Тож спеціально для «Збруча» про новий погляд на класиків української літератури та про все, що пов’язано з цим непростим жанром, зі Степаном Процюком розмовляла Марія Микицей.  

  – Оскільки письменників, які пишуть біографічні романи, набагато менше, ніж просто письменників, то можна припустити, що писати біографічні романи набагато складніше, ніж просто романи. Ти маєш досвід писання і перших, і других, то у чому полягає ця суттєва  різниця?

– Можу говорити, опираючись винятково на власний досвід. Тичинівське «за всіх скажу, за всіх переболію» – фальшиве суперперебільшення. Як на мене, і для біографічних, і для, як ти кажеш, просто романів, треба таланту. Мої романи – «Інфекція», «Жертвопринесення», «Тотем», «Руйнування ляльки» – були і є творами про вигаданих героїв. Cвої романи про письменників, свою трилогію називаю, вслід за критикою, психобіографічною. Різниця лише у мірі відповідальності. 

Уяви, якщо би мої романи будувалися на неточних фактах, перекрученнях і т. д., то знайшлося б чимало людей, які би мені вказували на це із неприхованою зловтіхою! Мої романи – це історії письменницьких душ у їхньому саморозвитку, мої версії цих історій. Написання таких романів покладає чимало відповідальності на їхнього автора… 

- І, мабуть, тому таке писання вважається не надто популярним в українській літературі. Як трапилося, що саме ти став письменником, котрий «підняв» цей жанр? Чи мав вже передумови і просто спрацювало правило – у потрібному місці в потрібний час?

  – Мені не надто таланить на низку речей. Але щодо «творця» жанрів – так. Мене вже назвали творцем «психіатричної тетралогії» (романи називав вище), навіть творцем жанру української любовної повісті для підлітків (трилогія про перше кохання Марійки і Костика, знана підлітками, особливо дівчатками). Тепер ти також називаєш мене подібно. А потім дорікатимуть мені амбіціями (сміється).

Якщо я і зробив щось новаторське, то був лише посудиною волі Творця. Передумови, потрібні місця у потрібному часі, є завжди лише наслідком взаємозв’язку явищ, про які достеменно не знаємо, як, і достеменно не розуміємо Промислу. Фактично на це запитання я мав би відповісти, що знаю лише те, що нічого не знаю…. 

– Наразі вже є трилогія. А почав ти з Василя Стефаника. Можна вважати, що ти знаєш його як ніхто. Що тебе з ним пов’язувало до написання і що ти відкрив для себе нового про Стефаника вже в процесі вивчення матеріалів? 

– Я трохи підправлю тебе. Я знаю Стефаника і про Стефаника не більше, ніж інші дослідники. Як автор художнього роману я, може, трохи глибше відчув і відчуваю його психічний склад.

Я любив творчість Стефаника завжди, ще із підліткового віку. Там, де інші бачили нагнітання смертей і трагізму, я бачив шанс на катарсис людини, дарований автором. Там, де інші говорили про важкий характер, мені бачилася надзвичайно тонка психічна структура Майстра, охоплена античною тугою за первісним раєм людських стосунків, за втраченим Ельдорадо, причаєним усередині нас. Тому він так ображався, коли його називали песимістом… 

Отже, Стефаника по-своєму я відчував давно. І, після мого знайомства із директором «Академії» Василем Теремком і його пропозиції писати роман, я одразу вибрав Стефаника. Тим паче, ще два-три роки перед тим мені радив написати роман про Стефаника критик Євген Баран. Він вважав, що мені, у зв’язку із певними особливостями світосприйняття, буде можливим написати такий твір.

Перед початком роботи я – поки що єдиний раз – відчув присутність у кімнаті сторонньої доброзичливої енергії, що немовби давала дозвіл. Як ти розумієш, такі речі ніхто не придумує спеціально. А після написання «Троянди ритуального болю» я ще більше полюбив Стефаника, бо зріднився із ним протягом того часу. Я навіть знову розпочав курити, бо неможливо було писати роман про Стефаника – і не користуватися якоюсь, хай і штучною, анестезією… 

– Чи можеш уявити, як би склалося життя Стефаника, якби він не повернувся з Кракова? І, зрештою, це його повернення, чи не було воно найфатальнішою помилкою його життя? Навіть з огляду на незаперечний літературний талант, неймовірний естетичний смак, чудове почуття гумору та гарну зовнішність. Що з тим всім він мав робити у Русові? 

 – У кожної людини є різні можливі сценарії продовження власного життя. Кожен вибір тягне за собою певний сценарій.

Уявити і припустити я можу, але це умовний спосіб. А історія літератури визнає лише дійсний спосіб. Можливо, Стефаник став би непоганим лікарем. Швидше за все, він би досягнув європейської літературної популярності, ще і перебуваючи під мистецькою опікою тодішнього літературного ідола – Станіслава Пшибишевського. Можливо, на нього би більше впливав алкоголь – село і сім’я дисциплінували значною мірою. Може бути і таке, що він перестав би писати. Тому припиняю потік припущень. Була ще одна складова – батько фактично припинив йому фінансування навчання. У мене є ще одна версія. Молодий Стефаник, розбурханий до творчості польськими мистецькими друзями, із острахом ставився до літературної популярності… У Русові спокус було в стократ менше, ніж у Кракові…

Та і не забудь, що Стефаник десять літ був послом парламенту, жив у Відні довгий час, часто їздив до Львова. Його постійне перебування у Русові – це теж певний стереотип його біографії. 

– Як на мене, у романі залишилися малодослідженими питання інтелектуальних, естетичних та духовних джерел його потужної творчості, про які сам Стефаник говорив так «Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, шоби з того вийшла велика музика Бетховена». Як думаєш, Стефанику вдалося так писати? 

 – Кузьма Прутков казав, що неможливо охопити неохопне. «Троянда ритуального болю» – це не наукова монографія і не універсальне науково-популярне дослідження. Творчість кожного видатного письменника – це, попри певні вузли причин, які спонукали до неї, є передусім таємницею, волею Промислу.

Мені би також хотілося написати більше. Але настільки був би читаним у наш час античитання такий, допустимо, восьмисотсторінковий фоліант?

Але цей роман мусив бути чимось подібним до новел Стефаника, до його рвучкої нервової лаконічності. До речі, критики, зокрема, Роксана Харчук, чимало писали про, на їхню думку, вдалу стилізацію у цьому романі.

Стефаник, як письменник, зробив те, що міг зробити. Я не уявляю його автором багатьох повістей і романів. У нього були недокінчені твори, більші за обсягом… Не витримував нелюдської психічної напруги…Чимало власноручно спалив… Письменники розуміють, що означає – спалювати власні рукописи. 

– На відміну від Винниченка та Тесленка, у Стефаника залишилася сини. Тобто зараз у Русові живуть його нащадки. Чи хтось з його родини зустрічався з тобою, ділився враженнями про книжку, дякував або ганив врешті-решт? Чи ти хотів би такої зустрічі? 

 – Я лише чув, що родичі читали. Хто саме – не знаю. Зі мною зустрічей ніхто не шукав. Якщо би така зустріч була для чогось потрібна – вона би відбулася. Поки що її не було.

Подяк, за великим рахунком, я не очікував. Від літератури взагалі не варто очікувати швидких подяк. Повільних теж не варто очікувати. Щоб писати романи українською мовою – треба бути стоїком. Принаймні, дуже мужньою або до краю ідеалістичною особою…. 

- Ти віддав цим трьом книжкам про українських прозаїків чотири роки життя. Більше писати біографічні романи не маєш наміру. Чи не було у тому початковому списку видавництва якогось поета і про кого ти б хотів написати, якби ще мав до цього бажання? А, може, писати про поетів складніше, ніж про прозаїків, з огляду, як на мене, на набагато тоншу душевну структуру? Зрештою ти сам починав як поет. 

– Саме так – чотири роки, практично день за днем. Про кого би хотів написати? У нас чимало харизматичних та пасіонарних. Але я не надто полюбляю умовний спосіб. Є те, що є. Нехай серію «Автографи часу» продовжують інші письменники. Наразі у серії вийшло сім романів, із них – три моїх. Треба, як мовиться, і честь знати (посміхається).

Щодо «тонкощів» душевної структури поетів і «товщини» душевної структури прозаїків – надто дискусійне питання. Немає значення – поет чи прозаїк, адже і Шевченко, і Франко, і Леся Українка, до прикладу, були і тим, і іншим. Часто великий талант лише віднаходить нові власні творчі можливості, змінивши жанр. Я писав вірші більше десяти років.

Мені видається, що це стереотип – стверджувати про тонку душевну структуру поетів (Рембо зумів і работорговцем стати після поета) і «товсту» -прозаїків (а у того ж Стефаника чи Тесленка яка душевна структура? Та ж тонка до моторошності…..). Але це вже починається інша тема.

 – Недавно я перечитувала книжну Андре Моруа про Жорж Санд. Чи міг ти би суто гіпотетично написати біографічний роман про жінку-письменницю?

  – Я вже говорив, що не хотів би ставати українським Андре Моруа. Скажу чесно, що – хоча мої біографічні романи ще читають доволі жваво, за українськими мірками – я розраховував на більшу кількість читачів своїх романів-психографій, де на першому місці історії розвитку душ цих видатних письменників. Менше з тим….

Мені вже у Стрию на презентації пропонували написати роман про Уляну Кравченко (Юлію Шнайдер). Також інші читачі підкидали підступну ідею написати роман про Марко Вовчок. Гіпотетично – міг би написати про жіночу пасіонарність та пристрасть.

Але не забувай, що я – не лише письменник, але і чоловік. А стать тяжіє над способом мислення. Між статями завжди буде щось недомовлене, щось до кінця невирозуміле. Словом, я би не ризикнув писати психобіографічний роман про жінку навіть, як ти кажеш, суто гіпотетично.

– А тебе влаштовує теперішня українська література? Що в ній доброго і чого не вистачає, а що, на твою думку – вогнем і мечем? Наскільки комфортно ти у ній чуєшся? Бути зараз письменником – на що це схоже?

 – Їй байдуже, чи вона мене влаштовує. Ця пані безконечно самодостатня і навіть по-своєму жорстока, як, зрештою, будь-яка розвинена література. Я не знаю, чи мені у ній комфортно чи ні. Література – це не коханка, щоб із нею було комфортно. Література – це богиня і жриця.

Дошкуляє трохи засилля попси, навіть україномовної. Але… Хай краще україномовна попса, ніж Донцова та іже з нею на нашому ринку (сміється). Бути письменником в усі часи і у всіх країнах було певною формою якогось нонсенсу. А зараз, в українських умовах, це….навіть не знаю, що сказати. Буду стриманим – на мій погляд, бути зараз письменником в українських умовах і працювати без кон’юнктурних замовлень – це схоже на Дон Кіхота у трьох або і у п’ятьох ідеалістичних лицарських плащах.

Зрештою – ніхто не примушує бути письменником. Є ж класичний афоризм Толстого: «Можеш не писати – не пиши». Тим паче, що, як на мене, у нас україномовних письменників найбільше півсотні-сотня. А решта, делікатно кажучи, посередні, без яскравого таланту, люди, які легко могли би займатися і чимось іншим. 

– Стефаник, Винниченко, Тесленко – не коло, а трикутник. Всі, як ти кажеш, близькі тобі за психотипом. Що кожен з них дав тобі для розуміння себе як людини і як письменника? Чи є хтось в українській літературі найвіддаленіший від тебе і за чию біографію ти б ніколи не взявся?

 – Василь Стефаник додав до мого серця більше аскетичного романтизму. Володимир Винниченко – терплячості і навіть літературного стоїцизму (адже він – у бідності – знаходив сили безперервно писати у еміграції, фактично всіма забутий або зненавиджений). Архип Тесленко і його житіє підштовхнуло глибше задуматися над словом «обов’язок».

Із класиків мені таки найменш близький Котляревський із його «Енеїдою», де всі і завжди регочуть. Це, очевидно, світоглядне. Тому би і не взявся за таку біографію, бо недостатньо – без жодної іронії це кажу – розумію такі сміхотливі душі. 

– Цією серією біографічних романів ти перегорнув ще одну сторінку  творчості. Понад 20 книг – це достатньо, щоб вписати свою сторінку в історію літератури? Над чим працюєш зараз та які теми для тебе важливі для написання нових книг? І яка зрештою кінцева мета? 

– Поки що – перерва. Не пишеться… Перерва, певна втома і певний декаданс. Той, хто мене уявляє як незламного продукувача книг, вельми далекий від розуміння реальної людини, що причаїлася за ім’ям та прізвищем «Степан Процюк». Я не думаю про те, чи вписана моя сторінка в історію літератури, чи не вписана. Я про таке думав у тридцять років. Скільки є людей, про яких можна сказати словами із Біблії: «Де ваша слава? Де ваші почесті?»…

Для мене важливий людиноцентризм. Людина і її почуття, відчуття та рефлексії – навіть важкі, навіть спотворені чи потворні. Дуже шаную афоризм: «Рух – усе, кінцева мета – ніщо». Кінцевої мети насправді ніхто не знає.