Роман Степана Процюка “Троянда ритуального болю” – про Василя Стефаника, постать ніби й відому в українській літературі, але малознану серед широкого загалу.

Власне, про роман як такий не йдеться. Це радше синтез художньої оповідки, літературознавчої статті, журналістського розслідування та роздумів автора про постать письменника. Звісно, Степанові Процюку можна закинути, що не вистачило снаги уповні дотриматися, власне, художнього принципу зображення постаті й життєвого шляху Василя Стефаника. Проте автор, очевидно, і не ставив перед собою такого завдання. З іншого боку, навряд чи можливо осягнути глибинні аспекти стефаникового буття лише з допомогою художньої розповіді. Тому виправданими, як на мене, є намагання Степана Процюка витворити, власне, такий синтез роману з іншими жанрами та формами. Насамкінець, читабельність роману, сприйняття його пересічним поціновувачем творчості Василя Стефаника були би неможливими, якби автор роману обмежився лише художньою оповідкою. Найголовніше, як на мене, чого вдалося досягти письменнику, - так це ненав’язливо запросити читача до більш глибокого вивчення стефаникових текстів та й, зрештою, до насолоди від спілкування з його творами.

Степанові Процюку вдалося вибудувати вірогідну версію життя й творчості Василя Стефаника. До нього в такому ракурсі ще ніхто не розглядав письменника. Можна сперечатися, навіть не погоджуватися з автором щодо його інтерпретації окремих фактів із життя Василя Стефаника чи поглядів на його творчість. Але Степан Процюк зробив свою справу – хто може, хай зробить краще.

Доволі популярною в останній час стала прискіплива увага окремих авторів до хвороб великих письменників. Не оминув цього і Степан Процюк. Але, на відміну від інших, які писали, скажімо, про хвороби Івана Франка, йому вдалося не робити акцент на цьому, не просто показати вплив хвороб на творчий процес письменника, а дати зрозуміти читачеві силу волі й духу Василя Стефаника, який переборював хвороби, й, незважаючи ні на що, творив. Степан Процюк не засуджує Василя Стефаника за людські слабкості, як це роблять наші “патентовані патріоти”, за висловом Івана Франка, щодо інших великих постатей. Мабуть, спорідненість душ і звичайна людяність не дозволяють йому принижувати письменника й принижуватися самому.

Чесно кажучи, я чекав глибинного занурення в творчу лабораторію Василя Стефаника. Для мене це було би особисто цікаво з професійної точки зору. Але Степан Процюк, очевидно, більше орієнтувався на пересічного читача, - і в цьому плані, безумовно, виграв.

Можна окремо писати про історію кохань і любовних пригод Василя Стефаника, але залишаю читачеві насолоду особисто прочитати про це на сторінках роману Степана Процюка. Можна говорити про те, як червоною ниткою пронизує твір тема Троянди. Вічною є тема ставлення дітей до батьків і батьків до дітей – і автор пронизливо пише про це. Я нічого не казатиму про стиль Степана Процюка, бо це, дійсно, тема окремої великої розмови, але, як на мене, він знайшов ту єдину інтонацію, яка дозволяє тримати читача в напрузі, - і це при тім, що мова не йде про детектив. Ще багато цікавих речей я свідомо оминаю, бо їх треба просто-напросто осмислити.

Роман Степана Процюка “Троянда ритуального болю” можна розглядати в контексті творчості письменника, але тоді це буде інша стаття – з інакшими акцентами, баченням, плюсами й мінусами… У цьому ж контексті я просто хотів привернути увагу читача до цієї небуденної книги, яка не загубилась в українському літературному просторі.