Доброго дня, пане Степане! Нещодавно ви презентували третю книгу своєї психобіографічної трилогії про трьох українських класиків. Чи задоволені результатами своєї праці та чому саме цих трьох письменників ви обрали?

 - І Вам доброго дня, Романе! І всім нам, громадянам України!

Буду відповідати без макіяжу і гламуру, бо часто в інтерв′ю люди озвучують напівправду...

Отже, я завжди хочу щось дописати чи переписати у своїх книгах, коли вони виходять. Але вже пізно(посміхається).

Обрав цих трьох, бо кожен із них мені дуже близький - Стефаник своїм важким бунтарським романтизмом, Винниченко -своєю волею до мислительства у найкращому розумінні, своєю енергетикою, Тесленко - тонким психічним складом, настільки тонкою душевною структурою, що людям незрідка видавалося протилежне -бо протилежності часто незримо сходяться....

- В літературних колах говорять, що невротичність В. Стефаника, велич В. Винниченка і закомплексованість А. Тесленка то і є сам Степан Процюк?

В літературних колах багато що можуть наговорити...Які це літературні кола, Романе? Я знаю до сорока -п′ятдесяти талановитих українських письменників. Може, до ста. А решта -нехай собі говорять, бо що їм залишається?

І тепер - про невротичність, велич та закомплексованість. Всі ці риси, Романе, є, за Ніцше, людським, занадто людським, окрім величі, бо це -для одиниць. Винниченко був великим письменником, як і , зрештою, Стефаник і Тесленко. Не мені примірювати до себе чиїсь тоги і багряниці -це було би комедійно. Щодо невротичності та закомплексованості, то можна у кожній людині знайти , у більшому чи меншому обсязі, ці риси .У мені також, звісно, є і невротичність, і закомплексованість. Але це не риси Стефаника чи Тесленка -це одне із дзеркал нашої недосконалої людської природи....

- Хто з трьох письменників Вам найбільш близький?

Мені, як я вже казав, відповідаючи на перше запитання, близький кожен із них. Кожен по-своєму. Інакше я би ніколи не писав психобіографії про цих письменників, тобто у художній формі спроби зрозуміти історії їхніх душ у саморозвитку.

Хіба ще такі, ледь вловимі штрихи....Тесленка мені по-людському найбільше жаль. 
Про Винниченка я найчастіше думав.

Стефаник для мене є втіленням можливого письменницького ідеалу.

- Які основні цілі та завдання ви ставили перед написанням трилогії і чи вдалося їх сповна досягнути?

Ніколи не вдається сповна досягнути того, що замислив. Переважно вдаються штрихи, розмиті контури, фантоми того Величного і Прекрасного Твору, що існує у письменницькій фантазії.

Я хотів написати суб′єктивні версії історій розвитку душі цих видатних письменників. Зробив те, що міг зробити у тому часі і на тому місці, де я перебував, пишучи свою трилогію...

- Окремі класики в Україні обросли міфами і прирівнюються чуть не до лику святих. Чи були спроби критикувати С. Процюка за замах на класиків та спробу показати їх з середини?

Я ніколи не був письменником-улюбленцем. Вже не знаю -на жаль чи на щастя. Я багатьох дратував і зараз дратую. Звісно, були і є ті, що підтримували мене як письменника, віддавали належне , а то і заспокоювали у вузькому колі...

Так, я часто із цим стикався, особливо у середині 90-их -на початку 2000-их. Було багато всілякого -навіть дрібних анонімних доносів тодішній завкафедрою української літератури Кіліченко Любові Миколаївні, яка було мудрою жінкою і певною мірою моєю духовною матір′ю.

Було багато неприязні і мало любові. Було багато хіхікань за спиною, підколок і неприязні. Було багато повного глухого нерозуміння -аж до бездушності! -мене як людини і моїх пошуків. Чимало довелося пережити... Зараз не місце вдаватися у деталі.
Колись, може, я напишу про це докладніше, якщо буде така потреба і буде моє бажання...

- Як Вам вдалося відокремити історичну правду від літературної містифікації і навіть самого С. Процюка? Чи все таки С. Процюк впливав на характер літературного Стефаника, Винниченка та Тесленка?

Романе, мене трохи втомило і мені, даруйте, дещо набридло це запитання...

Тому скажу так: Вдалося. Процюк впливав, бо Процюк писав. Інші не писали і навіть не пробували, хіба що критикували на кухнях. Нехай спробують -тоді поговоримо, якщо комусь вдасться зробити хоч третину зробленого мною.

Чому ніхто не запитує: Степане, як тобі писалося? Чи ти бував втомленим? Як годував сім′ю тих чотири роки? Чи не було тобі важко? Чи не впадав у депресивні стани від розуміння античитацької природи багатьох своїх співвітчизників? Ти ж не залізний, Степане, правда? Цвяхи із тебе не можна робити?

Таких запитань чомусь немає( посміхається).

- На презентації психобіографічного роману про А. Тесленка Ви заявили, що більше до цього жанру ви не повертатиметеся. Чому?

Бо я - не Андре Моруа в українському варіанті. Ось Ви зі мною говорите лише про ці три романи, а у мене більше двадцяти книг і багато моїх читачів найдужче люблять мою іншу, не про письменників, прозу. Із директором видавництва «Академія» Василем Теремком ми свого часу домовилися про таку своєрідну трилогію, складену із самостійних романів. 

Я присвятив цих трьом книгам більше чотирьох літ життя. Але не так -раз на тиждень щось записав, а кожноденно працюючи і думаючи то над романом «Троянда ритуального болю» про Стефаника, то над «Маски опадають повільно» -про Винниченка, то над романом про Тесленка -«Чорне яблуко».

Я трохи стомився. Рискну сказати, що вже те, що наразі написане мною загалом, потребує певного кропіткого осмислення. Бо рецензій були сотні. Кількість моїх читачів зростає, настільки це можливо у національних умовах, але є багато таких речей, що навіть мене, із своїм певним літературним стоїцизмом - ранять і розчаровують...

- Нещодавно, чернівецька газета «Версії» назвала Вас «літературним психоаналітиком». Я, як Ваш постійний читач, ще будучи Вашим студентом, давно зауважив у вас потяг до психоаналітики і психологізму. З чим це пов´язано і чи не боїться франківський письменник Степан Процюк стати українським Зігмундом Фрейдом?

По-перше, не вважаю себе «франківським письменниклом» -і навіть можу із цього трохи посміятися. Я лише фізично живу у цьому місті. Але кожен нелінивий може думати про мою географічну прив′язку так, як йому хочеться -мені вже від цого ні холодно, ні жарко зараз. У Києві, до прикладу, живуть полчища графоманів, які чомусь вважають себе письменниками. Звісно, не лише графомани мешкають у столиці, але їх там найбільше....

По-друге, мені не треба ставати «українським Фрейдом», бо я український Процюк(посміхається). Мій «потяг», як ви кажете, колись виник як реакція на власні дитячі і підліткові неврози, які я намагався зрозуміти.

- Чи хотіли б ви щоб через сто років якийсь «майбутній письменник» написав психобіографічний роман про Степана Процюка?

На провокаційне питання -така ж відповідь. Думаєте, що мене злякає таке запитання?
А чому через сто років? Навіщо цієї ментальної некрофілії? Нехай зараз пише! Але треба заслужити мою глибинну довіру, щоб стати моїм біографом -бо там можна багато ніг і дров наламати(сміється) без дуже тонкого, витонченого врахування всіх нюансів і суперечностей. Я би міг йому чи їй багато розповісти такого, що вони потім уже не дізнаються....

Іноді, до речі, вже у пресу чи окремі книги прориваються якісь деталі із мого приватного життя... Думаю, що така біографія, вочевидь, буде написана незалежно від моїх бажань. Або не буде. Не це мене має хвилювати -і це мене насправді мало хвилює, якщо без гумору.

- Що для Вас означає бути письменником? 

Можна говорити багато, можна лаконічно. Виберу друге.

Письменник -це ідеаліст і романтик.

Для мене -це бути разом із власним народом на його тернистому і навіть незрідка мученицькому шляху до свободи.

Ні при яких обставинах не втікати і не зачинятися у якусь із веж із слонової кістки -байдуже, зовнішню чи внутрішню.

Писати, коли не можна не писати. Коли можна промовчати -мовчати. Буває, що мовчання говорить красномовніше, ніж книжкове багатослів′я.

Також бути письменником -це здатність до самообмежень, коли у них виникає потреба.

Але найперше -це талант, подарований людині. Він є або його нема. Не можна нікого навчити стати письменником.

- Які подальші творчі плани у Степана Процюка?

Мої творчі плани? Ось:

Намагатися завжди бути собою.
Ще щось вартісне написати.
Не скотитися до цинізму, нігілізму і спустошеності.
Пізнати ще ті сторони правд, які можуть відкритися аж у зрілому віці.
Зберегти якомога повніший обсяг власної внутрішньої свободи.

Розмовляв Роман Лябига