Що ж, життя чоловіків та жінок можна розглядати як порожнечу між дитячою смоктальною пипкою і старечим слоїчком для сечі. Його можна побачити як хаотичний броунівський рух – від западини до провалля! –  різностатевих білкових субстанцій.

Ті, що не можуть не займатися мозковою мастурбацією, ті, яким заглушили любов і задушили внутрішню дитину, інакшого погляду вже ніколи не відшукають. Залишмо мертвим оплакувати їхніх покійників.

Звісно, що любити важче, аніж валятися на дивані, обпльованому чорною слиною заздрощів. Переборювання власних життєвих спадків часто нагадує танці з царем Сізіфом, а відтак із його каменем.

Але сізіфова каменюка є лише питанням віри. Нещасні чоловіки і жінки тягнуть її перед собою механічно. Багатьом із них навіть не приходить до голови, чи насправді спостерігає за їхньою роботою сізіфівський наглядач. Може, той камінь є лише кайданами-ілюзією?

Вижбурніть свій камінь в цю ж хвилину!  Просто візьміть той камінь під білі руки – і відкиньте подалі від себе! Через якийсь час ви побачите, що космос такий же величаво-спокійний, як і раніше, коли ви згиналися під його (космосу та каменя) незримими тягарями різного змісту й форми…

Вижбурніть свій камінь, викиньте свої єлейні шари захисту від страхів, свої підозріливі шари атак для бажання. Найперше визнайте, що людиною рухають бажання і страх. Відкиньте свої мішечки з порожнинами, які ви називаєте кімнатами вашого будинку «Життя»! І тоді ви побачите, що в  тих кімнатах нема шикарних крісел, розкішних картин, зручних столів для сексу із секретарками…

Раптом замість підлоги з підігрівом і європрибамбасів із баксоміром ви побачите безлік поношених мішків (такими носять у селах до льоху викопану картоплю), абияк підпертих навколо чотирьох кутків кожної з кімнат ваших шикарних ілюзорних апартаментів. Замість зручних і непримітних дорожезних кондиціонерів ви помітите на своїх руках залишки гімна і крові.

Замість гламурних і звабливих усмішок фей-покоївок чоловіки побачать свої лисини і сивини, свої роздуті дисгармонійні животи. Замість вишколених гувернанток і інфантильних пажів жінки помітять у незримих дзеркалах підстаркуватих осіб, надто подібних до них самих, по-підлабузницьки скривлених у позах та поклонах перед сильними світу цього чоловіками, по-хамськи відвернутими спиною до принижених та ображених.

Також чоловіки і жінки замість розкішних столичних бенкетів, галицьких балів чи слобожанських гулянок несподівано побачать у своїх кімнатах (яких виявиться набагато менше, ніж вони намріяли при світлі своїх лампочок ідеалістичної гордині) цілі плетива павутини. Вони помітять поклади і личинки павучачого царства, цілі армії тарганів (дарма хтось казав, що їх вже нема у великих містах), які спокійно і діловито схрещуються на ваших столах, дорогі чоловіки, де ви кохалися із секретутками, на ваших журнальних столиках і в улюблених комодах, милі жінки, де ви тримаєте найдорожчі вашому серцю ланцюжки і тверді злитки дорогоцінних металів….

Побачене буде на 100% не співпадати з вашим уявним. Це буде кінець ваших знань про свій видуманий вами ж образ, починаючи від ваших фантазій раннього дитинства.

Для когось із нас погляд на самого себе є початком катастрофи, адже чимало людей не витримують правди про власне відображення. Для когось із нас неприкрашений погляд на свою країну після катастрофи диктаторського правління також є нестерпним –
і ми по-нігілістичному критикуємо, закликаємо до анархічних бунтів, не розуміючи, що бунтуємо супроти себе.

Або емігруємо, шукаючи чужого тепла для власних задниць.

Або впадаємо у хворобливу герметичну сплячку, стаючи трутнем або трутнихою для своєї країни.

А десь, зовсім поруч чи за кілька сот кілометрів, триває інше життя. Найталановитіші люди зрікаються власних ідеальних уявлень – і піднімають руки, вперше звертаючись до Господа...

Юні і старші чоловіки та жінки у пориві святої любові до други своя помирають під ворожими кулями.

Вчорашні байдужі, ламаючи свою шкаралупу гордині і шкідливої декадентської печалі, розчиняються в турботі про Іншого, самі поволі стаючи іншими.

Вони, ті чоловіки та жінки облишили свої старі «я» на задвірках минулого, пройшовши крізь диво преображення.

І нема для них печалі, яка тонко труїть.

Нема рутини, яка повільно вбиває.

Нема навіть самої смерті.