За словами автора, цей твір завершує його психобіографічну трилогію. Перед тим були романи про Василя Стефаника та Володимира Винниченка, які спричинилися до зливи дискусійних рецензій і відгуків.

Недарма критики завше наголошують на психологічному аспекті Процюкової трилогії, називаючи її частини психоісторіями письменницької душі, позаяк це аж ніяк не романізовані біографії, а авторська інтерпретація можливих емоцій і переживань, що виникали в героїв романів під час тих чи інших реальних подій з їхнього життя.

З Архипом Тесленком той же випадок. Процюкові вистачило лише побіжного факту, що Тесленко мав почуття до односельчанки. З цього випливає лейтмотив роману, де головний герой мордується від платонічного кохання. Чи не вперше в українській літературі розкривається саме ця сторона письменника-людини. Адже були спроби в різних авторів у різних формах подавати класиків як авантюристів, забіяк тощо, натомість Степан Процюк пропонує нам сільського аристократа, який опинився  над  своїм оточенням. Хоч народився він у бідній багатодітній родині, чимало дітей померли маленькими (вражають алегорично-містичні сцени, в яких трупики його братиків та сестричок куштують яблучка із саду).

Звісно, з юних літ в Архипа був потяг до книжки. Крім того, він гостро відчував несправедливість світу і вирізнявся дорослими поглядами у малому віці. Хоч місцями присутня справдешня дитяча безпосередність, як-от в епізоді, де мовиться про те, як малому Архипові подобалося в церкві. Страшно ставало лиш тоді, коли священик починав про страшний суд і пекло. В той час Архип розгублено запитував: «Навіщо пекло? Хіба без нього не можна обійтися?»

В романі чимало етнографічного матеріалу, який, проте, поданий легкою художньою мовою, тому сприймається живо і жваво. Зокрема, яскраво зображено життя сільської молоді, в тому числі й еротичне. Хоч Тесленко в цьому випадку є пасивним спостерігачем. Йому нецікаві розваги, чи, радше, він не насмілюється брати в них участь. Очевидно, головний герой міг жити в своєму уявному світі і не сприймати подій, що творилися довкола в селі. Мабуть, через те більша частина роману — не безпосередня дія, а сни, марення, одкровення Тесленка, всілякі символічні та алегоричні пасажі, що відображають внутрішній світ класика, яким його уявив Степан Процюк.

Власне, етнографія — це лише тло, на якому розпростерто містичну лінію. Тесленко відчуває провідника, який ніби веде, який повинен допомогти здійснити місію людини.

Проте в одному з одкровень Тесленкові ввижається яблуня з чорними яблуками. Це його лякає і він хоче втекти, але « ноги несли його до дерева, всипаного чорними плодами. (…) Між урочистими осінніми яблунями з опалим аж чорним листям раптом промайнула жіноча фігура в білій весільній сукні. (…) Архип підняв очі догори. На яблуні висіло тільки одне яблуко. Воно було чорним. (…) Молодиця у весільній сукні зойкнула від жаху — і зникла назавше. Чийсь (…) голос прошепотів, що яблуко дочекалося свого господаря».

Так можемо розуміти, що символ чорного яблука — це доля Тесленка, яка видалася доволі драматична і лінія якої обірвалася рано. Драматизм розвитку дії викликає почуття зворушення та жалю. Степан Процюк витворює образ невинного лірика з німбом мученика, що, вочевидь, притаманно більшості українських класиків. Але найбільше зворушує якраз молодий вік Тесленка. Хоч не настільки молодий, аби вважати, що в ньому промовляє юнацький максималізм, але й далеко не такий, коли можна закинути «зневіру».

Чорне яблуко ніби котиться землею тривожним, жаским символом, а Тесленко йде слідом. На цьому фоні зображене, без жодних прикрас чи сентиментального замилування, й тодішнє село, яке опинилося перед вибором: повставати проти існуючої системи і царя — чи лишати все як є. Тесленко закликає до протесту, але народ виявляється надто інертним. Цього вистачає, щоб побувати в ув’язненні. Далі вхід в літературу, знайомство з Грінченками, Єфремовим, Чикаленком. Вони підказують і підтримують.

А в селі свої драми. Зокрема, непрості стосунки з братом Яремою, суперечливі — з батьком, потім смерть матері. Крім того, якщо в першій частині роману відносини між сільською молоддю представлено через етнографічну феєрію, то в другій показано зворотний бік. Хлопці — хто розважається і кидає дівчат, а хто любить і потерпає без взаємності. Дівчата ж здебільшого прагнуть завагітніти, що має бути підставою для заміжжя. А одну вагітну кидає хлопець. Заміжжя пропонує інший, та вона не хоче, бо не любий. Потім їй відрізають косу і знущаються. Саме цій дівчині суджено стати алегорією гріха, бо вона передає молодому Архипу психічний вірус прокляття на виключно платонічне почуття.

Водночас набагато виразніше і символічніше йде лінія «суперництва» з боку брата Яреми. Більше того, це навіть не суперництво, а братоборство. Ярема вбачає в Архипові ворога, який занапащає його життя. Він пробує вдягнути маску Архипа, але не витримує її. Він дратується: чому такий тихий і хворий Архип захоплює так багато простору? Чому батьки йому приділяють стільки уваги? Чому він затьмарює його, Ярему? Роман Степана Процюка — це витончені алегорії із натуралістично-психоаналітичним, містично-притишеним чи надривним звучанням, що додає ефекту читацької зримості і присутності у подіях.

Недарма наприкінці роману Степан Процюк зауважує: «Історія української літератури — пантеон лицарів, що склали до її похмурого вівтаря всю красу своїх незрозумілих і дивакуватих для загалу душ».

Василь Карп’юк