тлумачите такі емоційно-зневажливі характеристики співвітчизників як «хохол» і «совок»?

- Ніно, запитання обширне. Отже, спершу про руйнацію особистості. Колоніальне становище України спричинило цю руйнацію. Бездержавність із усіма  її ментальними наслідками.

«Хохол» і «совок» - це лише модифікації соціальної мімікрії, пристосуванства, намагання втриматися «на плаву» ціною лакейства, блазнювання. Навіть Хрущова, котрий полюбляв вишиту сорочку, Сталін сприймав як хитруватого і доволі обмеженого хохла – і помилився( маю на увазі  доповідь Хрущова про викриття культу особи Сталіна).

Переродження, а я би волів говорити про відродження, цілком можливе, адже на денці душі навіть найцинічніших пристосуванців захована національна пам′ять, химерний для них жаль, котрого вони можуть і н е усвідомлювати, але котрий може викликати у них різні відчуття – від ностальгії до нападів шизоїдної яничарської агресії….

Я би не вживав стосовно своїх книг і  літературних практик слово «місія». Бо якщо почну так серйозно трактувати свою літературну працю-застигну і перестану розвиватися, поволі стаючи претензійним і підстаркуватим буркутуном (посміхається).. Я би міг стверджувати лише очевидне - про сугестивний вплив моїх книг на  певну кількість людей, що їх читають..

- Очевидно, що Ваші тексти – не масова література. Романи не великі за обсягом, але позбавлені легкості у темі, у психологічному заглибленні при змалюванні образів, у проблематиці. Доволі незвичною є структура їх. Як зазначив Остапко Микитюк, Ваші тексти – це своєрідна файлова система, яка складається у цілісність після прочитання, але при цьому кожен розділ має завершену форму.

Хто Ваші читачі і як Ви їх знаходите?

- Мої читачі іноді мають між собою єдине спільне те, що люблять читати мою прозу. Звісно, що це люди різних віку, статі  і різних професій.

Вони знаходять ці книжки різними способами. Є вже чимало різних неймовірних історій-від читання моїх книжок підчас снігопаду у Болгарії або на курорті в Єгипті, до перечитування окремими людьми деяких моїх романів від трьох-чотирьох до шести-семи разів(це найбільша цифра, яку я чув; може, мені хотіли полестити-не можу гарантувати цього).

Також  є невеликий прошарок читачів, які відчувають до моїх окремих книг(наприклад, роману «Тотем» чи «Десятий рядок» або «Руйнування ляльки») щось на взірець неприязні. Думаю, що ці люди можуть бути прекрасними читачами моїх книг-просто, у якийсь момент, щось на них негативно вплинуло. Можливо, вони побачили там віддзеркалення власних прихованих «Я», в існування яких бояться зізнаватися собі, таким чином уникаючи спустошливої автоненависті…

- Літературна критика дуже суперечлива у визначенні Вашого стилю: доводилося читати і про декаданс, і про експресіонізм, і про натуралізм, і про постнародництво, і про сюрреалізм, і про психоаналіз, і про інтелектуальну прозу. Як відчуваєте Ви стиль своїх текстів? Чи віднайшли власну гармонію змісту і форми?

- Облишу критичне – критикам, а писальницьке – мені (посміхається). Міркувати про стиль власних текстів мені буде  незручно і недоладно. Скажу одне, що відчуваю чітко-цей стиль вміщує і ці іменники, які ви перелічили, і ще декілька інших, напевно (окрім постнародництва - хтось написав про це або  спеціально, або це якась нісенітниця, нонсенс).

А власну гармонію змісту і  форми намагаюся шукати все життя. У мене є на цьому шляху навіть нищівні поразки - до прикладу, два незавершених романи – «Надто затягнена роль» і «Там і тут», де не вдалося знайти відповідну тональність – ту особливу, найтоншу романну музику, щоб слова зазвучали…. Є чимало невеликих перемог. Це кожна нова книга (а їх у мене більше двадцяти), що здобуває свого читача.

Та гармонія, той золотий перетин – це велика і досконала   тишина, яку письменнику необхідно вміти слухати. Хочу слухати, як промовляє тишина…

- А що у планах Степана Процюка?..

-  Ніно, ви ж знаєте крилатий вислів - коли хочеш насмішити Господа – розповідай про свої плани.

 У «Десятому рядку» і «Під крилами великої Матері» я зробив спробу вирватися із певного енергетичного поля із його сугестією страждання та мучеництва, що утримувало мене багато літ. Цей «прорив» десь вдався ліпше, десь гірше.

Що тепер? Треба озирнутися і оглянути написане собою безпристрасним оком. Думаю, мені це вдасться, бо завжди намагаюся бути чесним перед собою. Інша справа, що нечасто озвучую цю чесність, котра може бути викривлено витрактуваною.

Хотілося ще би написати такий роман, що був би важливий і цікавим багатьом людям. А потім – знову – інший роман, який би теж був важливим і цікавим багатьом людям в Україні і поза її межами.

 І так писати, доки зможу.