Витримують і самоствердження на хрестоматійних творах сучасних біографічних романістів. Причому не важить, чи письменник «береться» за свого колегу–класика з любові — як от Б. Акунін за Достоєвського в романі «Ф. М. »; чи з ненависті — як Бузина за Шевченка. Класика витримує навіть Степана Процюка з його манією величі.

 

Його книжка «Троянда ритуального болю» (К.: Академія, 2010) має підзаголовок: «Роман про Василя Стефаника». Та якщо читач сподіватиметься чогось, схожого на романи Стефана Цвайга, Андре Моруа чи Віктора Петрова, — він буде жорстоко ошуканий. Це — не белетризована біографія, а саме роман, де прізвище голов­ного персонажу дивним чином збігається з класичним іменем. Направду, С. Процюк писав цей твір, здебільшого взоруючи на люстерко для гоління.

У цілому компетентний критик Євген Баран уже поспішив створити апокриф навколо твору свого приятеля: мовляв, С. Процюк попервах злякався пропозиції написати романну біографію Стефаника. Авжеж, саме цей автор — слідом за Шевченком — є найбільшою загадкою української класики. Проте наш «біограф» не лише скоро подолав сумніви, а й видав на–гора текст за якихось чотири місяці. Утім швидкість тут нічого не пояснює: можна, як Василь Шкляр, писати свого «Залишенця» 13 років, і — попри створення незаперечного культурологічного явища — залишити у книжці безліч суто літературних похибок.

Отже, С. Процюк «узявся» за Стефаника. У монографії Тамари Гундорової «ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму» (К.: Критика, 2009) на понад 400 сторінок — лише один абзац про В. Стефаника. Його варто навести повністю: «Василь Стефаник розгортає трансцендентні виміри селянського побуту, психологію і філософію «душі» покутського «мужицтва», сприйняті крізь призму зараженого «неврастенією» інтелігентського мислення fin de siecle. Його також надто приваблюють субстанційні розриви й зміщення, що їх в особливий спосіб виговорюють герої. Просвічування духовного в реальному, божественного — в маргінальному уґрунтовує глибинну ритуально–мітологічну парадигму його творчости». Власне, про те саме пише і С. Процюк, але вже на 180 сторінках. Та якщо академік літератури Т. Гундорова бере у лапки сумнівні (з точки зору філологічної науки) терміни з царини психоаналітики, то С. Процюк оперує ними, яко сумнозвісною істиною у конечній інстанції (таки права Яна Дубинянська: у псевдопсихоаналізі «Степан Процюк обрав собі прибуткове хобі». — ЛітАкцент, 04. 02. 2010).

Зрештою, нічого кримінального у застосуванні психоаналітичних методик до текстового аналізу немає. Але у виконанні С. Процюка фройдівсько–юнгівські висновки виглядають на малювання через кальку: начебто абрис той самий, а загальна подібність — потворна. Навіть в описах сновидінь — альфа й омега психоаналізу — йому бракує відвертості. Бо сновидіння, на думку фахівців, — це «конденсация, подобно метафоре» (Современная теория сновидений. — К.: Рефл–бук; Москва: АСТ, 1999). А от які «свіжі» метафори пропонує нам С. Процюк: «Отруйна стріла... Ходячі душевні рани... Любовний смалець» і навіть — «гнійний матеріалізм бородатого мавполюбця Дарвіна». Можливо, у цьому і є «глибинна правда психологічного портрета», як про це пише Є. Баран (Буквоїд, 18. 03. 2010), але читацький досвід підказує: це — звичайнісінький недо–професіоналізм, що його не приховати за випадковими означеннями на кшталт «рвана прозоритміка» або «епіко–ліричний реґістр психобіографічного роману» (Є. Баран).

Багато чого можна було би списати, якби С. Процюк був справжнім піонером теми. Але під психоаналітичним кутом намагався розглядати творчість В. Стефаника іще Іван Франко, сучасник Фройда. У вельми інформативній монографії «Іван Франко і Василь Стефаник: взаємини на тлі доби» (Л.: Б/н, 2009) науковець Роман Піхманець пише: «У Стефаникові Іван Франко розгледів панування над його творчою свідомістю природних, інтуїтивних, ірраціональних стихій». І далі наводить цитату із самого Франка: «Сей тип хоробливий, чи по давній термінології — геніальний... Здібність час від часу піднімати цілі комплекси давно погребаних вражень і споминів». Тут — так само як і в Т. Гундорової — обережне поводження з «модною» термінологією. Ще й тому, що сам Василь Стефаник ретельно закодував і власну творчість, і саме своє життя: «Багато тверджень Василя Стефаника, зокрема в листах, спогадах чи приватних розмовах, не можна сприймати дослівно. Художня обдарованість його була настільки могутньою й невгавучою, що навіть власний життєпис він творив дуже часто за законами художньої творчості» (Р. Піхманець).

Але автор «роману» про В. Стефаника на це не зважає. Усі свідчення В. Стефаника він подає апріорі, та ще і з непомильним знаттям, що так і було. Навіть більше, фантазуючи на теми, цілком герметичні, як–от щодо стосунків із польськими повіями: «Ті краківські ночі він пам’ятав до скону, вони мордували і хвилювали його, але про це ніде ні слова, бо це його чоловічі таємниці». Отже, виходить не так «роман про», як абстинентна лекція після якогось психо–соматичного передозу напередодні, яку викладач Івано–франківського університету С. Процюк змушений читати студентам. За його власними словами — «вільне плавання зруйнованих мізків».

Я вже не кажу про напряму недотичні Стефаника «філософські відкриття» нашого автора. Ось він пише про те, наприклад, що «обраний не розкидається словами. Він не може написати десятки томів для заробітку, наче плідна кролиха». А як же згадуваний уже Достоєвський, що писав саме для заробітку? С. Процюк твердить: Стефаник «знав найважливіше — він є маленькою людиною, що має гідність». Як переконливо (і поки що неспростовно) довів той самий Достоєвський, або людина має гідність, або почувається «маленькою» — це речі непоєднувані. Можна було би сперечатися і стосовно того, що лише «щасливі і гармонійні, за незначним винятком, не потребують творити», — а творення власного життя не є «текстом»? Але не це є метою рецензії.

Не став би зловживати газетною площею, аби вихлюпнути на неї відразу від читання графомана. Степан Процюк — не графоман. Навіть у цьому романі він навпомацки виходить на кілька справді вартих аналітичної рефлексії речей. «Який сенс має життя, виїджене роботою?» — про це, власне, усі його попередні твори. «–Для мене не було нічого вищого від цього кохання. –Взагалі чи до мене?» — у цьому міні–діалозі криється зародок справжньої психологічної драми. А зародком політичного роману можуть бути такі сентенції: «Вони не обтяжені найменшими нормами ні культури, ні навіть елементарної стриманості... Ніхто з сих рабів власних інстинктів не скаже тобі потім доброго слова, хоч розіпнися! Тікай із цього мужицького світу, доки не пізно!». Та й про власне літературу Степан Процюк висловився (хоч таких авторських означень — тисячі) вельми цікаво: «Література — се дивитися око в око на смерть: людини, любови, надії».

Євген Баран у цитованій публікації висловив сподівання, що книжка С. Процюка «знову поверне інтерес до постаті Василя Стефаника». Саме так: через те, що наш автор зробив із класика ще більшого сфінкса, ніж досі. «Літературні жанри є ворогами, які поціляють у вас, якщо ви в них не поцілили з першого пострілу», — попереджав французький класик (Анрі Мішо. Внутрішній простір. — К.: Юніверс, 2001). Степан Процюк не поцілив у жанр. Буває. Але якщо його друзі — як–от Є. Баран, — і далі намагатимуться видавати бажане за дійсне (аж до висунення твору на Шевченківську премію?!), письменник Степан Процюк так і не зрозуміє, що ремесло вимагає не вживати одного слова вчетверо на два невеличкі абзаци, не кажучи вже про інші ази журналістської (навіть не письменницької) техніки. Et cetera, et cetera. Бо інакше виходить самогон. Хай і кращий за багато з яких горілок — але самогон. Як прокоментував би ситуацію ще один французький класик, «у приміщенні було тьмяно і тхнуло індійським воском та заспиртованими немовлятами» (Борис Віан. Вибрані твори. — Х.: Фоліо, 1998).

Костянтин Родик