Є люди-глибинні риби, які, можливо, і пам´ятають динозаврів та взагалі прибули з інших планет, однак вони собі тихенько булькотять на дні. А є симбіоз: люди, які подібні до розставленої есмінцем мережі підводних мін. Вони вибухають лише за потреби, діють жорстко, але точно і спрямовано. Знайомимось із однією такою особистістю. Степан Процюк - письменник, викладач і фаховий підривник людської свідомості.

"У нашому вульгарно-капіталістичному соціумі важко жити так, як має повинен жити поет"

-      Багато людей кажуть про вас, як про найконтраверсійнішого автора сучасної української літератури. Ви означуєте свою прозу як про-декадентську. Які напрямки чи течії у творчості вважаєте для себе основними?

-      Я зараз відчую наплив манії величі - "найконтраверсійніший автор сучасності"! Насправді ж такі штампи ходять навколо багатьох письменників. Можливо, тут мають на увазі певні суперечливі мотиви у моїй прозі - і романтичні, і патетичні, натуралістичні, фізіологічні, і якісь інтелектуальні потуги (наскільки я на них спроможний); спроби вийти за межі егоцентричного "Я", не міряти світ власним его... Словом, намагаюсь писати якусь таку літературу, яку аж ніяк не назвеш масовою - ніколи на це не претендував. Радше пробую означити це як психологічну прозу, яка покликана будити в нас наші рецесивні "я". Багато людей сприймають мої твори як своєрідний катарсис. Це, таким чином, пробуджує в них їхні інші "Я" (яких у кожному з нас є багато), вони і творять наш образ.

 Однак всі пошуки, всі духовні експерименти, які описую - перш за все пробую на собі. А як інакше? Я хочу випробувати цього Степана Процюка! Хочу постійно його випробовувати, дізнатись, чого він вартує насправді!

Я намагаюсь бути універсальним письменником - дівчатка віком від 10 до 15 років зачитуються моєю трилогією про Марійку і Костика, про їхнє перше кохання (до речі, тепер книги вийшли також шрифтом Брайля). Іншим до вподоби психоаналітична трилогія про таких українських письменників, як Василь Стефаник (роман "Троянда ритуального болю"), Володимир Винниченко ("Маски опадають повільно") та Архип Тесленко ("Чорне яблуко"). Ще інша ніша - мої романи "Інфекція", " Жертвопринесення", " Тотем", "Руйнування ляльки"; есеїстика - "Канатохідці", "Аналіз крові", "Тіні з´являються на світанку", мої ранні повісті - "Шибениця для ніжності" і теперішня, свіжа повість "Бийся головою до стіни". Тобто я намагаюсь працювати в різних жанрах, але тяжію до психологічної, чи навіть психоаналітичної прози.

-      Ви розпочинали як поет, чому ж закинули поезію зараз і перейшли лише на прозу?

-      Я про це написав цілий роман, який має промовисту назву: "Жертвопринесення". Я відчув у 90-тих роках, що поезія - це, напевно, цариця літератури, діва у срібних сандаліях. І щоби писати, треба мати особливий стан душі. А у нашому вульгарно-капіталістичному соціумі важко жити так, як повинен жити поет, важко зберігати отой стан. Тому приблизно наприкінці 90-тих я відчув, що починаю вдаватись до самоповторення, що я трохи втомився, що перестав бути юним. Адже молодим письменник у душі може бути до смерті, а от юним не так довго... А поезія найбільше любить саме таких.

 Спостерігаю за тим, як всі оці немолоді письменники пишуть вірші, вважаючи, що коли перестануть, то щось відбудеться. Але ж це не так - нічого не трапиться, коли будь-хто перестане писати. Як казала Леся Українка: "Прийшов Прокіп - кипить окріп, пішов Прокіп - кипить окріп. Як із Прокопом, так без Прокопа". Так от, це все стосується і мене також - все, що кажу про інших, все кажу про себе, я до себе в багатьох речах жорстко ставлюсь.

Самоплагіат, самоповтор - то недобре. Я втомився, відчув, що платівку починає заїдати - то й зробив перерву, а потім вона, оця цариця поезії, мене покинула. Помахала мені ручкою: "Па-па, Степане!". Можливо, я ще щось колись напишу - не знаю, не можу зарікатись. У мене іноді буває такий настрій, що якісь рядки самі приходять в голову - але я їх не записую. Це - як агонія поета в мені…

Смак до поезії, її відчуття - все залишилось, я чудово відрізняю поезію від не поезії, посередню від графоманської. Іноді здається, що достатньо дві хвилини подивитись на книжку - багато не треба, - і я вже розумію, що переді мною лежить.

Написавши роман "Жертвопринесення", я зрадив поезії. Деякий час навіть ненавидів її - ви ж знаєте, що тільки ті можуть ненавидіти, хто здатний до любові. А безпристрасні, байдужі, посередні - вони не знають, що таке ненависть, не відають, що таке справжня пристрасть. Так само я це все прикладаю до поезії. І цей період поетоненависництва хоч і короткий, проте пройти його довелось. Та я тоді взагалі не читав поезії! Однак це минуло. Тому не виключаю того, що ще колись щось напишу, мене до цього активно закликають.

- Стверджуєте, що можете відрізнити поезію від не поезії - які критерії розподілу?

- Для мене поезія - це, передовсім, парад метафор, образів, ескапади ірраціонального світу, якогось такого абсолютно неземного. А коли я читаю про жовте поле, синє небо і червону калину, то, попри певну ідеологічність, воно до мене ніяк і нічим не промовляє. Я ж подібне вже сотні разів десь читав, це штампи, які багатьом чомусь видаються оригінальними. Лише одиниці роблять справжні прориви в літературі - в муках, в народженні, у крові приводять на світ щось нове.

"Я теж хворий"

- Повернімось до жанрового різноманіття. Ви згадували про свій цикл підліткової прози. Як їй живеться у вашому творчому доробку поруч із такими непростими сусідами, як психологічні романи та психоаналітична есеїстика?

- У 2008 році я отримав замовлення від Івана Андрусяка, який працює у видавництві "Грані-Т". Він сказав, що практично немає для підлітків повістей про кохання в українській літературі! Тут потрібна така ніжна, лірична проза про перші почуття. Тож у собі реанімував хлопчика, який закохався в дівчинку. Я мусів згадати його, адже він є в мені. І таки напевно знайшов, адже історія про Марійку і Костика читана-перечитана дівчатками вдома й у різних бібліотеках. Їм байдуже мої особисті переконання, що я там ще написав, чи маю я якісь заслуги-нагороди, чи ні - їм основне текст.

- У яких жанрах ще хотіли би спробувати свої сили?

- І хоч як би я не хотів тяжіти до універсалізму, все ж, певним чином, залишаюсь однобоким письменником. Драма, кіносценарії - ні. Вже те, що пробував, вважаю достатнім, щоби далі старатись писати щось вартісне. А драматургія мене геть не приваблює.

Та і не думаю, що мені би вдалось - я не маю стільки потужних талантів, щоби писати і те, й інше. Хоча не пробував, та все ж відчуваю, що це не моє. Коли немає якогось власного бажання писати у нових жанрах, то хіба кінцевий результат може бути добрим? Тобі самому повинно бути цікавим те, що ти пишеш. Як не цікаво, то хоча би страшно, чи весело. Бо без емоцій це буде просто нікому не цікавий текст - не більше.

-      Ви не просто працюєте з важкими соціальними темами, а ще й долучаєте до цього психоаналіз - самому з таким вантажем не важко?

-      Знаєте, що сказав Юнґ Фрейду? "Лікарю, вилікуйся сам!". Так от, я теж хворий. Багато хто каже, що завдяки моїм книгам відкрив для себе новий світ українських реалій. Однак мені важко розуміти, чи сказав дещицю нового у контекстах великих літератур - хоча не мені про це судити.

-      Звідки ж берете всі емоції та сили для своїх творів? Це, напевно, страшенно втомлює - щоразу отак викладатись...

-      Звісно, є певна втома. Навіть спустошення. Та я цього не боюсь - кризи у всіх бувають. Наприклад, після роману про Тесленка десь із вісім місяців нічого не писав, ходив як сомнамбула.

Але взагалі про це не прийнято казати - як може письменник виснажуватись?! Ринок, гроші, видавництво - які кризи, ви про що взагалі? А в мене це є - і перевтоми, і кризи. Я - типовий письменник. Стараюсь із проблемами боротись спортом, медитаціями, подорожами. Основне, щоби всередині був спокій (наскільки це взагалі можливо). Хоча трохи рівноваги - і все минає. Коли є гармонія, то будуть і сили написати ще хоч із десять книжок, якщо буде на це дозвіл Деміурга.

Однак повернімось до цього підозрілого Процюка...

-      Чому підозрілого?

- Адже всі, хто пише про неврози, фобії, самі мають схильність до цього. Мене ще з молодих років цікавило: а чого це ти, Степане, боїшся висоти? Чого, коли ти дивишся вниз, тобі паморочиться в голові? Чого смикаєш ручку дверей по кілька разів? Чого твої думки часто крутяться по колу? Ти ж нічого кардинально нового не придумаєш, в цих думках уже нема жодної користі для тебе.

І так розпочалася ця історія. Історія вивчення і захоплення психологією, якимись певними аспектами психоаналізу. Не можна охопити неосяжне, але мені таки вдалося дещо зрозуміти. Однак щастя не залежить від того, тямиш ти в психоаналізі, чи ні.

Експериментальний письменник

-      А від чого залежить ваше щастя?

-      Важливо те, що зараз я себе рідко почуваю нещасним. Звісно, я маю якісь надто людські реакції - злитись, на щось ображатись і тому подібне. Але я медитую, проводжу над собою роботу для досягнення та збереження рівноваги - а для людей такого типу, як я, це дуже важливий здобуток. Отаких ексцентричних, навіть інколи трохи некерованих (до певної межі, звісно). Так от - усі експерименти застосовую до себе самого. Інакше ж ніхто не повірить написаному, кого це зацікавить? Адже якщо за текстом нічого не стоїть - ані досвід, ані власні переживання, то це мертве творіння. Там нема енергетики, немає потуги - вже не кажу про харизму. Люди такого не читатимуть.

Особисто мені добре, коли я бігаю. Це для мене один зі способів доторкнутись до Універсуму - коли ти відчуваєш себе частинкою світу, коли відкидаєш своє егоцентричне "Я", яке постійно кудись поспішає, метушиться, чогось боїться, і стаєш частиною всього. Всього, що перебуває в гармонії з природою. Тоді ти наче виходиш за межі диктату власного розуму, покидаєш тоталітаризм інтелекту. Саме тоді, в гармонії, і розумієш, що таке щастя.

Також для мене дуже важливо відчувати прихильність до людей, які мене оточують. Важливо, коли можу в них чогось навчитись - а дати урок може кожен, не залежно від віку, статі, соціального становища. Якщо люди є близькими мені за психотипом, якщо ми дивимось із ними в один бік, то наше спілкування мені приноситиме те ж саме відчуття щастя.

Злиття з людьми, звільнення від нарцисично-егоцентричного пресу, відсутність якихось дурних гордощів, що от, мовляв, я написав якихось там двадцять книг - коли ти направду це відчуваєш, а не лише на словах - оце справжня розкіш. Коли усвідомлюєш, що, кому треба, той прочитає - лише тоді почуваєшся справді добре. Звісно, я маю якісь обов´язки перед видавництвами, я не можу бути цілковито вільним від суспільства...

...а хотілося б?

-      Та певне! Поль Ґоґен покинув роботу банкіра, взагалі всіх і все та переїхав на Гаїті. Там знайшов собі молоду коханку, влаштував усе, як хотів - але все одно щастя довго не мав, адже воно йде тільки зі середини. А чи ти на Гаїті, чи у Львові, чи в Парижі, чи на хуторі Диканька - всюди ми залишаємось лише собою.

Про пастуха, який може бути щасливішим від імператора

-      Ви писали, що "найбільша проблема нашого часу - це відсутність справжнього життя". Так яким воно повинно бути насправді?

-      Візьмімо за приклад Форум видавців. Бачимо, скільки навколо нещирих посмішок. Звісно, я сам можу усміхатись не з бажання, а з ввічливості. Однак інколи ці посмішки сповзають, коли потрапляєш у певні ситуації, і ти бачиш, хто є під маскою отої відомої людини, яким недобрим, яким хамським може бути її справжнє обличчя. Навколо - суцільна імітація стосунків. Куди ж поділись справжні почуття? Вони не є якоюсь розгнузданістю чи свавіллям, ні! Це наша природа. І якщо її ховати, глушити, то це веде до деградації людини. Наші інші, далеко не такі ідеальні, але не менш реальні "я" також потрібні!

Пастух може бути щасливіший від імператора. Справжні відчуття - ті, які є вродженими та природними, - це основа такого життя, яким воно в ідеалі повинно бути. Дуже багато про це писав Герман Гессе, творчість якого я дуже люблю. Він писав про те, яким важким є шлях до самого себе, і як важливо таки пройти його.

Щасливі ті люди, які можуть змінюватись, які мають по кілька народжень себе нового.

-      Позиціонуєте свою творчість як маєвтику?

-      Є таке. Хоча насправді я не знаю достеменно, чим займаюсь (посміхається, - авт.) Та й ніхто по-справжньому цього не знає про себе.

-      Що скажете про свою викладацьку діяльність?

-      Нормально. Серед студентів є кілька людей, які читають мої книги, яким це цікаво (хоча, можливо, цікаво багатьом - у мене доволі таки ексцентричні лекції). А більше й нічого про це сказати.

-      Пріоритетнішою є творчість чи викладання?

- А ви як вважаєте? Та звісно, що творчість! Ми всі якісь ролі виконуємо. Можна працювати в університеті, можна бути пожежником, аквалангістом, можна вишивати хрестиком - усе це певна робота. А творчість, самореалізація є важливішою для людей. Це не означає, що немає якихось суперечностей, а робота в університеті є поганою, ні. Можливо, існує щось таке, що можу робити лише я.

Тетяна Павліченко