У його творах - дуже відверто про людську душу без маски, про високі й низькі пристрасті на шляху до пошуку себе. Хтось із шанувальників знає напам’ять цілі розділи з його романів, дехто сприймає його поезію і прозу як спосіб очищення, хтось ненавидить.

Але байдужих немає. Його думкою цікавляться ЗМІ, він веде авторську колонку на сайті телеканалу ТВІ. Про свою творчість та бачення сьогоденності відомий український літератор Степан Процюк розповів “Коломийській правді” в ексклюзивному інтерв’ю.

- Пане Степане, українська література вже довела, що може бути комерційно прибутковою. Але чи не вважаєте Ви, що в нашій державі бракує видавництв, які не просто орієнтувалися б на читацький попит, а самі формували його?

-Пані Оксано, у нашій державі наразі бракує всього. Але є сподівання, що Україна, за яку жили і вмирали герої і мученики, відбудеться! Бракує видавництв, бракує розуміння. Це запитання - неосяжне. Читацький попит - різний. Більшість домогосподинь не захочуть читати листи - як послання до нащадків - філософа Сенеки. Більшість інтелектуалів не будуть читати романи, до прикладу, Люко Дашвар. Мають появлятися видавництва, повинна бути вигода для меценатства. Знаєте, скажу якнайвідвертіше. Мені цього року буде 50 літ, я написав більше 20 книг, які поволі починають перекладатися різними мовами - і як часто я стикався із рагульством і цілковитою глухотою та неосвіченістю заможних людей… Хоча були і протилежні приклади. Ця тема вартує окремої розповіді.

- Ваша дуже популярна серед підлітків трилогія “Марійка і Костик”, “Залюблені в сонце” і “Аргонавти” видана також і шрифтом Брайля. Знаю також, що на конкурс рецензій від видавництва “Грані-Т” діти подавали власні відгуки за цими творами. Як трапилося, що вирішили написати і для цієї категорії читачів? Чи плануєте нові трилогії?

-У мене є і кілька книжок поезій, і кілька книжок есеїстики, і три біографічні романи про письменників (Стефаника, Винниченка, Тесленка), і кільканадцять книг романів і повістей. Намагаюся, як письменник, бути різностороннім.

Видавництво “Грані-Т” видало п′ять моїх книг, в тому числі і ті, які ви називаєте. Мені свого часу замовив ці книги мій приятель, відомий письменник Іван Андрусяк, що працює у “Грані-Т”, бо, виявляється, що для підлітків не було написано історій про перше кохання.

Потім, коли я згадав власну першу шкільну закоханість і перевтілився у хлопчика, вдалося написати трилогію про Марійку і Костика. У героїні моєї трилогії - Марійці - багато дівчаток впізнавали себе, кажучи мені, що ця книжка - про них (посміхається).

Зараз видавництво переживає значні фінансові труднощі, тому планувати написання для них нових книжок важко…

- До антології “Історія України очима письменників” увійшов і Ваш твір “Кілька століть для нас не мають значення”. У ньому зображено гетьмана Івана Мазепу, козаків-характерників. Чому саме цю сторінку нашого минулого вибрали? Як на Вашу думку, чи допомогла б українцям сьогодні ревізія історії?

- Моє оповідання - найперше - про вічність кохання, про закоханих подорожніх через товщі століть, про “інь” і “янь”, які тримають світ і надають сенсу усьому. А ви відкидаєте психологічну-чуттєву складову моїх творів (сміється). Чи у Коломиї не читають про кохання (посміхається)?

Тепер - до вашого запитання. Ревізія історії завжди мало допомагає, бо її помилки закорінені у минулому, а навколишні обставини - вічноплинні і вічнозмінні.

Козаки-характерники - це дещо демонізована мрія про українця-надлюдину. Це покращений варіант кожного із нас. Для мене як письменника - це захоплення тим, ким і чим я не зумів стати - наприклад, альпіністом чи бойовим генералом…

А Мазепа - мій чи не найулюбленіший історичний персонаж. Пам′ятаю, як батько ночами співав пісню про Мазепу, коли я був ще дитиною: “З полтавського бою розбитий гетьман, вертав одинокий Мазепа”. Оця моральна самотність видатної людини, гетьмана-інтелектуала, назавжди прихилила моє серце до нього…

- У романі “Тотем” персонажі розмірковують про провінцію і центр, Україну і Європу. Чи готові Ви до того, що карта України може виглядати по іншому (наприклад, федералізовані землі, без Криму)?

- Це запитання не до мене (посміхається). Ви ж знаєте вислів із “Кавказької полонянки”: “Вип′ємо за те, щоб наші бажання співпадали з нашими можливостями”. Вірю, що карта України залишиться без змін, без жодних “федералізованих” земель, а через якийсь час до неї приєднається і Крим.

А мій роман “Тотем” найперше про те, як важко людині вчитися справжньої любові до ближніх і до світу. Бо направду нема іншого тотему, іншого фетишу, ніж тотем любові…

- Яка роль письменника в революційних подіях та й у суспільному житті загалом? Вождя? Стороннього? Порадника? Мольфара?

- Письменник не може бути вождем, хіба духовним, ідеологічним натхненником. Суспільству переважно начхати на письменника, але коли наступають критичні ситуації і чути брязкіт зброї, як було у нас нещодавно, то майже всі українські письменники боролися різними доступними способами і засобами. Можу вас запевнити, що Україна має достойних письменників.

Письменник не може бути стороннім, бо тоді його писання не мають сенсів, стають брязкальцями для пересичених. У певному сенсі письменник і є мольфаром, особливо той, хто відчуває невидимі потоки різнополюсних енергій, той, крізь душу якого проходять паралітичні видива порожнеч світу, той, який відчуває рани світу і бачить білі шати людської свободи та гідності.

- Чи прийнятна еміграція для Степана Процюка?

- Хіба у надзвичайно важких обставинах, коли країна перетворюється на концтабір. До речі, журналісти вже писали про те, що у хунти Януковича був задум створення на Київщині фільтраційних таборів для інакомислячих.

Думаю, що багатьом мистецьким і науковим талантам Росії слід задумуватися про еміграцію.

Еміграція може порятувати життя, коли людина емігрує із деспотичних устроїв, але еміграція присипляє душу, котра може живитися, особливо, у письменника, лише рідною мовою та культурою.

У найновішому романі “Десятий рядок”, котрий має незабаром появитися у київському видавництві “Український пріоритет”, я пишу і про радянські концтабори (у яких сидів кілька літ і мій батько, вже покійний, за так званий “український буржуазний націоналізм”), і про патологічну природу тоталітарних режимів.

Тобто, еміграція для письменника, зокрема, для мене, була би вимушеними і вимученими крайнощами. Трагедією відречення від мови.

- Кого плануєте підтримати на Президентських виборах 25 травня? Які політики потрібні Україні сьогодні?

- У такому форматі, який є зараз, віддав би перевагу Петрові Порошенку.

Україні потрібні політики чесні і до самозабуття віддані розвитку українства. Назавше відійшов час політика, втонулого у розкошах, політика із розслабленими мізками. Можливо, швидко українська доба навіть запотребує тип політика-аскета, коли хочете, політика-монаха, для якого Україна -понад усе.

У будь-якому разі “розпилювачі” і “рішали” відходять із арени. І я дуже сподіваюся, що тип політика-казнокрада і грошокрада на очах стає лише історією пологових мук, у яких народжується якісно новий національний політикум.

-Які рефлексії викликає у Вас Коломия?

-Контрасні рефлексії, Оксано. Коломия - чарівне місто, звісно. Таке компактне, із своєю енергетикою і неквапливістю. Але там часто пустують книгарні, хоча наче всі -патріоти-читальники. Фальш і бутафорія також, на жаль, є характерними рисами нашої національної ментальності, в тім числі містечкової, коломийської. Я знаю, що це може не сподобатися декому із читачів, але, як мовиться, даруйте - я ніколи не був солодкавим…

У Коломиї я мав кілька власних презентацій. Там живуть мої друзі - найперше, талановитий письменник Андрій Малащук. Родом із Коломиї моя дружина Люба.

Це місто, якому треба позбавлятися культурної амбітності щодо свого минулого і творити власне різностороннє майбутнє.

Спілкувалася Оксана Палій, “Коломийська правда”