Нова книга Степана Процюка «Чорне яблуко» присвячена класикові української літератури Архипу Тесленку.
За словами автора, цей твір завершує його психобіографічну трилогію. Перед тим були романи про Василя Стефаника та Володимира Винниченка, які спричинилися до зливи дискусійних рецензій і відгуків.
Недарма критики завше наголошують на психологічному аспекті Процюкової трилогії, називаючи її частини психоісторіями письменницької душі, позаяк це аж ніяк не романізовані біографії, а авторська інтерпретація можливих емоцій і переживань, що виникали в героїв романів під час тих чи інших реальних подій з їхнього життя.
З Архипом Тесленком той же випадок. Процюкові вистачило лише побіжного факту, що Тесленко мав почуття до односельчанки. З цього випливає лейтмотив роману, де головний герой мордується від платонічного кохання. Чи не вперше в українській літературі розкривається саме ця сторона письменника-людини. Адже були спроби в різних авторів у різних формах подавати класиків як авантюристів, забіяк тощо, натомість Степан Процюк пропонує нам сільського аристократа, який опинився над своїм оточенням. Хоч народився він у бідній багатодітній родині, чимало дітей померли маленькими (вражають алегорично-містичні сцени, в яких трупики його братиків та сестричок куштують яблучка із саду).
Звісно, з юних літ в Архипа був потяг до книжки. Крім того, він гостро відчував несправедливість світу і вирізнявся дорослими поглядами у малому віці. Хоч місцями присутня справдешня дитяча безпосередність, як-от в епізоді, де мовиться про те, як малому Архипові подобалося в церкві. Страшно ставало лиш тоді, коли священик починав про страшний суд і пекло. В той час Архип розгублено запитував: «Навіщо пекло? Хіба без нього не можна обійтися?»
В романі чимало етнографічного матеріалу, який, проте, поданий легкою художньою мовою, тому сприймається живо і жваво. Зокрема, яскраво зображено життя сільської молоді, в тому числі й еротичне. Хоч Тесленко в цьому випадку є пасивним спостерігачем. Йому нецікаві розваги, чи, радше, він не насмілюється брати в них участь. Очевидно, головний герой міг жити в своєму уявному світі і не сприймати подій, що творилися довкола в селі. Мабуть, через те більша частина роману — не безпосередня дія, а сни, марення, одкровення Тесленка, всілякі символічні та алегоричні пасажі, що відображають внутрішній світ класика, яким його уявив Степан Процюк.
Власне, етнографія — це лише тло, на якому розпростерто містичну лінію. Тесленко відчуває провідника, який ніби веде, який повинен допомогти здійснити місію людини.
Проте в одному з одкровень Тесленкові ввижається яблуня з чорними яблуками. Це його лякає і він хоче втекти, але « ноги несли його до дерева, всипаного чорними плодами. (…) Між урочистими осінніми яблунями з опалим аж чорним листям раптом промайнула жіноча фігура в білій весільній сукні. (…) Архип підняв очі догори. На яблуні висіло тільки одне яблуко. Воно було чорним. (…) Молодиця у весільній сукні зойкнула від жаху — і зникла назавше. Чийсь (…) голос прошепотів, що яблуко дочекалося свого господаря».
Так можемо розуміти, що символ чорного яблука — це доля Тесленка, яка видалася доволі драматична і лінія якої обірвалася рано. Драматизм розвитку дії викликає почуття зворушення та жалю. Степан Процюк витворює образ невинного лірика з німбом мученика, що, вочевидь, притаманно більшості українських класиків. Але найбільше зворушує якраз молодий вік Тесленка. Хоч не настільки молодий, аби вважати, що в ньому промовляє юнацький максималізм, але й далеко не такий, коли можна закинути «зневіру».
Чорне яблуко ніби котиться землею тривожним, жаским символом, а Тесленко йде слідом. На цьому фоні зображене, без жодних прикрас чи сентиментального замилування, й тодішнє село, яке опинилося перед вибором: повставати проти існуючої системи і царя — чи лишати все як є. Тесленко закликає до протесту, але народ виявляється надто інертним. Цього вистачає, щоб побувати в ув’язненні. Далі вхід в літературу, знайомство з Грінченками, Єфремовим, Чикаленком. Вони підказують і підтримують.
А в селі свої драми. Зокрема, непрості стосунки з братом Яремою, суперечливі — з батьком, потім смерть матері. Крім того, якщо в першій частині роману відносини між сільською молоддю представлено через етнографічну феєрію, то в другій показано зворотний бік. Хлопці — хто розважається і кидає дівчат, а хто любить і потерпає без взаємності. Дівчата ж здебільшого прагнуть завагітніти, що має бути підставою для заміжжя. А одну вагітну кидає хлопець. Заміжжя пропонує інший, та вона не хоче, бо не любий. Потім їй відрізають косу і знущаються. Саме цій дівчині суджено стати алегорією гріха, бо вона передає молодому Архипу психічний вірус прокляття на виключно платонічне почуття.
Водночас набагато виразніше і символічніше йде лінія «суперництва» з боку брата Яреми. Більше того, це навіть не суперництво, а братоборство. Ярема вбачає в Архипові ворога, який занапащає його життя. Він пробує вдягнути маску Архипа, але не витримує її. Він дратується: чому такий тихий і хворий Архип захоплює так багато простору? Чому батьки йому приділяють стільки уваги? Чому він затьмарює його, Ярему? Роман Степана Процюка — це витончені алегорії із натуралістично-психоаналітичним, містично-притишеним чи надривним звучанням, що додає ефекту читацької зримості і присутності у подіях.
Недарма наприкінці роману Степан Процюк зауважує: «Історія української літератури — пантеон лицарів, що склали до її похмурого вівтаря всю красу своїх незрозумілих і дивакуватих для загалу душ».
Василь Карп’юк
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2013/07/23/141532.html
|
