Почну напевно з того, мене завжди цікавило питання  де ж насправді пролягає межа між нормальністю та психічним розладом. Бо ж неврозом у наш час уже, напевно, нікого не здивуєш. Американські вчені довели, що кожна третя людина планети страждає цим нервовим розладом.  Якщо вірити їхнім даним, то чисельно найбільш перепало  в цьому плані  «Геніям». Близько 44% письменників страждають психічними хворобами: неврозами, біполярними депресіями, алкоголізмом та суїцидними маніями.

Цієї зими я довго варіювала, вибираючи тему  магістерської роботи. Спочатку цілила в закарпатських письменників, проте зупинилася на  психоаналізі  сучасної української літератури, так я ця тема близька мені з іншого фаху: за плечима чотири роки психоаналізу,  в процесі – друга європейська, третя загалом, якщо не забувати Ужгородського університету, освіта в Альтаусзе (Internationale Arbeitsgemeinschaft für Gruppenanalyse).

Мені насамперед йдеться про подолання травми за допомогою літератури, про несвідоме вивільнення її за посередництвом письма, про те, якими прихованими методами пропрацьовується вона у творах. Для мене є важливим дослідити,  які шати одягає поколіннєва травма і як вона подорожує генераціями одного роду, соціуму, народу.

Працюючи над магістерською та читаючи твори сучасників, у мене виникло дуже багато запитань: які вони у повсякденному житті, оті письменники, як думають, чого бояться і що ненавидять. У першу чергу мене цікавлять їхні  травматичні спогади та пов‘язані з ними заблоковані емоції. Бо саме ці два фактори є запорукою креативу.

Чим далі я заглиблювалася в теорію психоаналізу та теорії вивільнення несвідомої травми, однією з найцікавіших наслідків котрої є творчість, яка живиться вже сотні разів згадуваною мною сублімацією, тим більше мені хотілося побачити душу читаних мною письменників. І тоді я собі подумала, а що, якщо влаштувати для наших літераторів такий собі сеанс привселюдного оголювання душі. Це могло би допомогти мені в моїй дослідницькій роботі. Але мало би, напевно, бути цікавим і для інших, аби відкрити для себе новий ракурс, той, з якого в Україні не дуже часто прийнято дивитися. А саме йдеться про травму та її подолання. Про травму та говоріння про неї. Вивільнення себе з її тенет за допомогою слова. Бо ж більшість українців травматизовані травмами батьків та прабатьків,   тими, про котрі нам можливо ніколи не розповідали наші родичі. Можливо зі страху, а можливо через те, що самі не могли охопити словом свій біль. Однією з найдеструктивніших для пересічного українця є постколоніальна травма, а значить, як майже всеукраїнське надбання,  повязаний із нею страх говоріння.

Зроблені мною інтерв‘ю я використаю у своїй дослідницькій роботі, але, думаю вони можуть бути цікавими і для інших, тому віддаю їх на загальний розгляд.  

Звичайно, це що відбуватиметься тут, не є і ніколи не може прирівнятися справжньому психоаналізові, цьому не відповідають ні рамки, ні умови, ні ціль. Те, що робитиму я, є напевно такою собі грою, процес якої полягає в розкодуванні за допомогою вільних асоціацій прихованих символів.

Той, хто наважиться грати зі мною, повинен пам‘ятати кілька правил:

1. Усі інтерв‘ю робляться в режимі он-лайн;
2. Респондент відповідає не роздумовуючи довго, пише все, що думає;
3. Респондент не має права відхиляти запитання.

Для свого першого інтерв’ю я вибрала Степана Процюка з кількох причин:  ми з ним уже проводили привселюдний процес оголювання душі: він однин із тих, хто не боїться говорити про себе. Проте визначальним був той факт, його книги не можливо тримати в горизонтальному положенні, бо біль та сублімована авторова невротичність аж сиплеться з поміж сторінок.

Отож, приємного підглядання!

Ірися Ликович

Степан Процюк.

 Під знаком фіолету:між похмурою меланхолією та схвильованою тужливістю.

1. Твій перший дитячий спогад.

С.П.:

Ліс, де я ходжу сам. А разом із тим, відчуття тривоги, фіолетові кольори, але і відчуття свободи – я належу сам собі. Також хотілося там швидше зустріти Червону Шапочку, ніж Вовка:). Також думав над грибами – тоді баьтьбки (NB. курсив мій) переїхали у глуху гірську точку – що буде, коли з’їм мухомора? Але так і не наважився його спожити прямо у лісі, хоча кілька разів бажання було дуже сильним.

2. Як ти гадаєш, скільки тобі могло бути років?

С. П.: Може, чотири, може сім. Амплітуда від 4 до 7-ми.

3. Тобі на той час було відомо, що від мухоморів помирають?

С.П.: Так. Я хотів випробувати свої дитячі уявлення про нетлібнність (NB!). Можливо, це було несвідоме бажання забуття від певних обставин...

4. Чи сняться тобі сни? Якщо так, то котрий із них ти би міг зараз розповісти?

С.П. : Сняться, не всі пам’ятаю. Більшість – не пам’ятаю. Розповім той, що приснився у січні. Я тоді багато думав над власним життям. Приснився фіолетовий ліс (фіолет мене переслідує).  Я йду у лісі – знову ліс – внизу копошаться якісь напівживі, напівздохлі тваринки, лисиці, гієни... Вони хапають мене за ноги і хочуть вкусити. пробують кусати. Вони ні живі, ні мертві. Мені безмежно бридко, але я не відчуваю болю від укусів, хоча, здається, таки ловлять мене за пальці і ахіллове сужожилля...Також під листям приховані здохлі трупи більших тварин - кабанів, оленів...

5. Ти говорив про почуття тотальне почуття тривоги і напевно незахищеності, самотності у сні. Чи відчуваєш таке і в реальності?

С.П.Так, у мене є напади відчуття тотальної самотностфі   (N.B.) і незахищеності людини, іноді дуже гострі і навіть болісні...

6. Що у твоєму розумінні означає нетлінність. Від чого хоче забутися дитина у чотири роки?

С.П.: Нетлінність – це сильна захисна реакція від страху смерті, обожествлення :) себе, тобто заперечення смерті. Тим паче, дитина не розуміє смертності. Це було пов‘язано із складнощами стосунків із батьком – якщо дозволиш далі не буду деталізувати. Я на цю  тему написав повість "Бийся головою до стіни", що вийшла цього року у луцькій "Твердині".

7. Як противага - чи маєш сон, котрий любиш, або який вразив позитивними емоціями?

С. П.: Маю такі сни. Найчастіше вони пов‘язані з Незнайомкою. Жінкою, до якої почуваю інтерес, яку хочу бачити. Це мої нав‘язливі сни певною мірою, але приємні. Ці сни мої дивним чином нагадують строфу Блока : "Вхожу я в тёмные храмы, совершая бедный обряд// там жду я Прекрасной Дамы в мерцании красных лампад".. Сон-ритуал, сон-архетипна пам‘ять, сон-мрія, сон, що додає сили.

8. А Вона тебе бачить?

С.П.:. Так. Вона мене бачить. Ми спілкуємося різними способами. Деколи вона від мене втікає – і мені тоді дуже сумно... І я бачу, і хочу бачити. можливо, це частка бога Діоніса у мені, пам’ять про ритуали, за класифікацією "Боги у кожному чоловікові", "Богині у кожній жінці". У мене є три боги - Аїд, Посейдон і Діоніс за цією відомою класифікацією.

9. Проведи паралель між фіолетовим кольором і твоїм життям, твоїми відчуттями.

C.П.:  Має різні значення. Фіолету найбільше у моїх прозових алегоріях. Як на мене, у мене він пов‘язаний із певним почуттям тривоги, базової екзистенційної тривоги, що дрімає у мені як вулкан. Фіолет – це тривога, витонченість, небезпека, розум. Такі у мене асоціації...

10. Що для тебе важливіше: колись, тепер чи потім. У котрому із цих просторів ти найохочіше перебуваєш.

 Дуже би хотілося не відмотувати власне минуле. Не жити приватною футурологією. адже минулого вже нема, майбутнього ще нема. Наше життя – це  лише вузька смужка тут і зараз. Коли живу минулим – не живу, адже минуле – це бездонна яма, майбутнє - туман...

11. Ким би ти був, якби не був письменником.

С.П. : Я хотів бути у дитинстві актором лялькового театру. Потім я хотів бути лікарем-психіатром. Бо мене хвилювали власні невротичні реакції, як-от, страх висоти, деякі нав‘язливі думки і т. д. Один час я навіть думав, що непогано би було бути істориком світових релігій. Дехто каже, що чоловіки діляться на три типи - воїн, гречкосій і жрець. У такому разі я виключно третій тип -"жрець".

12. Істориком світових релігій? Цікаво... А якого роду задоволення це би мало тобі принести?

С.П.:Тут не йдеться про задоволення. Тут йдеться радше про причетність до Великої Світової Містерії. з моїм магічно-романтичним типом мислення це дуже важливо мені...

13. Якого роду задоволення ти отримуєш від писання?

С.П.:Відчуття ритуалу, забуття, злиття з універсумом. Відчуття творчості, лібідо, того, що протистоїть певним мортідозним тенденціям.

14. Чим для тебе є заздрість. Чи траплялося, що була вона для тебе стимулом. Чи ти її повністю заперечуєш, витісняєш.

С.П.: Мені знайоме відчуття заздрості. Я з ним боровся медитаціми, бо направду людина має майже завжди те, на що заслуговує. Мені знайомі почуття заздрості, ненависті. Але, на відміну від багатьох, я можу це публічно сказати:) Зараз її, тієї заздрості, майже нема, бо я значною мірою реалізую себе як письменник, чоловік, людина.

15. Риса твого характеру, котра  робить тобі дискомфорт.

С.П.:Мені приносять дискомфорт чимало рис характеру. Наприклад, страх образити когось. Часто це люди, яких хочу послати подалі, а вичавлюю посмішку із себе. Треба посилати:).

16. Ти боїшся реакції ображеної людини?

С.П.:Думаю, корені йдуть у дитинство, до прищеплюваної мені батьком почуття провини... Я боюся, що людині буде дуже боляче.

17. Тобто це – двосторонній процес? Ти боїшся яду і боїшся випустити яд:). Але це так, не обов’язково коментувати.

С.П.: Іноді боюся помсти. Але, коли мене довести до люті, стаю звіром, направду:)

18. Коли ти сам на сам із собою, до якого типу людей відносиш себе?

С.П.:Жоден смертний не може перемогти конечність нашого життя. Я себе відношу до подорожнього, який намагається постійно змінюватися, настільки це можливо.

19. Чи можуть маленькі невдачі вибити тебе з колії?

С.П.: Бувало і таке, що вибивали. Але ненадовго! Я деколи не надто впевнений у собі, але це усвідомлюю. І  не боюся це сказати.

20. Дитинка у тобі. Чи має вона право на існування, а чи вже давно відійшла в минуле.

С.П.:Так, така дитинка у мені напрочуд жива. Я навіть створив алегорію "Маленького Білого Хлопчика", що перетьікає (NB) із тексту у текст . Для дівчаток я написав трилогію про перше кохання – то почував себе підлітком. Тобто, вона актуальна. Ба більше – я  вважаю, що із смертю цього хлопчика я би перестав бути таким письменником, яким я є зараз.

21. Якби ми з тобою зараз вели розмову не через Інет, де би ми могли зараз знаходитися.

С.П.:Кав‘ярня, де дуже мало людей. Бажано, щоб там іноді звучала «Місячна соната» Бетховена або «Політ валькірій» Вагнера.:)

22. Яку зі своїх книжок ти би порекомендував мені прочитати?

С.П.: Всі:) . Найперше -"Бийся головою до стіни", там дві повісті. І роман "Руйнування ляльки". Може, ще "Тотем".

23. У них найбільше тебе?

С.П.: Я не можу сказати цього достеменно. Там найбільше екзистенціалів, які мене хвилюють. Хоча навіть у моїх романах про Стефаника, Винниченка і Тесленка, тим паче, у моїй есеїстиці цих екзистенціалів є чимало. Можливо,у названих мною книгах найбільше незримого авторського "Я"...Хоча мені дорікають, що я завжди пишу про себе:)).

24. Наплічник, який тобі залишили батьки - важка ноша чи даність. (останнє запитання).

С.П.: Спершу сприймав це як ношу. Але  шляхи Деміурга неісповідині. Це даність, без якої я би не був саме таким, який є зараз, із своїми осяяннями, із своїми пошуками, навіть із своїми неврозами, які. До речі, має майже кожна людина....

Думки з приводу:

Степан Процюк, письменник, котрий написав більше двадцяти книжок, викладач, інтелектуал, у нього напевно все о’кей з орфографією. Проте він робить кілька друкарських помилок, можливо, треба просто подумати – ну, з ким не буває, – якби ці «одруківки» не трапилися у таких важливих екзистенційних словах: батьки, самотність, нетлінність, неісповідимі (слово, вжите у контексті з батьками). Можна довго дискутувати на тему, висовуючи різні гіпотези, щодо внутрішнього спротиву в зв‘язку з даними поняттями чи неуважністю. Факт залишається фактом. І кожному вільно фантазувати щодо цього, як йому хочеться.  Я ж фантазуватиму критично, бо мене до цього підштовхує процюківський стан фіолетового сну. Колір, який вчені трактують і позитивно, і негативно. Я могла би зупинитися на першому,  проте Степан сам уточнює значення фіолету у його колекції символів, тому я фантазуватиму про  двозначність, несправжність та меланхолією – класичний набір трактування даного кольору.  Гете пов’язував цю фарбу з "жахом кінця світу". Недалекий від цього і самотній, загублений хлопчик Процюка, котрому, чесно кажучи (про це трохи нижче), пора знайти свою опору і ставати дорослим. Хлопчик, з його важким рюкзаком минулого, котрий він зі всіх сил намагається перечаклувати у даність, переборюючи страх смерті, намагається не з‘їсти гриби смерті, пройти той ліс гідно, і не ба, що  вже мертві тварини уві сні завжди чоловічого роду – кабан, олень, а напівживі лисиці і гієни – жіночого. І кусають вони в ахіллове сухожилля – в найміцніше сухожилля людського тіла, спричиняючи дисбаланс.  Хлопчик  Степан і чоловік Процюк бояться  втратити рівновагу через минуле, котре не дає спокою. А ще вони бояться висоти – типова картина внутрішньої дисгармонії.  Це відчуття часто пов‘язане з нав‘язливим підсвідомим станом нестабільності і з небажанням, так би мовити, проти власної волі дати собі упасти донизу, притаманний людям, котрим не вистачає символічної опори в житті.  Психоаналізу часто закидають спрощування дійсності, відтягуванням всього, що тільки можна, аж ніби за вуха, до дитинства та батьків, але, у даному контексті, так аж напрошується висновок про батьків та пов‘язаний з ними невротичний стан.

 Фіолетовий колір у контексті даного сну ніби дає відчути штучність,  проти якої він протестує, але, як і в реалі,  не живе з певних, відомих тільки йому обставин. Це яскраво демонструє також відповідь, де на запитання про минуле, сьогодення та майбутнє, письменник дає дуже цікаву відповідь. Йому хотілося би «не жити приватною футурологією». Хотілося би! Не відмотувати власне минуле! Не відмотувати! Бо майбутнього ще нема – зізнається він.   Коли живу минулим – не живу, - стверджує він.  Наше життя – це  лише вузька смужка тут і зараз – зовсім не очікувано  переходить  він на узагальнення, не можучи сказати «моє», бо це було би, напевно, не правдою... Обійшовши кілька кіл, він так і не зупиняється твердим реченням на тому, у котрому із просторів він охоче живе.

Надзвичайно цінним є зізнання про хлопчика, думаю, висновки ці робилися  виключно за допомогою емоцій. Смерть цього хлопчика була би знаком, що травма уже позаду, що починається новий етап життя. Бо відчуття дитини у собі – це не дар бути вічно добрим і наївним, як це часто стверджують українські дитячі письменники, психоаналіз знає багато випадків, коли дитину відчувають у собі чи біля себе люди навіть на фізичному, а не тільки символічному рівні, а це значить,  що у розвитку особистості – трапився збій, що щось, котре мало плавно перерости у міцне дерево, зачепилося за щось і, не вирісши, муляє і болить – змушує даного письменника бути письменником, просячи його завершити процес її дорослішання, і він сумлінний жрець, посередник між своїм Богом (Батьком?) та нами, читачами, допомагає власній колись непочутій дитинці віднайти свою рівновагу, знайти силу стати на ноги. Тільки цього процесу він мабуть не доведе до кінця. Бо в такому разі ми втратимо чудового, глибокого письменника до якого звикли. Але не факт, що не віднайдемо нового – такого, яким ми Степана Процюка ще не знаємо.